<< Главная страница

ЮрIй Мушкетик. Суд





Ганна спробувала випростатися, але не змогла: пiд лiвою лопаткою шпортонуло, а вона вже знала: аби випростовувалась далi, те гостре вiстря входитиме глибше й глибше. Ось трохи попустить, i тодi вона помаленьку, потихеньку розправить поперек. Лiкарi не знають, що в неї, однi кажуть: болi од серця, iншi - од радикулiту. А молодий, у окулярах, практикант з районної полiклiнiки заявив, що в неї хвора печiнка i залоза, що пiд шлунком. Ганна не дивилася в зал; сором спопеляв її вiд голови до п'ят, в неї тремтiли колiна i палали щоки. Чи є щось встиднiше, страшнiше, нiж суд!
В залi повнiсiнько людей, i хоч знайомих облич лише кiлька - голова колгоспу, вiн дає позивач - Устим Рукавиця, свiдки - ланкова Лiда Патюк i Катерина Чухно, - вони сидiли на переднiй лавi, та ще двоє чи троє, аж там, бiля дверей,- хурщики, мабуть, привезли здавати зерно й зайшли послухати, - їй же здавалось, що всi цi люди зiбралися, аби подивитися на неї. З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут вiдбувається, не все зрозумiла з промов прокурора i прописаного їй адвоката, вона й не вiрила в нього, надто пiсля того, як побачила адвоката перед початком суду разом з чоловiком, який щойно виголосив обвинувачення, вони дуже люб'язно розмовляли; й тiльки тодi, коли виступав Устим Рукавиця, заплакала з образи на неправду. Хiба вiн не знає, як гiрко вона одробила увесь вiк, хiба не до неї, до першої, приїжджав додому й просив, аби пiднiмала на прорив ланку (довгий час була ланковою, а колгоспна робота - суспiль прориви), залишилася з ланкою на нiч бiля молотарки, умовляв на важку чоловiчу роботу - з косою або носити мiшки з зерном. Вiн знав її ще з довiйни, й не раз чаркував у їхнiй хатi з Омельком, її чоловiком, i був нiби людиною доброго кличу. Був бригадиром, потiм директором цегельнi, далi знову вернувся в колгосп вже головою. Вiн дуже одмiнився з тих, довоєнних, часiв, взяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поле напiдпитку. I вже не заходив до її хати, а загадував на роботу через ворота, а тепер ось подав на неї до суду, що не виробила мiнiмуму трудоднiв. А як вона може виробити при такому здоров'ї! Вона подала до суду кiлька довiдок, але їй сказали, що за цими довiдками зняти з неї працездатнiсть не можна, що знiмають тiльки по довiдцi на чахотку або порок серця.
Жiнки, свiдки, спасибi їм, потвердили, що вона дуже хвора, намагалися розповiсти, як гарувала в колгоспi од зорi до зорi, але тiлистий, з маленькою лисою головою суддя перебивав їх, не давав говорити. А люди в залi шепотiлися, пересмiювалися (пiсля цього суду мав вiдбутися процес над багатоженцем, аферистом), i вона думала, що вони кплять з неї.
Потiм суддi пiшли, й люди заворушилися, декотрi теж повиходили, а вона лишилася на своїй страшнiй лавi чекати присуду. Вона таки випросталася" обiперлася спиною об стiну й приплющила повiки. Вона перемагала гарячу хвилю болю й ще гарячiшу образи, вона ще й зараз не могла повiрити, що це її, Ганну Розсоху, завдано до суду, та ще й за вiщо - за неробство! А вона в роботi з дитинства. Не любила бездiлля, любила роботу всяку, i переробила її гибiль - домашньої i колгоспної. Робота йшла їй до рук, вона вела її з пiснею, звичайно, поки спiвалося, поки не насунуло на неї оте чорне, поламало, понiвечило. Хоч життя її не було легким од самого початку: троє дiвчат у матерi-вдови, солдатки з iмперiалiстичної, в обхiдчатiй, обставленiй кукурудзинням хатi без сiней - сiни розiбрали й спалили. Сiмнадцяти лiт вийшла замiж за вдiвця Омелька Розсоху на двоє дiтей. Омелько - добрий, лагiдний, усiм уступливий, полохливий, трохи лiнькуватий, одразу й добровiльно пiшов їй у пiдданство, оддав голоблi важкого хазяйського воза, й вона везла, правувала i приохочувала пiдпирати воза все сiмейство. З Омельком вони привели в свiт двоє хлопчикiв, у неї вдома висить одна-єдина фотографiя, на якiй зiбрана вся родина вже без Оленки, пасербицi, яка померла в тридцять третьому. Фотографував за тиждень до Травневих свят, якi збiглися з паскою, Данилiв, пасинкiв, товариш Iлько, який навчався в шкiльному фотографiчному гуртку. На фотографiї п'ять постатей на бiлiй стiнi хати, за якою купа ясенiв та верб. Вона пам'ятає, як, стоячи на драбинi, бiлила стiну, а хлопцi тримали черепочки з крейдою та синькою, вона мазала й виспiвувала на весь куток пiсню про козаченька, який веде коника, а дiвчина його кличе, а всi, хто йшов вулицею, призупинялись, слухали. "З твоїм, Ганно, голосом у тiятрi спiвати". В хатi вона спiвала iнших пiсень, i спiвала iнакше, здебiльшого тихо й журливо, її саму i всiх, хто на той час був у хатi, огортав сумовитий настрiй i тихий затишок. Вона любила затишок, як i пiсню, й творила своїми руками: часто мела долiвку, застеляла стiл чистим обрусом, засовувала за трямок пучечки пахучого зiлля; i так тодi ставало в хатi гарно, так привiтно: пригасає пiд комином жар, стукотять на стiнi ходики з косарем i в'язальницею на циферблатi, а на широкiй липовiй лавi, вкритiй рушником, вичахають паляницi, пирiжки з квасолею та маком, паляницi повиставляли рум'янi боки, i нiяка сила не може втримати дiтей, вони по черзi прошмигують повз лаву, на ходу одламують хрумкi ще гарячi осушки. Вона вдавала, що не помiчає того. У неї рукави закачанi по лiктi, обличчя розпашiле, i сама почувалася молодо, легко, гарно. Може, й не зовсiм молодо, на той час, коли вона фотографувалася - за три роки до вiйни,- їй було тридцять сiм. Але ще й тодi їй хотiлося спiвати. I звiдки вiн у неї брався, той спiв, i звiдки в неї брався той живий вогонь у грудях? Якого добра зазнала в життi? Спочатку отi три десятини пiску та сухоребра кобильчина, яка сама без допомоги не витягала воза на гору. Розсохи довгий час не вступали до колгоспу, бо Ганна ще й не вiдчула себе господинею на тих десятинах, всiлякi комiсiї добряче втоптали стежку до їхнiх ворiт, аж поки не обклали по твердому. Трохи не пiшли з чоловiком та дiтьми у старцi, ледве не погинули з голоду, тодi вони з Омельком зарiзали теличку, а що рiзати скотину заборонялося, м'ясо понесли в лiс, щоб притопити в копанцi; коли притоплювали, трiснула за спинами гiлка, хтось за ними пiдглядав, а може, так їм здалося, й вона вирiшила перенести м'ясо на хутiр до двоюрiдної сестри, пам'ятає й зараз, як дибали з лантухами пiскуватою, обплутаною корiнням стежкою, Омелько вибився з сил i впав i чи не вперше збунтувався, плюнув i поплуганив додому, а вона дибцяла з мiшком далi, а потiм верталася з хутора назад i другого мiшка волокла по землi, й таки дотягла, i впала без сил, i сестра одпоювала її водою, i вижили вони тодi всi, але далi наступив тридцять третiй, у якому померла з голоду Оленка, Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи iнших дiтей; молола в жорнах, захованих од злого ока в свинячий цебер, кору i ячмiнний послiд, i покришене дрiбно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагiнчиках повеснi в лiсi пiд прiлим листям торiшнi - лiщиновi горiхи, варила з молодим часником i цибулею лободу та рогiз i дiлила те помiж усiма порiвну. Тяжко тодi було дивитися на дiти, на свої i на чужi; чомусь вп'ялося в пам'ять, як зайшло їх двiйко, хлопчик та дiвчинка, малих, припухлих, i дала вона їм три часничини i двi цибулини, вони сiли пiд тином i все перекладали тi стебельця, не могли їх подiлити. Ще вона ночами носила з колгоспних кагатiв чорний глей i вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вдень iшла в колгосп на роботу, бо треба було сiяти на новий урожай.
Ледве минуло те лихолiття, ледве з'явилася на їхньому обрiї свiтлипка, з'явилася свiтлинка i в її душi, i щось їй заманячило. далеко попереду - насамперед у дiтях, i пiсня знову вихлюпнула з її грудей. Перед вiйною i їм, i всiм iнши'м людям у селi трохи заднiло, вони повеселiли, й пiдвели од землi очi, й побачили, яке гарне над ними сонце i яка гарна їхня земля.
А яке розкiшне обiйстя було в Розсох! Пiд стару хату вони пiдвели цегляний фундамент i замiнили нижнi пiдгнилi вiнки зрубу, перекрили залiзом дах, а рублена комiрка була ще добра i клуня також, довкруж клунi росли високi осокори, один молодий осокiр рiс пiд хатою од вулицi, а по межi од лугу шумiли велетенськi росохатi верби. (Вона якось зiзналася Омельковi, що виходила не стiльки за нього, як за його обiйстя). А далi прозора рiчечка Бiла Багачка, понад якою копанки i озерця, за нею луки, гала, по-їхньому, по-сiльському, i лiс на овидi, як синя крайка. Хлопцям - роздолля, як постають восени на ковзани, порозпускають поли пальт, то несе їх аж до сусiднього села. Бiгали по рибу, збирали качинi та перепелинi яйця,- звичайно, коли мали вiльну часину - село гульнi та неробства не терпить. Мали вони й чималенький черешневий та вишневий садочок, i кiлька шовковиць за хатою, i город низинний, який квiтнув картопляним i маковим квiтом. Райраїна, жити б та жити. I копаночку свою мали в кiнцi городу. Ганна ще тодi пряла й ткала; було вистелять полотно далеко-далеко, й милується ним, їй здавалося, що тими бiлими стежками можна дiйти до обрiю. I вона часом iшла й забувала, на якiй згорьованiй, труднiй землi стоїть. Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiй красi у завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, що пiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим. Iнодi сама собi дивувалася. Заплющить очi - й бачить квiти дивнi й себе серед них. Може, через те засiвала чорнобривцями та нагiдками всi вiльнi латочки в садочку та дворi. А осокори та верби подовгу чарували її. Вона уявляла себе на мiсцi усiх тих людей, якi їдуть Чемерським шляхом через їхнє село, бачать отi розкiшнi шатрища, то її осокори i верби першими стрiчають подорожнiх, i тi подорожнi милуються ними, й одразу спогадують, чиї це дерева, чиє обiйстя, й думають про неї та її родину гарно, щасно, й трошки заздрять їм. Голос її дзвенiв у лузi, i чубата чаєчка перскиргикувалася з нею. Спiвала вона тодi навiть узимку, перучи в копанцi сорочки, i не брали її нiякi хвороби - одного разу згубила на старому чоботi пiдошву та так i перетерла всю гору бiлизни босою ногою, i не бралися її голови печали, жили вони тодi дружно и весело. Тихими лiтнiми вечорами Омелько варив у кiнцi саду польову кашу, нiчого вiн так не любив робити, як варити кашу, гартаначку, зливанку, як називали її у них у селi, а вiн зливанкою називав сьорбу, а саму кашу - рябком, бо докидав у картоплю кiлька ложок пшона, а затовкував старим салом з часником i цибулею, i вбивав у казанок кiлька яєць, i вливав чашку молока. А вже було як витовче, як вимiшає... I пахне та каша гемонськи на весь луг, а ще ж i димок заплутався у вишневому гiллi, i горлиця туркотить на яблунi. Як обсядеться все сiмейство на ряднинi довкола казанка - тiльки мальованi ложки мелькають. Хлопцi вже парубки, Даниловi восени йти в армiю, найменшому, Микитi, п'ятнадцять. Всi троє кругловидi, смаглявi; чубатi. Повдавалися в батька. А коли розжируються, а то й розпасiюються, справитися з ними могла тiльки вона. "Деркача захотiли",гукне, бувало, й вони вгамуються, хоч що б, здавалося, супроти тих крутих плечей благенький деркач! Вони й з досвiткiв приходили вчасно, не догулювали до ранку, як iншi парубки. I славилася на весь колгосп їхня родина трудолюбством, трудоднiв виробляли чи не найбiльше в селi, й рвалися хлопцi, якщо навiть котрий ще й не дiйшов зросту, до найважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-лобогрiйок. Тодiшнiй голова, Кузьма Дiренко, трохи не в пояс їй кланявся: "Давай, Ганно, твоїх запорожцiв, хмара надходить, а горох у валках лежить".- "їм же в школу..." - "Пiдожде школа". Бувало, й заперечить, i покричать з головою одне на одного, а хлопцi з вилами вже на возi i хтось iз них забирає в свої руки вiжки. Бо ж на конях i в снах лiтають. Таки запорожцi! А вертатимуться, Кузьма неодмiнно заїде до неї й подякує: "Якби не твої козаки, Ганно, накрив би дощ валки". Омелько, яко чоловiк майстровий, працював у плотницькiй бригадi, це вiн поставив за селом один бiля одного три вiтряки. Вони, тi вiтряки, й провели його на вiйну. Данило на той час служив у армiї, вiн зустрiв ворога на кордонi, вiд нього надiйшло три листи, в першому Данило писав, що був поранений у той-таки перший день вiйни, на щастя, легко, в ногу, вже шкандибає на костилях, в третьому, останньому, повiдомляв, що знову на фронтi. Омелька забрали на другий день вiйни, вiд нього надiйшло два листи, один прибився вже пiсля того, як село окупували нiмцi, вiд Грицька листiв не було зовсiм. Грицько пiшов на вiйну з iнституту, вiн один кохався в грамотi, був якийсь вiдлюдькуватий, часто задумувався, легко заучував напам'ять вiршi (ще як був меншим i не ходив до школи, сяде й слухає, як, заткнувши пальцями вуха, закотивши пiд лоба очi, дячкує Данило, той мучився-мучився, а Грицько враз: "А я вже знаю",i Данило лупить його книжкою по лобi), приносив з обох бiблiотек - сiльбудiвської i шкiльної - книжки, й пiшов у науку, чим особливо пишалися Омелько та Ганна. Ганна з Микитою так i жили в невiдомостi всю довгу окупацiю, жили важко, як i всi iншi люди. Працювали в общинi, працювали абияк, але й заробiткiв не мали. Тримала їх на свiтi корова, i вони доглядали й берегли її, переховували в лiсi, там же в останнi мiсяцi окупацiї переховувався вiд Нiмеччини й Микита. Його мобiлiзували одразу по приходу наших, два тижнi навчали воєнної науки в сусiдньому селi, i потiм вона провела його в нiч, пiдпалену на обрiї ракетами. Вiн пройшов повз неї бадьоро, пiд похiдну пiсню "Махорочка" ("Мы готовы в бой, мы готовы в бой"), Ганна не сказала йому, що вранцi того дня надiйшло повiдомлення про загибель у бою пiд Харковом Данила. Про чоловiка, Омелька, i про Грицька вона й далi нiчого не знала, i не було вiд них нiяких вiстей, i з армiї їй не вiдповiли, бiлi трикутники зi штемпелями польової пошти надходили тiльки вiд Микити. Вона ж чекала чотирьох, бо, як i кожна мати, не вiрила в загибель свого сина. Жила, як i ранiше, роботою, клопотами, чеканням, тiльки перестала спiвати. Ганна берегла святкову одежу чоловiка та синiв, пересушувала її в саду на гiллi та пересипала махоркою i доглядала, берегла корову, бо знову настали безхлiбнi голоднi часи, i батьковi та синам пiсля того, як повернуться додому, без молока не прожити. Вона вiрила, що вони повернуться, навiть Данила не хоронила в душi та пам'ятi. Але важкого сорок четвертого корова заяловiла, Ганна не могла здати молокопоставки, й до неї прийшли Устим Рукавиця та фiнагент Йосип Шило й залигали корову. Отодi й настав її розмир з Рукавицею, спочатку вона просила, щоб залишили їй корову, але вони сказали, що залишили б за умови, якби Ганна виконала молокопоставку, а де ж вона вiзьме того молока (пiзнiше вона довiдалася, що її коровою вони виконали план м'ясопоставки по селу та колгоспу), й вона банiтувала та ганила Устима Рукавицю та Йосипа Шила, виказала їм усе, найперше ж, звичайно, те, що її чоловiк та сини проливають кров, а вони, мордатi кнуряки, в шевйотi та дiагоналi оббирають солдаток. Вона пiшла на них з кулаками, Устим заступився вже залиганою коровою, а Шило аж схопився за пiдвiшену до ременя жовту кобуру. "Щоб ви самi з тих пукавок пострiлялися,кричала Ганна, - щоб ви на моєму налигачi повiшалися на однiй гiлляцi".
Але хоч як гiрко вона побивалася, хоч як люто сварилася, швидко одм'якла серцем, бо ж подумала, що, може, хоч одним кавальчиком того м'яса пожиткує на фронтi її чоловiк чи котрийсь з синiв. Те саме сказав їй потiм i Рукавиця, й вона змирилася. Проте вже не могла змиритися з обманом, до якого вдався Рукавиця, коли вона пiдписувалася на позику. Вони прийшли до неї опiвночi, чоловiк вiсiм, зайняли ! всю лаву, а вона стояла перед ними боса, в чорнiй, перешитiй з запаски спiдницi та накинутiй на плечi кухвайцi. Каганця в неї не було, свiтила лампадою, i Устим Рукавиця став на ослiнець, чиркнув запальничкою й запалив лампаду. А тодi розiклав папери й сказав, щоб вона пiдписалася на триста карбованцiв. Ганна розписалася, де той вказав пальцем, i вони пiшли. А потiм виявилося, що розписалася вона на тисячу триста. Аби сплатити їх, довелося продати Данилiв костюм.
Щоб якось надолужити втрату, та й закiнчувалася вiйна, i праглося їй не з голими руками зустрiти чоловiка та синiв, якi от-от повернуться додому, - взялася годувати порося. Купила його на базарi дешево, принесла i в поли вдарилася: горбасте, ребра стирчать, як пруття в розсохлiй корзинi, вуха та хвiст поодморожуванi. А воно одiгрiлося в пiдпiччi й заходилося їсти. I пiшло в рiст, кувiкало й вимагало їжi, ледве їй самiй не пооб'їдало вуха. Вишморгала всю лободяну кашку на своєму та сусiдських городах, вирiзала всю ботвину, повимiтала, повигрiбала, де в якiй закоморинi залежалася полова.
I тодi знову прийшов фiнагент Йосип Шило, але вже не з Рукавицею, а з мiлiцiонером. Шило поклав на стiл паку квитанцiй i сказав, що за нею рахується кiльканадцять недоплат: по м'ясу, по городинi, по яйцях. Ледь стримуючись, Ганна заперечила: вона покрила коровою всi недоплати й сплатила лiт на п'ять наперед. Але Шило похитав головою й мовив, що корова пiшла в борг за молоко, а всi оцi недоплати - стаття зовсiм iнша. Ганнi перехопило подих, i не стало в неї сили нi на оборону, нi на лайку, вона сидiла й зяпала ротом, як курка у спеку, i руки їй пообвисали, неначе крила. Кинулася, коли Шило i мiлiцiонер вже потягли пiдсвинка. По тому вона ходила до голови колгоспу, до голови сiльради, писала в район, у область - не допомогло. Хтось нараяв їй написати у вiйськкомат, i вона написала, й через два тижнi надiйшло їй пояснення, що податки з неї стягнено не правильно, оскiльки вона солдатська жона i солдатська мати i має право на пiльги, й що вiйськкомат поклопочеться за неї. Справдi, по якомусь часовi надiйшов папiр i з виконкому, в якому також визнали, що пiдсвинка забрано неправильно i що на винуватих "накладено стягнення", але оскiльки пiдсвинка вже немає, а вiйна скiнчилася, то скiнчилися й її пiльги, пiдсвинка вiднесено на рахунок майбутнiх м'ясопоставок.
Саме тодi щось мовби надломилося в Ганнi, й впала вона у розпач, i тужила, звичайно ж, не за пiдсвинком. Пiдсвинок - то тiльки якась мiтка, чорний знак, що сподiвання її марнi, що нi для чого їй сутужити, нi для кого жити. Вiйна скiнчилася вже з пiвроку, почали вертатися фронтовики, i всi, хто був живий, обiзвалися листами. А вона й од Микити бiльше пiвроку не отримує листiв. Неначе заткано для неї чорним запиналом свiт, неначе одрi'зано її од нього залiзним ножем, мовби вкинуто її в чорну яму зневiри, яка пiдкрадалася до неї довго й об'являлася лихими знаками (цвiркун на покутi, курка запiла, зуб випав у снi й з того мiсця проступила кров), пiдломила, пiдiм'яла її враз, влилася чорною їддю в душу, випила з очей свiтло сонця, i справдi, невдовзi по тому надiйшли одна за одною двi похоронки - на Омелька i на Микиту. На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вiрила дужче, нiж в iснування самого господа-бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самiй собi, бо ж найменший, мiзинчик, найласкавiший, ще й вдачно схожий на неї.
Звiдтодi настало запустiння в Ганнинiй душi i на подвiр'ї також. Колишнє веселе обiйстя Розсох постарiло i заснувалося лободою та густим смутком. Журно ронили до землi вiття верби, тополi свiтилися проти мiсяця похоронними свiчами, похоронне цвiли вишнi. Тiєї сумної барви трохи поменшало, коли раптом вернувся Грицько. Був поранений у голову, довго борсався мiж життям i смертю, а далi помiж звичайним життям i калiцтвом, i таки одужав, i навiть калiцтва не було видно, тiльки матерi признався, що не чує на лiве вухо, що в нього над вухом не кiстка, а алюмiнiєва пластинка. Операцiю зробив професор, зробив на пробу, i проба вдалася. Вiн журно дивився на їхню домашню руїну, зцiпивши зуби, вислухав кривдну материну повiсть, а увечерi пiшов у контору колгоспу й так грюкнув перед Рукавициною пикою кулаком по столi, що скло на мiдному дванадцятерику розлетiлося на друзки, лампа погасла, а сам Рукавиця рачки лiз до дверей. Грицько пiдтесав сiнешнi дверi, полагодив ворота, привiз ' два вози лiщини на дрова й поїхав у Чернiгiв, у iнститут. "Закiнчу, мамо, навчання, пiду на роботу, заберу вас до себе", - сказав матерi на прощання. Ганна одразу повiрила в те. Вона сама не знала, чи хочеться їй кидати село, рiдне обiйстя, але Грицьковi слова жили в нiй останньою надiєю, останньою втiхою. "На велике начальство вчиться Грицько,- казала сусiдам. - Ось вивчиться, й тодi..." I не доказувала. Тодi її нiхто не осмiлиться скривдити. Вона знала, що її слова долiтають до вух їхнього сiльського начальства, й i трiшки зловтiшалася тим. Але натомiсть захисту, оборони, з Грицькової сторони склалося на таке, чого не могла намислити i в найстрашнiшому снi. Це вжо було, як Грицько закiнчив iнститут. Виступаючи в сiльбудi на зборах, Устим Рукавиця довго вiв балачку про пiдступи ворогiв народу, закликав усiх до пильностi i в кiнцi заявив, що ось i їхнiй односелець, син Ганни Розсохи Грицько Розсоха, виявився iноземним шпигуном. Цю шалену, страшну вiсть принесла їй до хати сусiдка Варка Зiнченко. Переповiдаючи, оглядалася на незавiшенi вiкна й одразу пiшла додому. Сама Варка на зборах не була, там була її дочка Нiнка. Звiсно, Ганна не повiрила в Рукавицин наговiр, одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала бiльше тижня. Одходжували її сусiди, тi, якi також не, повiрили Рукавицi. Одначе в кожному селi є люди, котрi будь-яку плiтку несуть, як вогонь з пожару. I ось уже хтось бачив, як Грицько покрадьки фотографував стару дерев'яну сiльську церкву (вiн її не фотографував, а для чогось змальовував, i не покрадьки, а на виду у всiх), i ще хтось, як його забирали, садовили в машину (приїжджав лiсничий, Грицькiв однополчанин, з ним його помiчник, також у формi, Грицько їздив на весiлля до його однополчанина), i наплели купу iнших нiсенiтниць. А потiм щось таке в школi сказав про Грицька дiтям директор. Ганна лежала в хатi, й нiхто не пiшов до Рукавицi, щоб розпитати достеменно, звiдки той узяв такий страшний вивiд, i хотiлося їй тодi умерти, й наклала б на себе руки, якби не страх перед богом. Вона впросила сусiдку, й та написала Грицьковi, Грицько приїхав, висмiював при сусiдах тi плiтки, але був невеселий. Матерi сказав, що нещодавно критиковано одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свiй i землю свою, а вiн, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газетi одним рядком черконули i його, Грицька. Але нiяке то не шпигунство, й нiчого немає в тому страшного, це так, нiби допустився якогось невеликого ганджу в роботi, а вiн i ганджу не допустився, його прiзвище просто долучили до iнших прiзвищ, а про шпигунство Рукавиця придумав, Ганна нiчого з того не зрозумiла й дуже просила Грицька, аби, берiгся, аби нiчого бiльше не писав i нi з якими незнайомими людьми дружби не водив. Вона гаразд пам'ятала, як забрали перед вiйною вчителя Саливона Грушу, єдиного в селi орденоносця, i директора школи Кожушного. "На вчених людях скошується найдужче",- сказала.
Потроху Ганна очуняла, але почувала кволiсть у тiлi, й почали докучати всiлякi хворостi. Поралася на вгородi, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок бiльшало день вiд дня. То радикулiт її скрутить, то ногу потягне, то пiд грудьми здавить, але найдужче докучав бiль пiд лiвою лопаткою. Спочатку думала, що то вiд простуди, розiгрiвала спину на печi, на черенi, розтирала їй скипидаром лiвий бiк i лiву лопатку Варка - не допомогло, їхнiй сiльський лiкар старий Тодосiй Сергiйович спiвчував їй, виписував краплi та мазi, свiдчив довiдками про її хвороби, але тiєї, основної довiдки про непрацездатнiсть дати не мiг, то було у волi районної комiсiї, вiн двiчi направляв Ганну на ту комiсiю, але її визнали непрацездатною тiльки частково, тобто рекомендували легшi роботи. А хiба с в колгоспi роботи легшi? Бурякова норма та сама, що й iншим жiнкам,- її вистачило до зими, а ще ж i огiрки, i помiдори, i тютюн. I свої сотки треба запорати. Бо на трудодень - по двiстi грамiв, а треба щось їсти самiй, i Грицьковi в мiсто дати принаймнi картоплi, бурякiв та квасолi. Грицько одружився, живуть на чужiй кватирi, платять п'ятдесят карбованцiв, дружина ще студентка, без заробiтку, й чекають дитину. Надiя переїхати в мiсто до сина розтанула остаточно.
Минулого року Ганна ще якось улолола бурякову полосу, а цього її клiтка лишилася невиконаною, зеленiла прибитою морозом гичкою. Ганна й сама переживала, кiлька разiв приходила з лопатою i корзиною, одначе копне кiлька разiв, а розправитися вже не може. Останнiй раз i дiйти до села не могла, спасибi, довiз Верещакiв Колька, котрий возив до тракторiв пальне.
...Бiль у грудях утих, тiльки ноги помлiли, i в головi стояв туман, крiзь який долинало басовите гудiння. Може, то вiд гомону, який перекочувався по залу, а може, гудiло в головi, хоч здебiльшого вона чула не гудiння, а сюркотiння, особливо в лiвому вусi, схоже на сюрчання цвiркуна.
Крiзь те гудiння почула: "Встати, суд iде". Над силу пiдвелася, вхопилася рукою за спинку переднього ослона. Суддя, булькаючи словами, прочитав присуд: "...визнати винуватою, засудити на пiвтора року виправних робiт, але, враховуючи те, що всi попереднi роки працювала в колгоспi справно, враховуючи також те, що лишилася вдовою, що її чоловiк i два сина загинули на фронтi, замiнити виправнi табори примусовою працею при колгоспi".
До Ганни тi слова пробилися крiзь те ж гудiння, вона зрозумiла тiльки те, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужче соромилася, як соромляться пранцiв i злодiйства, але й не виправдовують, що мука її не спинилася отуто, а потяглася кудись далi, в прийдешнє життя. До неї пiдбiгли дiвчата, Лiда i Катерина, сказали, щоб не переживала, що якось воно буде, вся ланка, увесь куток клопотатимуться за неї, а як не виклопочуть непрацездатнiсть, допоможуть порати норму, пощебетали та й побiгли, бо ж хотiли ще поштовхатися у крамницях, прикупити якоїсь крамнини.
Важко пересуваючи ноги, Ганна вийшла на вулицю. Дерев'яний будинок на два поверхи, в якому мiстилися суд i прокуратура, розташованi па вулицi навпроти базару, проте базар - далi, за рядом крамниць, ларкiв, закупочних пунктiв i всiляких контор i вхiд до нього з сусiдньої вулицi. Ганна ступила кiлька крокiв i зупинилася, розглянулася, її мучила спрага. Протягом усього часу, доки вiдбувався суд, їй страшенно хотiлося пити, вона кiлька разiв поглядала на графин з водою на столi в суддiв i одводила погляд. Ясна рiч, хiба могла вона попросити води в такому мiсцi, перед такою товпою людей: в ротi шерхло, сохло i в грудях жахтiло полум'я. Вона побачила вивiску "Пиво - води", й хоч знову ж таки їй було соромно, помацала у внутрiшнiй кишенi чорного плисового пiджака i намацала три карбованцi i трохи дрiбних, попрямувала туди. Постояла мить бiля зелених, багато разiв фарбованих однiєю й тiєю фарбою, облуплених дверей, ще повагалася, штовхнула їх i зайшла досередини. Там було накурено й людно, i вона зрадiла тому, в людському тлумi її не буде помiтно, й ще зрадiла, бо в кiнцi черги до скляного буфету стояло двоє жiнок, вона ступила в той бiк i опинилася... перед столиком, за яким сидiли Устим Рукавиця та Йосип Шило. На столику лежали їхнi кашкети, Рукавицi - зелений, вiйськового крою, Шилiв - чорний, великий, сукняний, стояли пляшка з горiлкою i тарiлки з закускою. Рукавиця та Шило тримали в руках наповненi до половини склянки й смiялися. Вони смiялися! Це було останнє, що побачила Ганна, їй стемнiло в очах, вона кволо, неначе пiдбита птаха, вимахнула руками й опустилася на пiдлогу.
Стара клуня похилилася, кiлька присiшкiв пiдломилося, й Грицько її продав - власне, вiддав задаром - сусiдам на паливо. Город засiяв приїжджий бухгалтер,- колгосп видiлив йому колишнiй город Розсох, - вiн хотiв купити й хату, але Грицько продавати хату не збирався. Хоч яким горем, якими кривдами проросло це мiсце, а все ж було воно батькiвщиною, дiдизною, i вiн хотiв, щоб дiти знали про неї й прихилилися до неї своїми юними душами. До цiєї хати, цих осокорiв i верб, цiєї невеликої, але бистрої рiчечки Бiлої Багачки, розкiшних лукiв, до цiєї Чубатої чаєчки, яка од рання до вечора лiтає над їхньою копанкою i кигиче, кигиче. Якось йому подумалося, що, може, то материна душа лiтає над копанкою, йому не стало страшно, а тiльки сумно. Головi колгоспу сказав: "Осокори i верби нехай ростуть. Я знаю, вони вжо не мої, але нехай ростуть. Без них i наше село не село".- "А хату? Що думаєш робити з нею? - запитав Рукавиця.- Хочеш оформити пiд дачу? Не положено".- "Чим вона вам заважає", - сказав Грицько. "Нiчим,- одказав голова. - А так - не положено".
Невiдомо, з якої помсти, а якого безголiв'я, а тiльки осокори i верби порiзано вже тiєї осенi. Нiкому вони не були потрiбнi - верби здебiльшого дуплистi, осокори теж,та й упоратися з ними не могли, так вони й лежали, поваленi велети, серед буйних трав, i тiльки школярi iнодi заникували до них, щоб погойдатися на розкiшному гiллi. Та молодий, з ще не вистудженою душею кореспондент районної газети, який випадково наштовхнувся на це смертовбивство, надрукував запальну замiтку в районнiй газетi, докоряв, соромив, але докоряв i соромив без iмен, без прiзвищ, i про замiтку швидко забули. З одного осокора Грицько самотужки, сокирою витесав матерi хреста на могилу. А ще через рiк розорали глибинними плугами луг, випрямили, загнали в руду торф'яну канаву Бiлу Багачку й посiяли на тому лузi... бур'ян. Нiщо iнше рости там не могло. Верби та осокори осушувальна команда пиляла та тягала тракторами на луки, де з них зробили велетенське, до хмар, кострище, їх не стало, i попiл їхнiй, i дим без слiду розвiялися по свiту. Тiльки хата лишилася з забитими навхрест дошками дверима та вiкнами, а за хатою жовтий щит з розмитим дощами написом: "Сделаем Белую Багачку краем изобилия". Хата й нинi стоїть там, тiльки зветшала вельми, бо нiкому вона не потрiбна, в селi є ще чимало таких, порожнiх хат. Та на широкому, неогородженому кладовищi, де хоронять вже тiльки з одного краю, а з другого могили позападали, позаростали чагарником, вишняком, серед кiлькох iнших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйно шумiла пiд тiєю ж хатою, милуючи зiр усiх, хто проїжджав чи їхав старим Чемерським шляхом.
ЮрIй Мушкетик. Суд


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация