ЮрIй Мушкетик. Обвал




повiсть довжиною в двадцять днiв




День перший

Точнiше, вечiр. Розпочалася ця повiсть увечерi двадцять дев'ятого липня тисяча дев'ятсот вiсiмдесят... року. А може, вона розпочалася й значно ранiше. Скажiмо, сiмнадцять з половиною рокiв тому - саме стiльки рокiв зараз Едиковi, моєму молодшому сину. Або снується вона цiлих сорок рокiв i має довжину мого життя. А iнодi менi здається - вона взагалi не має початку. Як не мають початку бiльшiсть людських дiянь па землi.
...Валiзи запакованi: Люба складає у великий полiетиленовий пакет яблука, помiдори, сир, бутерброди, котлети. Я вже розкрив рота, щоб сказати, чи не в космос вона споряджає пас, але Едик зупинив мене ледь вловимим порухом брови: помовч, не ув'язуйся, не нервуй маму, не з'їмо - викинемо, ти ж бачиш, яка вона зараз фоноберна. Люба - справдi, як iграшковий заєць з накрученою пружиною. Торкни - не зупиниш. Я гарячкове перебираю в думцi, чи не забули чого: одяг, туалетне приладдя, пiдручники. Пiдручники - насамперед. Едик знову показує менi очима: може, взяти карти? Мабуть, вони нам не згодяться, а втiм - хтозна. В Едика - дуже виразнi очi, мої очi, великi, голубi, i розумiємо ми один одного з пiвногляду. Мовби ведемо якусь веселу пустотливу гру, окреслили довкола себе магiчне жартiвливо коло, в якому нам дуже хороше i в яке не впускаємо нiкого, навiть Любу. Так, так, навiть Любу, та, зрештою, її найперше; Люба почуває, що вона - за колом, i через те гнiвається. А пас уже давно захопила гра, i ми пе можемо зупинитися. Дзвонить по телефону мiй зам, бажає удачi, я посилаю його "к чорту" (нiби це я здаватиму екзамени, а не Едик), намагаюся якомога швидше одв'язатися вiд нього. Едик здогадується, хто дзвонить: двiчi стукає но столу кулаком - кiсточками пальцiв. Я беззвучно смiюся. Мiй зам - справдi дуб. Отако, зi смiхом, ми пересiваємо на це решето всiх. Навiть уявили себе маститими акторами, ось ви йшли на сцену театру, сiли й ведемо вдвох дiалог. "Ну й п'єса нам попалася". - "А що ж ти хочеш? Автор..." I Едик виразно стукає по столу. "А режисер?" Знову два удари. "А директор?" "А публiка? Поглянь на гальорку. А бельетаж?"... Ми уявляємо, яка панiка вчинилася за кулiсами, як iз жахом розбiгається партер, поки i його не "сопричислили" до тiєї ж категорiї дубiв-пелинiв, i заходимось од смiху. Менi неймовiрно подобається Едикiв смiх. Ми розумiємо, що декому, наприклад, Любi, наша вигадка здалася б песмiшною, але вони - поза колом.
Мабуть, Любi трохи кривдне, що вона не може прорватися в химерне, трохи блазнiвське, а трохи чарiвне, чимось схоже на оте гоголiвське, окреслене Вiєм, коло; я розумiю її: сам колись ходив по зовнiшнiй орбiтi подiбного кола. Це було тодi, коли Люба почала брати Едика на дитячi ролi в п'єси, у яких грала сама. Тодi її поймали справжнi великi гордощi - мати i син грають матiр i сина, грають чудово, - вона мовби пiдносилася над буднями життя й... трошки надi мною - засмиканим ординарним лiкарем районної лiкарнi. Свiт мистецтва не знає районiв, високi душi спiлкуються поза часом i простором па всiх паралелях i меридiанах. Коли вони з Едиком поверталися з Будинку культури i сiдали удвох вечеряти, Люба якийсь час ледве чи й помiчала мене, їй доводилося докласти зусиль, щоб остаточно спуститися па цей, не завжди вмiло вимитий мною, лiнолеум, за цей посмугований кухонним ножем стiл, до цих магазинних, товстих, пружинних, що з них витiкає руда сукровиця, котлет. Вони дзьобали їх, збудженi, згадували якiсь сцени з щойно баченої вистави, мистецький азарт грав па їхнiх обличчях. Я ж сидiв, неначе виготовлений iз пап'є-маше.
Одначе це тривало недовго. Едик зненацька й рiшуче вiдмовився ходити з Любою на репетицiї та вистави. Я й сьогоднi доконечно не знаю, чому вiн порвав, як кажуть у високому мистецькому свiтi, зi сценою. Адже спочатку вельми втiшався тим. I не пам'ятаю жодної невдачi, жодної прикростi, якi б спiткали його на сценi. Маю деякi пiдстави тлумачити Едикову вiдмову трохи iнакше: вiн зрозумiв, iцо став мовби iграшкою в Любиних руках, що все це врештi-решт не до кiнця серйозно, одна гра є лише часткою iншої гри. I хоч я жодного разу, жодним чином не виявив свого несхвалення їхнiх пiзнiх мандрiвок, опiвнiчних вечер на кухнi, його вiдмова стала мовби нашою першою з ним солiдарнiстю, чоловiчою й сiмейною, нашою спробою окреслити свое, нехай i примарне, коло, те гiрко образило Любу, й вона довго не могла нам того пробачити. Не може вона примиритися з тим i зараз, хоч водночас трошки й радiє: адже це її син i її чоловiк мiцно тримаються за руки. I нехай ми в якомусь своєму космiчному колi, але те коло - не зовсiм справжнє: на грiшнiй землi, у власнiй квартирi ми тупаємо смиренно i її велiння сповняємо ревно.
Люба сiдає на краєчок стiльця. Вона сувора й урочиста. Ми теж напускаємо на свої обличчя вiдповiдного виразу й сiдаємо на стiльцi. Проте Едик не може приховати усмiшку. Та усмiшка, здається менi, не ображав матiр, скорше прощає їй старорежимнi забобони.
- Пора, - тихо ворушить ледь пiдфарбованими губами Люба.
Вони у неї невеликi, в мiру повнi, чутливi. I сама Люба ще досить молода жiнка, тонка в талiї (стежить за собою), струнка, у неї дуже гарне бiляве волосся, яке хвилею опадав їй на плечi. Можливо, я трохи пiдмальовую власною уявою цей портрет, бо й досi трiшки закоханий у дружину або хоч у пам'ять про ту дiвчину, з якою колись стояв на мосту над рiчечкою Криiгичанкою, але так про неї кажуть усi мої знайомi. При тому Люба певна себе, умiє якось так триматися, що викликав у всiх повагу. Я розумiю, що в очах чоловiкiв (менi здається, що вони пасуть мою Любу очима) безнадiйно програю поруч iз нею: у мене й статура не молодецька, черевця, правда, немає, але вiсiмдесят два кiлограми при зростi метр сiмдесят три - теж немало, i почала проглядати пролисина, i зморшки на лобi та обличчi (весь вiк Люба менi казала: не морщ лоба, будуть зморшки, на її й вийшло); а саме обличчя - темне, неначе я не лiкар, а бригадир рiльничої бригади, темпе, ще й клинцем донизу, а чуб рiдкий i чорний, як смола, з бiлими нитками сивини - людського бабиного лiта. Щоправда, зараз я важу не вiсiмдесят два кiлограми, а сiмдесят сiм. Сiмдесят сiм, i ще й далi втрачаю вагу. Сам не знаю, вiд чого. Щось у мене сталося з легенями - не лiкарський вислiв, але iнших слiв я не знайду, жоден наш лiкар не мiг поставити остаточно дiагноз, рентген же дав якусь темну пляму... Темно-сiру пляму, дуже схожу... Я не називаю того слова навiть у думцi. Декотрi мої колеги радили лягти на клiнiчне обстеження в онкологiю, але я вiдмовився. Признаюся, я не вiрю в реальнiсть їхнiх пiдозр. Та й усi iншi аналiзи заперечують можливiсть такого дiагнозу. Скорше всього це наслiдки запалення легенiв, на яке перехворiв минулого року. Звичайно, я не можу зовсiм абстрагуватися вiд тих химерних думок. Тiльки невiгласам здається, що лiкар почувається майже безсмертним, що лiкарський фах привчив його до думки про смерть. Працює у нашiй лiкарнi старий невропатолог. їх четверо лишилося з курсу, i коли помер ще один - четвертий - вiн три днi не виходив на роботу: надто близько упав снаряд, контузив його психiку. А люди йдуть до нас, як до безсмертних, ось навiть учора... Прийшов до мене шофер. Здоровий, як лут, пудову гирю перекидає через власну хату, а в очах - страх, неначе розлитий по чистiй водi мазут. Вiн мене переживе разiв три. Дивиться, як на Iсуса Христа, який може зробити чудо. I я зробив. Тiльки-но сказав, щоб одягав штани й бiльше не приходив, вiн аж пiдстрибнув, побiг i вже за порогом забув про новоявленого Iсуса Христа. А цей Iсус - рiч звичайнiсiнька - зовсiм не безсмертний. Вiн тiльки не допускає до критичної подiлки тiєї чорної думної хмари, вiдсовує її, тримає на овидi. А з неї крешуть i крешуть блискавицi, i попiлюють вони... прямо в серце.
Я захопив iз собою рентгенiвськi знiмки легенiв. Покажу в Києвi якомусь свiтилу.
У тролейбусi ми з Едиком знову скоморошили, хоч i непомiтно для iнших. Менi чомусь не вельми скоморошиться, але я повинен пiдтримувати Едикiв бойовий дух. Увiйшов дуже поважний дядечко з жовтим пузатим портфелем, вiн нiкого не помiчав, усiм своїм виглядом показував, що не звик їздити громадським транспортом, i Едик легенько постукав кiсточками пальцiв по стiнцi тролейбуса, а тодi ще й помахав рукою вгорi. Я кивнув головою - "звичайно ж, дуб, тiльки високий". Люба намагалася приструнити нас поглядом, але це їй не вдавалося. Вона пошепки вiдчитувала нас за несерйознiсть, легковажнiсть. Особливо мене, Я трiшки здивувався: невже не розумiє, що я вболiваю за сина не менше, нiж вона, а все це просто бравада? Справдi, думаю про перше серпня, й менi аж протягом вiє попiд серцем. Сам не розумiю, чому: ну, не поступить зараз, поступить пiсля армiї, i наплювати менi, що там подумає хтось iз колег, знайомих: нерозумний син, невпливовий батько. Просто я надто вболiваю за Едика, як переживе це вiн. Такий не впевнений у синовi? Начебто нi. Проте не знаю, не знаю. Знаю тiльки те, що ми з ним знайшли, як тепер кажуть, особливо щiльний контакт, i менi вiд цього гарно. Я взяв вiдпустку й хочу присвятити її синовi. ("Присвятити" - з високого штилю, цей грiшок за мною водиться, в молодостi навiть писав вiршi). Не вiдаю, чим я йому зможу допомогти. Математику майже забув, от хiба що по лiтературi... Лiтературу люблю i знаю, чомусь саме за це найдужче й поважав мене Едик, а не за те, що я шанований у мiстi лiкар, головний лiкар лiкарнi; ми на рiвних сперечаємося з ним про "Цвiт яблунi" Коцюбинського, "Вечiр у Вiзантiї" Iрвiна Шоу.
Ось i вокзал. Едик схопив обидвi валiзи й попрямував до виходу. Вiн у тролейбусi - вищий за всiх, його русявi кучерi понад усiма головами. Кучерi мовби пiдпирає голуба водолазка, менi вiн дуже подобається в нiй. I сама водолазка теж. Люба принесла їх йому на вибiр - аж три (де допинає в нашому мiстi це закордонне ганчiр'я, я не знаю й досi, одного разу принесла й менi майку, звичайну майку, тiльки називається якось по-iноземному, ще й з манюсiнькою дiрочкою пiд рукою, i правила за неї знайома сто карбованцiв, я ледве не пошматував ту майку), на однiй вишкварював оркестр якихось патланiв, на другiй хизувалася зеленоока смаглява красуня, третя була чиста; голуба й чиста. Едик вибрав третю. Люба дрiботить поруч зi мною i охкає, що син пiдвередиться; шепоче, що я поганий батько, не жалiю його, а я йду, посмiхаюся в думцi й милуюся Едиком. Високий (метр вiсiмдесят два), широкоплечий, вiн ступає широко i впевнено, й натовп розбивається об нього, як весняна повiнь об хвилерiз. Ми йдемо в його кiльватерi...
Едик занiс валiзи до купе й одразу ж подався з вагона, гукнувши, що бiжить купити мiнеральної води на дорогу. Я чомусь не зовсiм у те повiрив, а Люба приклеїлася лобом до вiкна, й на обличчi в неї закарбувався вираз, як у тих хлопцiв зi Скотленд-Ярду, про яких писав ще Конан-Дойль.
Принаймнi вона менi уявлялася саме так. Але i я не втримався, заглянув через Любине плече. Встиг побачити тiльки голубу сукню та рудувату кудельку, яка спалахнула, неначе вогник над неопалимою купиною, а далi той вогник затулила широка Едикова спина. Я знаю цю дiвчинку, точнiше, не знаю, бачив її кiлька разiв з Едиком, - маленька, мiнiатюрна, майже iграшкова i дуже гарна личком, решту iнформацiї одержав вiд Люби: Катя, дочка завуча школи од другої дружини (перша дружина померла), вiдмiнниця, заступник комсорга школи. Iнформацiя вичерпна, Люба виповiла її без ентузiазму, але й без особливої тривоги. I дивиться на синове захоплення, як на дитяче, зрештою, так дивлюся на те i я.
- Покладайся на Аркадiя Васильовича, - наставляла мене Люба. - Вiн зробить усе. Готель замовить теж...
Цей Аркадiй Васильович видавався менi особою майже мiстичною, опрiч усього, я не дуже вiрив, що вiн захоче чимось допомогти. Зрештою, з якої речi, хто ми йому такi: двоюрiдний брат Любиної подруги! Десята вода на киселi. Люба бачила його один раз - приїжджав до нашого мiста й зупинявся в сестри, пили шампанське i їли шашлики. Я чомусь на ту вечiрку не потрапив - мабуть, куняв на якiйсь нарадi або був у вiд'їздi. Одначе Люба каже: Аркадiй Васильович зробить все, що тiльки зможе. А можливостi його не малi - завiдуючий чи заступник завiдуючого навчальної частини iнституту. За день до нашого з Едиком вiд'їзду вона розмовляла з ним по телефону, вiн сказав, що зустрiне нас на вокзалi. Я страшенно не люблю будь-кого зобов'язувати. Я не вмiю вiдплачувати, але тут уже нiчого не вдiєш.
- Пошуруй, може, ще когось знайдеш (мене рiзонуло "пошуруй", я нiколи не чув од Люби такого слова). - А до того свого однокурсника сходи обов'язково. Заступник мiнiстра! Щоправда, вiн не по навчальнiй, а по курортнiй частинi. Все одно - заступник. - Люба знає втричi бiльше за мене. Розвiдслужба у неї поставлена на широку ногу. Чого не зробить мати для свого сина! - Може, запроси його на лiто до себе? На виноград i грушi.
- Кого, ректора?
- Не клей дурня. Миколу. Все-таки вчилися разом. Навiть жили в однiй кiмнатi. На такiй висотi чоловiк!
- Нашим виноградом можна труїти мишей...
- Це ж тiльки привiд. Не забудь поздоровити його з орденом.
- З яким орденом? - уже щиро здивувався я.
- Та я ж тобi показувала газету. Нагородили групу лiкарiв. Його - орденом "Знак пошани".
- Це ж - три мiсяцi тому.
- Нiчого. Ти ж його вiдтодi не бачив.
- I треба йому нашi запросини, якщо вiн вiдав курортами.
- А може... Для цiєї... екзотики. Твое дiло запросити.
Я мовчу. Я не знаю, як менi бути. Може, справдi поздоровити Миколу? Але ж це принизливо. Коли нагородили - не поздоровляв, а тепер, як став потрiбним... Засмоктало пiд серцем. Починаю сердитись, воднораз менi стає соромно. Не знаю чому. Щось тут не гаразд. Чи в моїх думках, чи в тому, про що думаю. Мабуть, у моїх думках, у менi самому. Я не заздрю великим, тим, що на портретах у коридорах медичних установ та сторiнках пiдручникiв. Мабуть, через те, що їх уже немає i що вони - на недосяжнiй височинi. А от успiхи живих, надто декого з тих, з ким учився, мене iнодi дратують. Миколинi, зокрема.- Мабуть, через те, що я не вiрю в його подвижництво i в його талант. Був хитреньким пронозливим студентиком i висунувся на пустомельствi. Правда, на буряки, на крос зголошувався першим, ще й iнших закликав. Першим виступав пiсля доповiдей на зборах. А патологоанатомiю складав тричi. Може, я помиляюся щодо Миколи Поляка? Може, я чогось не добачив у ньому або вiн змiнився? Я ще заздрю Iгорю Хворостяному, але то iнша заздрiсть, то - таки талант од бога, i членкора йому дали не за вправи у красномовствi. Колись i я лелiяв честолюбив! мрiї. Колись i я сподiвався... А нинi заспокоївся. Якимись нiкому не вiдомими чуттями збагнув, що оце - моя вища точка: кандидат медичних наук, головлiкар мiської лiкарнi. Головлiкарство менi нав'язали. Я знаю, що воно повисло на менi гирею, але несу його, як хрест. Як ото кажуть - гидко їсти, шкода кинути. Ще можна б напружитися, потягнути з себе жили, i виборов би докторську! Пiд пенсiю. Щоб отримати диплом, вправити його в рамку, повiсити на стiнi й показувати внукам. Дивiться, шибеники, їжте манну кашу, й ви такими будете. Докторська дисертацiя вже нiчого не додасть. Лiпше б написати та опублiкувати ще кiлька статей. Менi чогось трохи не вистачило. Як тому стрiльцевi, що так нiколи й не виконав норму майстра. Кулi лягають у вiсiмки, дев'ятки... Не вистачає однiєї одинички. Але в тому-то й рiч, що ота одиничка варта iнших сотень i тисяч. Так само стрибуновi не вистачає кiлькох сантиметрiв до заповiтної цифри. I не вистачить. Бо тодi б одразу всi стали чемпiонами. Я втямив це й собi i заспокоївся. Проте це не означає, що я опустив руки i вiдклав гвинтiвку. Просто тепер я не досадую, не нервуюся, спокiйно набираю кiлькiсть очок, на яку здатний. Може, саме через це й настала, як кажуть спортсмени, стабiльнiсть i майже не буває зривiв.
Ми з Любою вийшли и коридор - до купе зайшли i почали розташовуватися двi молодi жiнки. Двi смаглявi чорнявки в квiтчастих косинках i рясних сукнях, їм рокiв по тридцять, замолодi, щоб я пiдбивав клина, й застарi Едиковi. Тьху, верзеться казна-що старому дурневi. Он Едика й досi немає.
Люба нервує, вийшла з вагона - до вiдходу поїзда лишилося сiм хвилин. Всiма своїми кiлограмами я повис на блискучiй ручцi, зсунув униз вiконну раму. Прибiг захеканий Едик з однiєю пляшкою води. На перонi Люба поглядала на годинник.
- Котлети... найперше поїжте котлети, - поспiшливо давала останнi вказiвки.Ковбаса може полежати. I слухайся Аркадiя Васильовича.- Дзвякнули буфери, роздушили ще якiсь її слова. Вагон повiльно покотився по рейках.- Дивися ж, тiльки з щитом, - казала вона мовби жартiвливо, а в очах стояла строга темнота. У тiй темнотi я блукав не раз. Я i любив i проклинав її водночас.- Iнакше - краще не вертайся.
Менi стало украй прикро. Вперше за останнi днi. Я розумiв, що означали Любинi слова... О, вони мали безлiч значень. Мусиш зробити будь-якою цiною. В тебе там знайомi, друзi. Використай їх на повну катушку. Вмри, а свого досягни. Iнакше ти не чоловiк, а ганчiрка. Iнакше я зневажатиму тебе до кiпця життя.
Я навiть не оджартувався: мовляв, якщо на щитi - менi вже буде байдуже. I жарт не смiшний, та й не хотiлося. Чомусь запекло пiд серцем. Хiба можна виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? I взагалi, хiба можна класти такий тягар у душу рiдної людини? Чи навiть у будь-чию душу. Адже моя душа й так... i так розiпнута на ста вiтрах. Я теж люблю сина. З iншого боку - я не послiдущий негiдник. А хто я такий насправдi - не знаю. Вважаю себе порядною людиною. Але усi вважають себе порядними людьми, навiть лютi крадiї i зрадники. Тiльки в них трохи iнша фiлософiя порядностi.
Люба вже майже бiгла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору i вбiк пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не мiг розiбрати її слiв, та не вельми й напружувався. I враз менi сплив на думку соромiцький анекдот... "Маша, не зраджуй..." - кричить чоловiк, проводжаючи дружину на курорт, i бiжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що менi аж щелепи звело. Я навiть озирнувся, чи Едик не прочитав моїх думок? На щастя, вiн не телепат. Менi звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь у моїй думцi повернувся проти мене. В життi я часто намагаюся рятуватися гумором, але цього разу мiй настрiй пiдупав одразу на кiлька подiлок, як ртутний стовпчик на погану погоду.
Ми зайшли до купе. Обидвi жiночки, вже переодягненi в спортивнi светри та спортивнi штани, скромно сидiли в кутку на однiй лавцi - їхнi мiсця були вгорi. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув бiлу пластмасову ручку радiо - передавали спортивний огляд. Вiн не спортсмен, але дивиться спортивнi передачi, я їх дивлюся теж;'i хоч це таки досить нудна справа - бiгти до одних ворiт, щоб за пiвхвилини вернутися назад, але принаймнi нiколи не можна вгадати, чим усе скiнчиться, м'яч там iнодi забивають i в свої ворота, в усьому ж iншому ми наперед знаємо кiнець. У книжках, у фiльмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках i навiть у самому життi. Думка тривiальна, але, на жаль, справедлива.
Обидвi жiночки теж iз цiкавiстю слухали спортивнi новини. Потому вони пили чай (ми з Едиком вiдмовилися), а тодi шепотiлися у своєму кутку. Обидвi - гарнi собою, одного вiку, одна крупнiша, тiлистiша; такi собi двi лисички, двi подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах - лукавих, розжоханих iнтимними таємницями. Я уявив, як вони стрiляють ними десь у барi, на пляжi, якi саме таємницi вiдкривають одна однiй, i посмiхнувся. I не мiг вiдгадати, хто вони й чого їдуть до столицi, а зав'язувати дорожню розмову не хотiлося. З якогось часу я помiтив, що не люблю дорожнiх знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-лiпшу, звернену до мене в поїздi, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик "апорт". Тодi я ще чогось сподiвався вiд таких знайомств i вiд мандрiвок. Жiночки почали лаштуватися спати, вони не просили нас помiнятися мiсцями, розправили простирадла на верхнiх полицях, i тодi Едик швидко пiдхопився, запитав, чи не заперечують вони, якщо вiн ляже зверху. Легко обiперся об полицi, кинув угору своє молоде тiло. Я визнав його приклад гiдним наслiдування - тiльки брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. I знову ми переглянулися з Едиком i залишилися вдоволенi один одним. Потiм обговорювали спортивнi новини, робили прогнози на гру нашої збiрної по футболу в свiтовому чемпiонатi. Ми не говорили про екзамени, переговорено досить, та й там, на мiсцi, цих розмов по уникнути. В купе було душно, страшенно душно, вентиляцiя чи не була увiмкнена, чи не працювала. Едик нагнувся й дiстав зi столика пляшку з водою, вiн пив просто з горлечка, запитуючим лiвим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити менi, я кивнув, щоб пив усю, але вiн одiрвав од рота пляшку й передав менi.
Ми ще з пiвгодини читали. Я - однотомник Габрiєля Маркеса, Едик - газету. Я, здається, у його вiцi газет не читав.
- Тату, - покликав Едик.
- Гов, - так простецьки, трохи пародiйне вiдгукуюся я на його поклик, коли ми обоє у доброму настрої.
- Послухай, що пишуть про наш пивзавод: "Перевiркою встановлено, що в усiх пляшках присутнi стороннi рiдини. Кiлькiсть стороннiх домiшок - 100 %. З колективом пiдприємства проведено виховну роботу".
Ми обоє регочемо. Смiються i жiнки внизу, вони теж чули, що прочитав Едик.
Едик часто зачитує менi подiбнi журналiстськi перлини, у нього якась особлива здатнiсть вiдшукувати їх. Та й, признатися, я всiх отих статей не читаю. Едик закинув газету в сiтку, прикрiплену над полицею, лiг на правий бiк i заснув. Жiнки внизу, очевидно, теж потомилися вiд своїх таємниць, уже передивлялися їх на екранах снiв. Я вимкнув свiтло i враз провалився на дно глибоченної криницi. Я знав, що не засну, й не намагався неволити себе. В поїздах я не сплю майже нiколи.
Поїзд летiв через наповнену прохолодою нiч, погойдувався, хилитався на стрiлках вагон, плямами свiтла в заштореному вiкнi мелькали станцiї. I думки мої пролiтали, вихопленi з пiтьми прожитих рокiв, i я чомусь не мiг зосередитися на жоднiй з них. "Доїдемо, доїдемо, доїдемо", - стукотiли колеса; "екзамени, екзамени, екзамени", - вiдбивали вони свiй ритм; "всегаразд, всегаразд, всегаразд". Стукiт колiс можна трансформувати в яке хочеш слово чи й слова.
На сусiднiй полицi тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним рiднiсть, що сльози бринiли менi пiд горлом. Мабуть, не гоже батьковi признаватися в такому навiть самому собi - зi старшим сином, iз Вовкою; я такої рiдностi i не почував. Хоч всi кажуть, Вовка - викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою i любов'ю з першого дня його появи в цьому свiтi. Коли вiн народився, Люба заплакала i сказала, що ненавидить його. Вона хотiла дiвчинки, дочки, i лiкарi їй прогнозували, що буде дочка, вона вже навiть пiдiбрала їй iм'я - Лiля. Щоправда, i Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся своїм знайомим: "Другий син. Браку не роблю". Едик засинав тiльки зi мною, i в снi довiрливо тримався своїми манюнiми пальчиками за мiй палець. I, боже мiй, якi то були щасливi днi! Менi й зараз iнодi бачаться тi iдилiї... З крана у ванну падають краплi, а на днi вологих ночовок так зворушливо зiбралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимитi, в бiлих льолях дiти вже лежать у лiжечках, Едик чекає на мiй палець, а Вовка - на мою казку. Люба розвiшує на шворцi в кухнi випранi льолi. Я порядкую у ваннi, i тиха, аж щемка радiсть заплiскує серце, i таке менi все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова "щастя". Який час Люба вдавала, що син i далi байдужий їй, але то вже була гра, Люба опiкувалася Едиком не менше, нiж Вовкою. Люба - хороша мати. То бiльше, на початку Едик рiс хирлявим i нiмкуватим. Розмовляти вiн почав у два з половиною роки, i всiм здавалося, що вiн просто лiнується. "I-i-i" - тиче пальчиком - дай. "Ням-ням" - їсти. Неначе маленький дикун. Вiн i далi рiс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, нi, вiн не цурався дитячого гурту, але частiше пролежував iз книгою на канапi. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а вiн тiльки плечима знизував: "Ну чого я там не бачив?" Рiдко ходив у кiно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класi я вперше побачив його з дiвчиною. Десь iз шостого класу Едик почав стрiмко рости, його навiть кликали в шкiльну баскетбольну команду, але вiн не пiшов. I взагалi, окрiм футболу по телевiзору, спорт його не цiкавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти рокiв, акуратно робить на балконi зарядку з гантелями. Я й зараз, крiзь вагонну пiтьму, бачу на балконi його струнку постать у бiлiй майцi. I так тодi спокiйно, так затишно на серцi.
...Бiлi труси, бiла майка, бiлий чуб в'ється кучерями. Ох, не одна бiлявка чи чорнявка заплутається в них. А може, й нi. Едик - хлопець дуже спокiйний, урiвноважений. Вiн читає серйознi книжки, прочитав навiть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де вiн тiльки його доп'яв). А ще вiн любить книги з серiї "Життя славетних" - про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемiнгуея, Фолкнера, i книжки науково-фантастичнi. Я їх перестав читати рокiв десять тому. Надто вже у сучасних фантастiв усе позакручувано, надто вже поперекидано а нiг на голову, дуже це ненауковi передбачення, не людськi прориви в невiдомiсть, а тонка майстерна гра при мiсячному затемненнi, вiд якої iнодi стає моторошно. Едик сперечається зi мною, ми з ним на цьому теренi так i не дiйшли згоди. Щоправда, ми не часто блукаємо спiльно думками i на iнших займищах, робота поглинає мене всього, та Едик i не вельми охоче розповiдає про те, що думає i що його цiкавить. Я намагався стати йому не тiльки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз менi особливо радiсно, що це почуття освiтило нас. "Миїдемо, ми-їдемо, миїдемо", - стукочуть колеса. Тiльки чомусь менi здається, що поїзд iде в зворотному напрямку. В темрявi менi завжди здається, що я вертаюся з пiвдороги туди, звiдки виїхав. Щоправда, у ешелонi iнколи переставляють тепловози i перший вагон стає останнiм. Але навiть якщо ми зараз їдемо у зворотному напрямку, менi гарно на душi. Хоч трохи й тривожно. Можливо, ранiше я занадто остуджував Едиковi пориви, адже намагався триматися по-бать-кiвськи суворо, а в останнiй рiк просто висiв над його головою. Я вимагав, щоб вiн прочитав усi рекомендованi в пiдручнику твори, - чомусь думав, що вiн, як i старший син, пiде вчитися на фiлологiчний факультет педагогiчного iнституту в нашому мiстi. Адже математика не захоплювала його, i знав вiн математичнi дисциплiни для вступу до технiчного вузу недостатньо. Ми i вчителя наймали, Едик ходив до нього пiвтора року, трохи вирiвняв оцiнки з математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А менi чомусь дуже хотiлося, щоб хоч один син став iнженером. Може, ще й тому, що за моєї молодостi з нашого села тiльки один хлопець - учительський син - вивчився на iнженера, i всi вчителi ставили нам його за приклад. А Едик раптом, за два мiсяцi до випускних екзаменiв у школi, заявив, що хоче стати лiкарем. "Пiду, тату, по твоїх слiдах". Так i сказав. Я неймовiрно розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, менi тривожитися? Що з усiх математичних дисциплiн в атестатi стоятимуть четвiрки? А може, то твердi четвiрки? Того, сказати по правдi, я не знаю. Що не помiчав у ньому схильностi до лiкарської професiї? А в чому це мало проявитися? В тому, що не перев'язував, як свого часу я в селi, поламанi сусiдською палюгою лапи курчатам, не гоїв телятi гнояки на спинi й не брав у руки вужiв? Так де ж вiн мiг проявити себе подiбним чином! Дурниця все це: звичайно, лiкар починається з любовi. З любовi до людей, зi спiвчуття, з поваги до їхнiх страждань, iз бажання допомогти. Я впевнений - Едик усе це розумiє i йде до медичного iнституту за покликом серця. Хлопець вiн розумний i зважив усе. Розумний, ерудований i гострий на розум i слово.
Коли, бувало, Люба намагалася спровадити Едика на вулицю, я їй заперечував: "Мало тобi одного", - i вона вмовкала. Справдi, нашого старшого нам вистачило трохи не на двi неврастенiї. Обтiпав вiн нам нерви, як коноплi на терницi. Вовка i вчився через пень-колоду, i до класного керiвника ми втоптали дорогу - то його помiтили за шкiльною смiттяркою iз сигаретою - дим з-за тiєї смiттярки валував, аж вчителi думали, що там щось горить; то дiстали десь закордонний журнальчик i понаклеювали голих хлопцiв у зошити дiвчатам; то побилися з хлопцями iз сусiдньої школи. Не мали ми з Любою спокою i пiсля того, як вiн вступив до педiнституту. Знову ж таки вчився погано, часом приходив пiзно, й вiд нього пахло "бiомiцином". А потiм записався до мотогуртка, i ми кожного дня чекали, що нас покличуть до лiкарнi, а то й до моргу. Вiн i справдi двiчi перекидався з мотоциклом, одного разу йому зчесало на плечi шкiру i вивихнув руку. А якось зник, i не було його чотири днi. Ми подали у мiлiцiю на розшук. Його знайшли в сусiдньому районi. Повiз додому в село на багажнику мотоцикла студентку-бiологiчку. Я й зараз пам'ятаю тi чорнi днi у нашiй квартирi. Ту тривогу, той туман, що згуск майже до трагiчного болю. Тi думки, якi передумали з Любою... Про швидку рiчку Дике Устя, i про Десну, i про важкi вантажнi автомобiлi, якi розбивають на нiчних дорогах мотоциклiстiв у млинець. Вовку привiв у дiм мiлiцiонер. Позаду йшов Короткий - прокурор, iз Короткими ми часом зустрiчаємо Новий рiк i Першотравень. Короткий вiдпустив мiлiцiонера й сказав: "Бий. Я прокурор, вiн не зможе поскаржитися". Я двiчi вдарив Вовку по обличчю.
Життя й далi пiдсовувало нам несподiванки. Одначе не всi вони були неприємнi. На четвертому курсi Вовка одружився на журналiстцi, що приїхала до нашого мiста на дипломну практику. Одружився проти Любиної, та й трохи проти моєї волi. Вина сама прийшла в наш дiм. Зараз Вовка працює в школi, й директор ним не нахвалиться. Я не знаю, що сталося, яким чином вiн так перемiнився. I пояснюю все одруженням. Ася, невiстка, взяла його в руки. "Кириченко, - так вона кличе мого сина, - ти що, знову вмостився бiля телевiзора? Ану кроком руш по картоплю". I Кириченко покiрно пiдводиться, бере двi авоськи й чеше до овочевого магазину. Я люблю свою невiстку, хоч мене чомусь трохи ображає оте "Кириченко". Менi здається, я своїй Любi кликати так себе не дозволив би. Ася - життєрадiсна, рухлива, як ртуть, але надто категорична, строга. "Кириченко"... Тодi її очi чимось нагадують очi моєї Люби, а тонкi губи складенi в шнурочок. В Асi менi не подобаються тiльки губи, губи i рот, вiн у неї дуже великий i трохи хижий. Але це вже спостереження не по моєму, а по Вовчиному профiлю.
Проте iнодi менi хочеться думати, що ота перемiна у Вовцi не є докопченою заслугою однiєї Асi. Просто то був бунт молодостi, кипiння сил, скованих мiською квартирою, схоластичною шкiльною наукою та нашими батькiвськими нудними нотацiями. Вовка не сприймав будь-якої неправди, фальшi, хоч, мабуть, i сам не знав, як i де потрiбно шукати правду, та й не вельми мав право обстоювати її. Так чи так, але там, де нинi в моєму серцi Вовка, - благодатна тиша, i тиша в його двокiмнатнiй кооперативнiй квартирi, яку тiльки зрiдка порушує строгий окрик: "Кириченко!". Всi менi кажуть - я щасливий батько. Як на нашi часи - то й вельми.
Блукаючи думкою по синовому та невiстчиному домi, я несподiвано заснув.



День другий

Скажений, напружений, розжоханий, як автомобiль на крутому вiражi пiд час змагань. На вокзалi нас нiхто не зустрiчав. Ми простояли на перонi чверть години, а тодi взяли валiзи й поволокли їх до довгої черги на таксi. Щоправда, попервах я навiть зрадiв, що Аркадiй Васильович не зустрiв нас. Я не люблю, коли мною дрiбно опiкуються, не люблю товариства незнайомих людей. Та й з якої б речi вiн нас зустрiчав? Двоюрiдний брат Любиної подруги! Наобiцяв чортзна-чого пiсля чарки коньяку!
Ми поїхали в готель. Це був старий готель майже в центрi мiста, на тихiй зеленiй київськiй вулицi. У готелi сказали, що номер нам справдi замовлено, але з дванадцятої години, а до дванадцятої нас не приймуть. Зараз була тiльки десята. Водночас день наступав, пружина розкручувалася, i якщо я загаюся, вже її не стисну. Хiба що розкручу земну кулю в зворотний бiк - як у отих фантастичних романах, що їх читає Едик,- i час полетить в зворотному напрямку. Сьогоднi - п'ятниця, завтра i пiслязавтра в установах вихiдний день, а в понедiлок уже екзамени.
Ми вийшли з Едиком у скверик - маленький зелений трикутник на розi двох вулиць, i я сказав синовi, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я повернуся. "Менi потрiбно заглянути до мiнiстерства в своїх справах",- коротко пояснив i побiг ловити таксi.
Таксi не було, я зупинив чорну "Волгу" i попросив шофера пiдвезти. Великий, сивий, тiлистий, схожий на мiнiстра шофер мовчки схитнув головою.
Боже, як менi не хочеться зустрiчатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобiт, ще й там хлюпає щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собi це тим, що доводиться зустрiчатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пiшов на комсомольський крос. Це було за два днi до стипендiї, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великi, розбитi парусиновi черевики жовтого кольору, i фарба задавнiлого сорому й вдячностi заливає менi щоки. Декан була молода жiнка а вiночком кiс на головi - тодi такi вiночки були моднi. Вона, звичайно, нiчого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумiв я свою провину i чи побiжу наступного разу. Я пообiцяв оббiгти по меридiану всю земну кулю. Тодi я мiг їй пообiцяти все.
Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять рокiв, вiдколи ми закiнчили iнститут i вiн перебуває па високих адмiнiстративних посадах, вiн тричi забув про той крос i, мабуть, зняв з дистанцiї тисячi ота-ких-от невдатних кросменiв...
Микола уявлявся менi схожим на оцього шофера, тiльки що з бiльшим черевцем. Це ж вiн з пiвгодини протримає мене у своїй приймальнi, а далi викаблучуватиметься, мов колишнiй купчик, якому вдалося купити дворянство.
Лiтня, майже пенсiйного вiку секретарка сказала, що заступник мiнiстра зайнятий, звiльниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сiв на стiлець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальнi. Велика кiмната, полiрованi меблi, кiлька телефонiв на приставному столику i багато картин на стiнах. В основному пейзажi. Я сам адмiнiстратор i вже трохи навчився оцiнювати господарiв кабiнетiв по їхнiх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я - адмiнiстратор кепський, i це легко вгадати по моїй приймальнi, у якiй дуже часто немає секретарки або вона з iншими дiвчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревенi, i нiхто не може до мене додзвонитися. Лiда - секретарка дуже вродлива, мої знайомi на вечiрках жартома пiдколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує. Секретарку пiдбирав не я, вона дiсталася менi вiд мого попередника. Я чомусь нiяковiю перед Лiдою - сам не знаю чого, адже у мене i в гадцi немає чогось такого, що б виходило за межi службових стосункiв. В гадцi немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волi, i Лiда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальникiв я дивлюся iншими очима. Теж, звичайно, не зовсiм нахабними, але можу дещо уявити хоча б за вiдомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось вiд них залишається в пам'ятi, до того ж, як менi здається, Лiда трохи кокетує зi мною. Мабуть, вона кокетує зi мною, як зi своїм начальником, вади i недосконалостi якого знав. Проте перед незнайомими вiдвiдувачами Лiда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настраханi та настороженi. Я не завжди розвiюю цю їхню упереджену думку. До того ж трапляється, що й справдi зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, iнодi не зовсiм гаразд пам'ятаю, що казав, а потiм страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лiкаревi, та ще й адмiнiстраторовi, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпiзнаю, що хтось використовує мою м'якiсть, "катається на менi" (Люба), чинить моїм iм'ям неправду. Я на службi нерiвний, не маю певної лiнiї поведiнки, то напускаю на себе начальницьку строгiсть - тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, - то знову забуваюся й вступаю зi своїми пiдлеглими в панiбратськi суперечки та розмови, вiдтак знову влаштовую нагiнки "для профiлактики". Нагiнок тих нiхто не боїться, до того ж я часто пiдкреслюю, що моя адмiнiстративна iпостась тимчасова, всi ми, колеги й друзi, повиннi радитися, вирiшувати все колегiальне. Одначе з часом зрозумiв: це теж не все правда, людина - то таки людина, комусь вона симпатизує бiльше, комусь - менше, i всi те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати їх в правильностi моєї, бо вона, таки моя, визрiла в моїй головi, здається менi найправильнiшою. Ото на тому й кiнчається весь мiй демократизм, така його цiна. Я це розумiю, але переiнакшити себе вже не можу.
До кабiнету з червоною папкою пiд пахвою зайшла суха, як тараня, в сiрого кольору костюмi жiнка, лишила дверi не причиненими, i в ту щiлину Микола помiтив мене. Помiтив i впiзнав, хоч ми за цi роки жодного разу не зустрiчалися. Як вiн мене впiзнав?
- Чого ж ти мовчиш? - сказав менi, а докiрливо подивився на секретарку. - Заходь. Радий тебе бачити... Стiльки рокiв... за снiгами бiлими... i нiколи не зустрiлися. Сiдай ось сюди. Ну, ти ще нiчого... В це крiсло вмiстишся. Воно в мене - як еталон для старих друзiв.
Крiсло справдi вузьке, хоч i зручне. А сам Микола - худорлявий, високий, в спортивного крою костюмi - здавався менi тим же iнститутським Миколою, що запекло вимахував руками i гукав: "Всi на буряки! Вiзьмемо пiдвищенi зобов'язання". А мiж тим його сухе обличчя виглядало втомленим i розумним. I був вiн геть сивий, красиво сивий, одначе й такiй сивинi заздрити нема чого. Двоє чоловiкiв, що сидiли в кабiнетi за приставним столиком, тактовно попiдводилися.
- Миколо Степановичу, ми потiм.
- Гаразд, - недбадо махнув рукою Поляк.
- Я, мабуть, перебив вам нараду? - запитав я нiяково, коли ми залишилися вдвох.
- Яка там нарада! На рибу завтра збираємося. Та от не знаємо куди.
В мене на мислi, на самому її гребiнцi, - як отi бiлi баранцi або паперовi кораблики на хвилi, - завертiлося:
"Приїжджай до мене, я тобi влаштую таку риболовлю, що карасi самi вилазитимуть на берег", - але зусиллям волi потопив той кораблик.
- Хлопцi внадилися в один колгосп... Голову колгоспу в клiнiку Стражеска влаштували. Тепер вiддячує... Там коропи, як поросята. А я не люблю... Пiд самим селом, дюди йдуть на роботу, дивляться. - Вiн аж тепер сiв навпроти мене. - Ну, розказуй, як живеш. Або спочатку - якi вiтри тебе занесли до мене. Мабуть, потрiбна путiвка? Собi чи комусь iз друзiв?
"Коли б iшлося про путiвку, - подумав я. - Десять лiт лежав би на березi свого Дикого Устя, їв консервованi бички, аби тiльки... Аби тiльки не починати цiєї розмови". Я проковтнув клубочок у горлi й, поспiшаючи докiнчити цю балачку, сказав:
- Та нi... Син у мене поступає до медичного iнституту. Хоче... по моїй лiнiї.
Останнi слова "хоче по моїй лiнiї" прозвучали не гордовито, як то бувало вдома, коли хто-небудь запитував, куди поступає син, а чомусь жалюгiдно.
- Може, Черкаський ще пам'ятає мене? Я працював у його семiнарi... По пiдшлунковiй. Але... скiльки їх, таких, як я, стукалися в його дверi.
Микола рвучко пiдвiвся, закрокував по кабiнету, перетинаючи навкiс розкiшну килимову дорiжку. Один раз вiн об неї спiткнувся, дорiжка загорнулася, футбольним ударом блискучого коричневого черевика Микола розправив її.
- Я спробую, - по довгiй мовчанцi, вiд якої менi натекло повнi груди холоду, сказав вiн. - Але ти, Вiкторе, зрозумiй... Я певний: ти не схожий на деяких провiнцiалiв, якi думають, що заступник мiнiстра... це хтось такий... ну як апостол Петро бiля райських врат. Знаєш, скiльки отуто, в Києвi, отаких, як я, начальникiв?.. В ешелон не вбереш, i в усiх сини, дочки, племiнники. I пiв-еше-лона вищих. А потiм таких, якi крiзь стiни проходять. Як Фантомаси. Якби це я просив ректора за свого сина чи дочку... Може, трохи й зважив... А так, хто ти менi. I ще одне - я не контактую з ним. Нi, ми нiколи не сварилися. Просто поїзди нашi - на рiзних магiстралях.
Вiн пильно подивився на мене, чи я все зрозумiв, чи не образився. Я зрозумiв, не образився.
- Спасибi.
- За що там спасибi. - Вiн знову сiв. - Ну, розкажи трохи про себе. В тебе один син? Каву замовити?
- Не треба. Я її майже не п'ю. А син це в мене менший.
Я коротко розповiв Миколi про свою родину. Диво, я не почував на нього за те, колишнє, анi крихти злостi чи навiть досади, й подумав, що це роки розчинили їх. А може, це я такий безхарактерний? Адже збирався нагадати за будь-яких обставин. Бодай жартома. А тепер ось не хочеться.
- Ех, - потягнувся в крiслi Микола. - Лiта - як дикi конi. Вже синiв женимо. А давно... самi були дурнi й дикi...
Вiн подивився на мене й швидко вiдвiв очi, в яких майнули, схожi на крильця бiлих метеликiв, вогники. Я зрозумiв, що Микола пам'ятає все: i про буряки, i про крос, i не вибачається, бо це було б нерозумно.
Я пiдвiвся, мiцно потис йому руку. Затримався ще на мить у дверях:
- Як ти думаєш, варто менi самому пiти до Черкаського?
Микола на хвилю замислився.
- Мабуть, варто. Живий чоловiк... вiн якось впливає особливо. Я це по собi знаю. Ну... бо i є живий чоловiк.
Я повернувся в готель близько дванадцятої години. Ми з Едиком волокли угору свої важкi валiзи (бiля лiфта товклися iноземцi, бородатий лiфтер у лiвреї навiть не дивився в наш бiк), а назустрiч нам волокли валiзи ще два Едики i два Вiктори Iвановичi, вони неначе випiрнали з голубої темряви старовинних дзеркал на стiнi. Всi шестеро почувалися в цьому домi трохи незатишно.
Поминаючи на наступному поверсi велетенське дзеркало, я оглянувся, аби ще раз упевнитися в своїй думцi, одначе зрозумiв, що помилився: високий бiлявий молодик у притемнених глибинах дзеркала ступав нiскiлечки не знiчено. Навпаки, вiн навiть на мить притишив ходу i обмiнявся усмiшкою iз своїм двiйником. Я розгадав ту усмiшку, i тиха радiсть ворухнулася менi в грудях. Син вдоволений собою, але не самомилується, отже, й не збирається прожити таким собi метеликом на квiтках i збирати з них нектар. На квiтках жiночої краси насамперед. Вiн не вдовольниться тим нектаром, вiн хоче ще чогось од життя, од свiту, бо розумiє, що в наш час досягти, чогось лише красивою зовнiшнiстю неможливо; вiн вчитиметься серйозно, спробує зажити значнiшого. А хiба можуть батьки не радiти з того? Я навiть пiдморгнув змовницьки: "Знай наших" - зрозумiла рiч, не бiлявому широкоплечому юнаковi, а середньої статури чоловiковi з трикутним обличчям. Ну, не зовсiм трикутним, одначе, якщо визначати його геометрiю, то до цiєї примiтивної фiгури воно найближче. До того ж тесане прямими лiнiями i жорстке: високий i великий лоб, сухi щоки, твердi прямi губи, сухе, гостре пiдборiддя - воно дуже часто вводить людей в оману. На довершення всього в мене майже металевий бас, усi, хто чує, хто бачить мене вперше, мало мене знає, вважають, що я дуже крутий, непохитної вдачi чоловiк. Я ж рiдко користуюся в життi цими "дарами природи", колись хотiв за своїм зовнiшнiм образом та подобою перекувати душу - з того нiчого не вийшло.
Номер виявився розкiшним, на двi кiмнати - вiтальня i спальня, з ванною, холодильником, телевiзором i телефоном. Швидко розпакувалися, я вмився й перемiнив сорочку. Ми з Едиком збиралися до iнституту. Вiн - переписати розклад екзаменiв та консультацiй, я - буцiм так, знiчев'я, супроводжувати його й поблукати стежками молодостi. В останню мить, трохи повагавшись, дiстав з чемодана й почепив на лацкан пiджака два значки: Заслуженого лiкаря республiки та депутата облради. Ректора цими значками не здивуєш, але його секретарка, може, буде привiтнiшою. Чiпляючи значки, я нiяковiв, як хлопчик, i боявся, що Едик гмикне або й прямо обсмiє мене, але син удав, що нiчого не помiтив.
Тролейбус мчав нас Хрещатиком, площею Перемоги, Брест-Литовським проспектом. Вiн котився через мою молодiсть у майбутнє мого сина. Я буваю в Києвi часто, i мої вiдчуття юностi пригасли, але присутнiсть сина, те, що вiн робить першi кроки по моїх слiдах, обвiяла їх, наче пригаслий жар, свiжим вiтром, здмухнула попiл, i вони заяснiли знову. Звичайно, тодiшнi стежки були трохи iншi, i слiди теж, я ступаю в них пам'яттю, i менi щемить пiд серцем.
Я вдивляюся в дерева, в будинки, в людей: тi самi вони чи не тi? Вдивляюся, зiтхаю - мандрiвка по стежинах юностi не наливає серце радiстю, в перетлiлому багаттi не спечеш навiть картоплини. Старi тополi на бульварi зрубали й посадили новi. Мiсто в чомусь змiнилося, а в чому саме, я не можу збагнути. Ну, новi масиви, новi вулицi - так це скрiзь. Ще зовсiм недавно мене, як i багатьох iнших людей, захоплювали повi геометричнi форми будинкiв, їхня висота, збiльшення кiлькостi поверхiв вважали майже вивищенням самого людського духу, його генiя, але з недавнiх часiв це перестало захоплювати навiть таких провiнцiалiв, як я, бо всi ми зрозумiли - в цьому планi попереду перспективи безмежнi, лiнiї i форми будинкiв вдосконалити легше, нiж звичайну усмiшку, зигзаги карниза можна мiняти безконечно, а кривизна ластiвчиного крила - одна-бдина па вiки вiчнi, i те, що їх, ластiвок, значно поменшало в мiстi, моя увага зафiксувала сумно, i я подумав: а що, як вони зникнуть, як зникли десятки видiв iнших птахiв? Який майстер їх витворить заново? Немає такого майстра. Майже всi мислителi i поети сходяться на тому: людство iснує задля краси. Вона врятує всiх нас. Ми й творимо її... Геометричну, сiру, бетонну. А вiковiчна - зелена й голуба - поволi зникає. Як же її нам врятувати? I що робити, щоб примножити красу справжню? Щоб гармонiя людської душi не вiдставала так круто вiд гармонiї технiчного прогресу!
Ще я помiтив, що помiнялося щось в самих людях, а в який бiк - збагнути не можу. Звичайно ж, їх стало бiльше, на Хрещатику так ледве можна протовпитись, колись i Хрещатик був порожнiй, по ньому проходили дiловим кроком, ну хiба що в недiлю ввечерi тротуари заливав молодий гемiн. Публiка стала ошатнiшою, її хода - повiльнiшою, i в очах побiльшало лiнивого лiтепла. А може, менi те тiльки здається?
Пересохле колесо спогадiв скрипiло, перетертий пiсок присипав слiд. Ось i будинок, де я здавав документи. Приймальна комiсiя тодi працювала на бульварi Шевченка. Отам, просто пiд дверима, сидiли ми з Грицьком Смолою i чекали, коли вiдчинять iнститут. Ми приїхали дуже рано й не знали, куди подiтися. Сьогоднi мене смiшили нашi посиденьки пiд дверима: можна було перечекати на вокзалi або принаймнi в скверi, а ми притулилися бiля стiни, попiдкладавши пiд себе: я - фанерного чемодана, а Грицько - батькового солдатського мiшка, i куняли. Розiгрiтих од ходи (йшли од вокзалу пiшки), нас почала проймати ранкова вiльгiсть, i ми поодягали фуфайки. Нарештi з'явилася прибиральниця. Вона побачила нас i сказала, що до iнституту заходити ще рано. Потiм повз нас пройшло двi якiсь жiнки, а потiм... потiм над i перед нами зупинився високий худий чоловiк у зеленому капелюсi й бiлому, навiть трохи жовтому дорогому костюмi та червоному з жовтими метеликами галстуцi. Вiн подивився на нас, на вашi фуфайки, на вашi сiльськi, пошитi дядьком Ринджи-глом чоботи, i сказав м'яким, трохи простудженим голосом:
- Ви, хлопцi, заблудилися. Вам - не сюди. Сiдайте на десятий номер трамвая i їдьте в Голосiєво, у ветеринарний iнститут.
Сказав - i пiшов. Хто вiн такий, чого зупинився бiля нас, чого винiс нам такий присуд, я не знаю й сьогоднi. Одначе його слова приголомшили нас. Вимовленi м'яко, порадливо, вони стривожили, налякали, знищили нас. Мабуть, отакий чоловiк, у такому капелюсi, з таким галстуком - знає все.
- Я ж казав... Я ж казав, - засовався Грицько.
Вiн справдi щось таке мимрив - мовляв, може, поступатимемо у ветеринарний або в сiльськогосподарський iнститут. А зараз вiн спанiкував, налякав i мене, й ми потелiпалися на вулицю Саксаганського, де ходив десятий номер трамвая.
Я таки вернувся на бульвар Шевченка, а Грицько закiнчив ветеринарний iнститут i тепер працює на Волинi директором вiдгодiвельного пункту.
Отут, на бульварi Шевченка, я тодi прокрутився цiлий день, бо папiрець на мiсце в гуртожитку дали аж увечерi. На отiй (мабуть, їх перемiнилося вже кiлька "поколiнь") лавочцi пiд тополею. В обiд купив у хлiбному, тепер там ювелiрний магазин, за тридцять копiйок булку з повидлом, ум'яв її, й аж злякався: якщо з першого дня так шикуватиму грiшми, то не дотягну й до кiнця екзаменiв.
Iншi тепер тополi, iншi лавочки, i зовсiм iншi вступники. Одягнутi в джинси, спортивного покрою костюми, моднi сукнi, й чемодани залишають на вокзалi в автоматичнiй камерi схову. Тiльки гудуть так само, як i колись, i в очах полохливi, сповненi надiї i безнадiї вогники. Я побачив, як принишк, знiтився, неначе аж поменшав зростом, Едик, як вiн несамохiть подався до мене, i в мене жалем i любов'ю стиснулося серце. Чомусь спливло на пам'ять село, запряжена у воза кобила, великий лошак, що плентається за возом, дуже часто вiдстає, а то й зупиняється зовсiм, задере свою лошачу галову й дивиться кудись, i їздовому доводиться зiскакувати iз воза та пiдганяти його батогом, так само отой лошак, нажаханий собаками або iншими лошаками, тиснеться до матерi, аж вивертає голоблi воза.
В iнститутському коридорi ми з Едиком загубили один одного. Загубили за моїм умисним намiром, я просто ледь вiдстав i повернув у бiчний коридор. Я не хотiв, щоб Едик знав, куди я йду, не хотiв каламутити йому душу, я навiть боявся, що вiн запротестує чи, може збунтується й зовсiм прожене мене, а то й не захоче складати екзамени. Адже я... я вчив його жити чесно. Я намагався не брехати, не обманювати - навiть у таких дрiбницях, як куди пiшов, коли буду вдома, з ким зустрiчався. Я це робив навмисно, можливо, це пе справжня, золотої проби чеснiсть, мабуть, на моїй дутi такої проби немає. О, душа - вона гнучка i в'юнка, вона хитра, хитрiша за нас (як у отих анекдотах про внутрiшнiй голос), тобто за те, що з нас виховували, що в пас вкладали, хтозна - звiдки воно береться, якими вiтрами його туди навiває, але вона завжди знає, у який бiк у даний момент їй вигiдно хитнутися, щоб краще було її оболонцi з носом i вухами, ще й хитнутися так, аби того нiхто не помiтив, - де пролетiти тiнню, де пробiгти зигзагом, а де проперти навпрошки, виставляючи напоказ свої доброчинностi. Ой, як важко вхопити її за вуха, як важко повернути на пряму стежку - "Дурень, дурень, це ж для тебе, для твого благополуччя", - як важко її присоромити, скiльки кiлометрiв обмильної фiлософiї намотується довкола неї? Тисячi, мiльйони, вона може обманути увесь космос, бо вiн - один, i вона - одна, вона зникне, вiн залишиться _й забуде про неї, i вона повсякчас пам'ятає про те. Не забувають того тiльки iншi душi, що смiються, плачуть, корчаться вiд болю поруч неї, та й то не завжди. Але душi рiднi... вони вловлюють неправду на стокiлометровiй вiдстанi. Я з усiх сил намагався не пускати свою душу в глухi закапелки, де б її могли знайти мої сини i поглузувати з неї, проте й не виставляв її перед ними напоказ, мабуть, через те, що знав: особливих доброчипностей там немає. Просто я вiдав одне: тiльки особистий приклад має вагу, вiд президента до голови родини, якщо той або той не живе за нормами, якi встановив i сповiдає вголос, самi норми не мають жодної ваги.
Лiкаревi втриматися на натягнутiй власними руками линвi особливо важко. Професiя привчила його казати не всю правду хворому, втаювати щось вiд вищих iнстанцiй, аби вибити трохи бiльше лiкiв, дихальних апаратiв, простирадл, вимагає не нести сум'яття i чужих болей у власний дiм, не заздрити людям iнших професiй, жертвувати своїм часом, не брати хабарiв. О, скiльки i в якiй формi намагаються їх пiдсунути! Iнодi навiть важко розпiзнати, хабар це чи щирий дарунок друга. Я дозволяю брати подарунки тiльки няням i санiтаркам, тим, у кого дуже низька зарплатня. Лiкарiв за хабарi я проганяю з роботи.
Про все це я думав, сидячи на потертому шкiряному диванi у довгiй вузькiй приймальнi ректора iнституту. Я не мiг не думати про це... Бо, власне, хiба мiй недавнiй вiзит до Миколи, оцi мої значки, оця книжечка про сарцево-судиннi хвороби, яку я хочу подарувати Черкаському, - не хабар?.. Мабуть, не хабар, проте...
Проте я не можу вiдмовитися вiд боротьби за власного сина. Я знаю все... Нi, таки не все. А може - окремi випадки, вiдхилення вiд норми, екзаменацiйну патологiю. Але вони страшнi.
Я випадково бачив список вступникiв в одного знайомого декана, а там проти прiзвищ крапочки, наче муха наслiдила: креатура ректора, проректора i значно вищих... i жодного мiсця для чесного конкурсу.
Я майже не вiрю в отi фантастичних цифр хабарi грiшми, дачами, машинами, але в останнi роки принаймнi в нашому мiстi люди переплелися так тiсно, особливо в окремих пластах. I чи ж справедливо тодi на широкiй iнститутськiй лавi сидiтиме якийсь тупий, як дiдiвський валянок, бовтюх у американських джинсах, а мiй розумний, начитаний, розважливий син носитиме цеглу на будiвництвi нового корпусу iнституту!
Ось чому я одягнув значки, ось чому сиджу отут i терпляче чекаю, коли мене пропустять до ректора. Я знаю, що оцiєю моєю фiлософiєю людей не нагодуєш, люди волiють їсти хлiб з чистого зерна, але знайдiть менi в моєму становищi лiпшу!
I все одно вогонь сорому спопеляє мене. В моїй душi все перемлiло, як перемлiває в занадто натопленiй печi борщ. Я ладен зiрватися з цього проклятого дивана й мерщiй вибiгти за дверi, але якась владна, незрозумiла сила тримає мене на мiсцi.
I тримає вже пiвтори години на диванi секретарка ректора. Проте вона не спровадила мене, як iнших пошукувачiв щастя для власних дiтей, зовсiм: "У справах вступу ректор iю приймає", її похитнули мої значки. Немає на свiтi чутливiшого створiння, як секретарка начальника. Вона гаразд знає, кого допускати до кабiнету, а кого нi, - з ким матиме халепу її начальник; що кому вiдповiсти по телефону; вона точно вловлює мiру терпiння вiдвiдувача, його темперамент, амбiтнiсть, схильнiсть до скандалiв i, мов хороший провiзор, виважує все те до мiкрона на своїх терезах. I вже на вiдповiдь летить люб'язна усмiшка, грiзно хмуряться брiвки, вдають заклопотанiсть пiдведенi французькими тiнями очi.
Секретарчипе "заходьте" пролунало, коли мене вже можiїа було виносити на ношах. Але я таки зайшов до кабiнету, й привiтався, i пробубонiв щось про семiнар, який вiв Григорiй Григорович. Там, у приймальнi, це вийшло в мене значно краще. А вдома - то й зовсiм гарно. Григорiй Григорович вiв у нас семiнар дуже молодим - аспiрантом другого року навчання, вiв нi гарно, нi погано, вiн нас боявся дуїкчо, нiж ми його, пильно готувався, намагався справити враження на наших дiвчат, а наш курс, наша група славилася красунями на весь iнститут. Вiн навiть трохи закохався в одну iз них - Марiю, але нiчого з того не вийшло, мабуть, Григорiй Григорович не насмiлився освiдчитись студентцi, аби часом не попсувати свою наукову кар'єру.
Звичайно, я не збирався нагадувати йому про все те, а тiльки хотiв сказати, що назавжди запам'ятав його деякi поради, i легенько пожартувати щодо Марiї, мовляв, i я отримав вiд неї гарбуза, отже, ми майже родичi. На репетицiї все було добре, а прем'єра провалилася. Я аж упрiв, я сердився на себе, бо все-таки хоч трохи поважав себе, нiколи не пiдлагоджувався пiд начальство, не лестив йому, а тут заговорив на заднiх лапках й, усвiдомлюючи все це, "валився" далi, для чогось поклав на стiл свою нещасну книженцiю, яка ранiше теж досить гармонiйно вписувалася в план вiдвiдин ректора - мала засвiдчити деякi успiхи учня Григорiя Григоровича. Мабуть, ректор звик до таких вiдвiдин. Нi, є речi, до яких не можна звикнути. Важкий, крутолобий, вiн не дивився на мене, а я не дивився па нього.
- Нехай складає екзамени, - сказав ректор.- Гарно складає.
Такого самого я мiг би побажати i його дiтям. А що вiн ще мiг сказати? Щоправда, прiзвище моє в настiльний календарик записав. Я вийшов з кабiнету i витер рукавом пiт, що котився по обличчю. Менi здалося, що на мою душу налипло жабуриння i я вже нiколи не обберу його.
Едик чекав мене в готелi. Аркушик iз розкладом екзаменiв та консультацiй лежав посеред столу. Пробiг його очима. Перший екзамен - хiмiя. В понедiлок. Терпка, холодна хвиля прокотилася вiд мозку до серця. Вона в одну мить змила гарячу хвилю сорому, ганьби, яку принiс iз кабiнету ректора. Проте намагався не видати свого хвилювання.
Я запропонував Едиковi пiти кудись пообiдати, але вiн сказав, що вже пообiдав, що маминi котлети ще не зiпсувалися, їх можна їсти. "Маминi котлети", цi слова упали менi на душу м'якими сумними котиками, їй там ще важче. Я в клопотах, так би мовити, - "в бою", а їй лишилася вiчна прерогатива матерiв - чекати.
Вбити в горло котлету я не змiг. Зненацька задзвонив телефон. Я пiдняв трубку.
- Добрий день, - прогудiв у трубку м'який бас.- Це Аркадiй Васильович. Перепрошую, що не зустрiв вас на вокзалi. Несподiваний аврал.
- Нiчого, ми не маленькi, - сказав я щось не зовсiм виразне i тактовне.
- Як ви влаштувалися?
- Все гаразд. Велике спасибi. Справжнiй палац. Не знаю, як це вам вдалося.
- Менi вдається все.
Я зрозумiв, що чоловiк усмiхається, усмiхнувся й собi. Це вийшло мимоволi.
- Ну, тодi вiдпочивайте. Я прийду увечерi.- В трубцi сухо клацнуло й почулося коротке: пi-пi-пi.
Якусь мить я стояв з трубкою в руках. Може, вiн i не прийде, цей невiдомий Аркадiй Васильович. Але тепер, пiсля двох майже безрезультатних вiзитiв, я хотiв, щоб вiн прийшов. Я не вельми сподiвався на його допомогу, а все ж хотiлося бодай поговорити з кимось, хто добре обiзнаний на iнститутських справах, розпитати, який нинi конкурс, який прохiдний бал, на що найбiльше звертають увагу.
Розмова розмовою, але - пробi! - хiмiя. Це ж просто наслання господнє, а не вчителька хiмiї, яку два роки тому прислали в школу, де вчився Едик. Вiдома рiч, як нинiшнi школярi вчать всi предмети, коли я порiвнюю нашi знання iз знаннями Едика та його товаришiв, навiть медалiстiв, менi стає сумно. Звичайно ж, в цiлому вони освiче-нiшi, нiж були ми, а точнiше - напханi iнформацiєю, але конкретних знань у них обмаль. А хiмiчка виявилася чи то дурепою, чи злочинне непiдготовленою. Вона їх зовсiм не вчила основи основ - валентностi. Учнi ще сяк-так могли розказати про властивостi азоту чи амiаку, перерахувати компоненти, якi входять до сплаву сталi, але зовсiм не внали валентностi. А як можна йти складати у вуз екзамени, не знаючи валентностi речовин, як можна розв'язати хоч одну задачу? Я спохопився тiльки пiсля того, коли довiдався, що Едик поступатиме до медичного вузу. Два з половиною мiсяцi я клюю, гризу, точу, як миша, з ним валентнiсть i розв'язую задачки. Я давно забув властивостi усiх хiмiчних речовин, але закони валентностей пам'ятаю гаразд. У нас був дуже суворий, сердитий, рябий хiмiк, який половину кожного уроку вiдводив рiвнянням на валентнiсть. Два з половиною мiсяцi я шарпаю пiдручники з хiмiї, я майже повнiстю поновив свої знання, й часом менi здається, що змiг би вiдповiсти на вступному екзаменi. Едиковi ж вправи на валентнiсть давалися дуже важко, це для нього було схоластикою, щось схоже на азбуку Морзе. Я наледве перемiг оте його окостенiння, викликане двома роками неправильного навчання. Менi не вдалося захопити Едика хiмiєю, але рiвняння й задачки вiн уже розгризає не гiрше за мене. Ну, може, трохи гiрше.
Я сiдаю за стiл. Едик покiрно сiдає поруч. Починаємо вергати важкi брили хiмiчних сполук. Працюємо кiлька годин. Пропоную зробити перерву i пiти пообiдати-повечеряти, але Едик знову вiдмовляється. Я хапаю портфель i вибiгаю з готелю, на щастя, гастроном - поруч. Купив хлiба, ковбаси, смаженого хека, огiркiв, помiдорiв, а потiм зайшов до горiлчаного вiддiлу i взяв пляшку коньяку, пляшку горiлки та пляшку сухого вина. Я не знаю, для чого беру те все... Не знаю i знаю. Те потаємне знання, як струмiнець диму в пiтьмi ночi, воно таке ж неприємне, як струмiнець диму з пожежi. Але ж... iснує звичайна людська гостиннiсть. Чаю я взяв у чергової на поверсi. Звертатися до когось з проханнями - для мене мука, менi здається, що люди роблять тi послуги неохоче, що я одiрвав їх од якоїсь важливої справи, крiм того, я не знаю, як розраховуватись. Здається, незручно навiть запитувати, скiльки коштує чай. Ну, скажiмо, по п'ятнадцять копiйок склянка. Класти такiй солiднiй жiнцi на столик тридцять копiйок... П'ятдесят? Карбованець? Класти i йти геть? А якщо вона скаже: то лише жебракам лишають срiбляники... Одного разу так менi сказала продавщиця. Чекати здачi? А вона видає комусь ключi. Й, очевидно, думає, чого ти тут стримиш. З-за своїх двадцяти копiйок? Знаходжу компромiсний варiант - беру ще три пачки печива, двi пачки вафель, кладу три карбованцi i йду в номер. Зате чаюємо з Едиком весело, я розповiдаю йому, як неотесаним селюком приїхав до Києва, як з такими ж селюками пiшли до ресторану, щоб довiдатися, що це таке, як поодягали складенi пирiжками-пiлотками бiлi салфетки, якi стояли перед нами на тарiлках, нас спровокували бiлi кокошники на головах у офiцiанток. Едик регоче, аж розхлюпує на спортивнi штани чай. Звичайно, я прибрiхую, ми тих салфеток не одягали, тiльки не знали, що з ними робити, але менi гарно вiд Едикового смiху.
Ми почали прибирати на столi, як раптом пролунаїi стукiт у дверi. Не вимогливий, але й не вельми скромний. До кiмнати вступив незнайомий, велетенської статури, схожий на орангутанга чоловiк. Схожим на орангутанга робила його не тiльки статура, а й довгi, по-м'авп'ячому (коли мавпа стає на заднi лапи), опущенi вниз руки, й зсутуленi плечi, тiльки голова в нього не мавп'яча - велика, кругла, з кошлатою гривою волосся. Саме так - не кучерi, а чорнi великi ковтюхи. Я подумав, що коли б цей чоловiк зупинив мене увечерi десь на темнiй алеї парку, я почувався б кепсько.
- Добрий день, Аркадiй Васильович, - простягнув вiн велику смагляву руку. - Хлiб-сiль.
Так ось вiн який, мiфiчний Аркадiй Васильович. Я привiтався з ним i чомусь трохи розгубився. На столi ще лежали хлiб, огiрки, помiдори, ковбаса, стояли чистi, щойно помитi склянки.
- Просимо до столу.
Сiсти бiльше було нiкуди - на обох крiслах лежали нашi з Едиком речi, Аркадiй Васильович сiв на стiлець бiля столу.
- Ми оце по-холостяцьки, - пробелькотiв я, гарячково виробляючи лiнiю поведiнки з цим не знайомим менi чоловiком. З ним потрiбно поговорити, й, очевидно, не в присутностi Едика. I, мабуть, слiд пригостити чаркою. Власне, до цього й готувався, купуючи коньяк, горiлку й вино. Я тiльки не знав, як це зробити. Я нiколи не вмiю робити таких речей, дiловi зустрiчi за чаркою розмелюють менi душу, вивертають печiнку i роблять з мене несусвiтного дурня. Щиро переконаний: так само, як я, почуваються на подiбних учтах й iншi люди. То тiльки в кiно все дуже просто: приходить до бiзнесмена бiзнесмен, один бiзнесмен дiстає пляшку вина (коньяку, джину) й вони спокiйно та просто обговорюють, що їм потрiбно купити, продати, пiдпалити нафтосховище або вбити конкурента. Так чи так, але Едика потрiбно кудись спровадити. Я повернувся спиною до Аркадiя Васильовича й, нiяковiючи, а вiд цього напускаючи на себе дiловито-суворого вигляду, пiдморгнув Еди-ковi. Той витрiщив на мене очi.
- Може б, ти прогулявся перед сном, - сказав я. Едик знизав плечима.
- Куди я пiду?
- Ну, гаразд, - по-батькiвськи дружньо, а насправдi фальшиво сказав я, - ходи до спальнi та поштудiюй ще якiснi реакцiї.
Едик забрав книжки, почовгав до спальнi. Я щiльнiше причинив за ним дверi. Аркадiй Васильович провiв Едика довгим поглядом.
- По-моєму, гарний хлопець.
- Та нiби, - скромно опустив я очi. - Намагалися з дружиною тримати... до речi, вона передавала вам вiтання... ну, не зовсiм у шорах... Та вiн, по правдi, нiколи й не робив спроби зiрватися з припону. Не п'є, не курить. Бувало, не виженеш з хати. Увесь день з книжкою на канапi.- Я розхвалював свiй "товар", а те, що Аркадiй Васильович мiг не повiрити у його високу кондицiйнiсть, мабуть, усi батьки отако вихваляють при вступi дiтей, вирiшив мазнути сiрiшою фарбою, яка б правдивiше вiдтiнила ту, яскраву.- Щоправда, до роботи не шпаркий. Мав свої хатнi обов'язки, але виконував їх пiд недремним материним оком. Щоб взятися самому - того нема. Але в порiвняннi зi старшим... З тим я мав мороку. Одiрвиголова, хулiган. I на батькiвськi збори мене викликали, й до директора школи, i в мiлiцiю...
На мiлiцiї я прикусив язика. Навiщо приплiв її сюди? Та й у мiлiцiю мене не викликали жодного разу. I завжди Я отако - розкочегарю вогнище, а потiм стає соромно. Нiколи не мав мiри. Як оце зараз. "Вiдтiнив".
- Менi здається, ми були трохи не такi, - сказав я уже значно стриманiше.
- Людей, як i художнi твори, потрiбно розглядати в контекстi iсторiї, - сказав Аркадiй Васильович i посмiхнувся. Усмiшка в нього м'яка i якась дитинно чиста. За такою усмiшкою деяких людей можна уявити дiтьми. Оте дитяче лежить так близько, що проступає назовнi й пiдкоряв людину. Усмiшка в одну мить перемiнила i все враження про гостя, враження мiшкуватостi, неповороткостi, вуглуватостi. Вiн навiть зростом видався меншим. - Тодi був один час, тепер - iнший. А ми iнодi, в думках переносимо себе, тодiшнiх, iз кирзовими чобiтьми i чунями, вiнегретом i цигарками "Сєвєр", вальсами i Ворвулввим, у нашi днi. А хлопець справляє гарне враження. Сестра менi про нього трохи розповiдала.
"Сестра"... Ага, це ж Любина подруга...
- Так що ми не знаємо, якими б ми були, якби нас перемiстили з минулого часу в теперiшнiй.
Я охоче погодився з ним. Надто мене зворушило прiзвище Ворвулєва, який колись прийшов до нас у iнститут i, трохи поспiвавши, несподiвано розговорився й пробалакав допiзна. Потiм ми провели його додому, й далi я ходив на всi його концерти, на всi опери, у яких вiн спiвав. I - боже мiй - сьогоднi його не чути зовсiм. Гримiв же, був знаменитiстю. А найдивнiше, що я теж рiшуче забув про нього, i якби не Аркадiй Васильович, то, мабуть, i не згадав би.
- Нас колише той самий спомин. Давайте, мабуть, наллємо в цi чарки... та вип'ємо за спомин. А окрiм того, суха... - я ледве не сказав: "ложка рот дере", й знову вчасно стримався, згадавши, що далi в Сковороди йдуть слова про грiх та про хабарi, - розмова, вона... ну, е суха. Ви коли закiнчували iнститут?
- В шiстдесятому.
- О, хлопчак. Я в п'ятдесят восьмому. Що будете пити?
- Питець з мене кепський, - вдруге усмiхнувся Арка-дiй Васильович, i знову та усмiшка м'яко осяяла його повне, в чорнiй куделi волосся обличчя.- Якщо можна - трохи сухого вина. Знижена кислотнiсть.
- А в мене навпаки...- Я налив собi в склянку горiлки.- Приїхав оце i наче знову вернувся в молодiсть... Хоч перепусток туди й немає. Не така вона в нас була, як у нинiшньої молодi... Щоправда, поступити у вуз тодi було легше.
- В медичний, мабуть, нi, - заперечив Аркадiй Васильович.- На фiлологiю, фiлософiю - легше. Тодi було важко поступити в харчовий iнститут, iнститут легкої промисловостi. I зараз нiби вернулися тi часи... На якомусь iншому витковi. Знаєте, якi конкурси цього року в фiнансово-економiчнi вузи? Дванадцять чоловiк на мiсце.
Я несподiвано для себе свиснув.
- А па деякi факультети полiтехнiчного - нiкому сiдати за парти складати екзамени.
- А у ваш... у наш iнститут? - обережно запитав я.
- Остаточно визначити дуже важко. В середньому - близько трьох чоловiк. Але врахуйте демобiлiзованих, п'ятипроцентникiв, пiдготовчу групу. От i вийде для таких, як ваш син, чоловiк по десять.
Я зiтхнув.
- Не хвилюйтеся, - заспокоїв Аркадiй Васильович.- Все буде гаразд. Багато одсiється уже на перших екзаменах. Важливо пройти марафон рiвно. До речi, який у нього середнiй бал? Бо може статися таке, що матиме вагу й атестат. Проте, сподiваюся, до цього не дiйде.
- Чотири з половиною.
- Нормально, нормально.
Менi здалося, що Аркадiй Васильович розчарований. А може, тiльки здалося. Я долив у склянки.
- Хвилююся, як... як наречена перед першою шлюбною нiччю, - чомусь знову зморозив я. Бо справдi, розмова про наступнi екзамени мене страшенно схвилювала. Нiколи не думав, що вийду з рiвноваги. Адже я - лiтня людина, лiкар... Бачив i горе, й смертi. I сам не по чистому полю пробiг. Але скiльки разiв намагався заспокоїти себе: ну це ж не катастрофа, не хвороба, не якесь лихо - нiчого не виходило. - Хвилююся, як пацiєнт перед важкою операцiєю, - виправився я. - I, може, через те... переступаю межу. Ходив сьогоднi до ректора, але вiн нiчого не пообiцяв. Оце сиджу й згадую своїх однокашникiв. Чи, бува, який не приймає екзамени...
Аркадiй Васильович одпив пiвковтка. Вiн менi подобався все дужче й дужче.
- Зайвих... болiльникiв не треба, - тихо мовив вiн. - Вони галасують, заважають один одному... Це впадає у очi начальству. Покладiться... на долю i трохи на мене. Все буде гаразд.
Я стримано подякував Аркадiю Васильовичу i вирiшив перевести розмову на iнше. Поговорили про iнститут, згадали студентськi роки, вiн - свої, я - свої, всiлякi придибенцiї i химернi iсторiї. Вiн пiшов, пообiцявши навiдатися завтра. Я мив склянки й уникав Едикового погляду. Потiм ми дивилися по телевiзору другий тайм гри "Шахтар" - "Динамо" Тбiлiсi й лягли спати.



День третiй

Коли почув її голос, розхвилювався, як хлопчик. Я чомусь особливо хвилююся, коли розмовляю з нею по телефону. Мабуть, це рудимент ще з тих часiв, коли упадав за нею, писав їй смiшнi, наївнi, як у всiх закоханих, листи й дзвонив по телефону. Я бачу, як вона стоїть бiля телефону в квiтчастому халатику, обiперлася плечем на лутку, й менi хочеться заглянути їй у очi.
Мабуть, на все життя накрила нас гiлляста яблуня антонiвка. Вона простерла вiти аж у нашi днi, як тодi простягала над лавочкою, укопаною пiд парканом. Я проводжав Любу, сiли на лавочцi... Верталися з кiнотеатру парочки, розмовляли, вишiптували свої таємницi, а ми сидiли й слухали, i Люба пирскала в кулак. Яблуня щойно одцвiла, ледве зав'язалися маленькi яблучка. Двi чи три зорi прозирали крiзь вiття. I - соловейко в берегах. А пiд ногами цвiт, i вiтер доносить запах розквiтлого бузку. Скажiть, чи змогли б ви не закохатися такої пори на все життя в молоду гарну дiвчину!
Вранцi я просто iз номера подзвонив Любi. Розповiв про готель, в якому живемо, про iнститут, про конкурс, вона запитала, чи був Аркадiй Васильович i що вiн сказав, я вiдповiдав їй напiвнатяками, й менi було трохи смiшно, бо ми розмовляли неначе двоє шпигунiв або змовникiв. Люба знову порадила менi триматися Аркадiя Васильовича, передала по дротах поцiлунок i вiтання Едиковi. Я запитав його, чи вiн не хоче поговорити з матiр'ю, Едик знизав плечима: "А про що ми з нею говоритимемо?"
Увесь день ми з Едиком зубрили хiмiю. Я то ганяв його коло за колом, роздiл за роздiлом, то кидався напрямцi - через зелене поле, аби перевiрити його реакцiю на несподiванi запитання, то знову вертався до зораного лану. В обiд я витягнув його до їдальнi. Ми не дуже довго простояли в черзi, але що то була за їдальня! Ох, це громадське харчування! Салати взялися слиззю, мабуть, вони вже стоять на склянiм прилавку з тиждень, розсольник - хоч на собаку вилий, налисники порозлазилися, i сир у них такий кислий, що вiд нього зводило щелепи. А ще ж спека, а ще ж мухи, а ще ж бруднi столи, за якими важко знайти мiсце. Яке марнотратство часу та продуктiв. Та а _того сиру й з того борошна наша мама Люба приготувала б налисники, що до їдальнi збiглися б академiки i генерали.
По обiдi я збiгав на базар i купив бiлого наливу, черешень та абрикосiв. Я не дуже люблю фрукти, але Едиковi потрiбнi вiтамiни. Черешнi вiн знищив за один присiст, а абрикоси та бiлий налив лишив на завтра.
Щоправда, в недiлю менi знову довелося бiгти на базар: яблука та абрикоси увечерi з'їли гостi. Це були Аркадiй Васильович i ще якийсь маленький, чорненький лисуватий чоловiк, чоловiчок-черевань, чоловiчок-барильце - вiн i справдi був схожий на нього, тихий i скромний. Тихий, що ледве тягнув голосок, про нього забували навiть у такiй маленькiй компанiї, як наша. Вiн сукав у свiтi свою тоненьку ниточку, але, як я незабаром переконався, ниточку певну, вiн завжди намагався сховатися в тiнь, знав, коли треба вiдступити, зникнути зовсiм, а коли подати голосок. Здається, вiн усiх боїться, будь-хто може його образити чи й зовсiм згладити зi свiту, але не ображали, не згладжували, вiн i далi сукав свою ниточку й висукав трикiмнатну iзольовану квартиру в колишньому професорському будинку, й дачку над Десною, i сiренькi "Жигулi".
Ледве гостi зайшли до кiмнати, Едик пiдхопився й пiшов до спальнi. На порозi вiн оглянувся, й ми зустрiлися з ним поглядом. Ми й далi були з ним у спiлцi, розумiли один одного з пiвпогляду, але менi здалося, що цього разу наша спiлка не зовсiм хороша. Мою душу обвiяло гiрким димком, щось я втрачаю у нiй, i, можливо, з власної вини.
- Це - Євген Сидорович Онищенко, - вiдрекомендував менi маленького чорненького чоловiчка Роговий. - Вiн у курсi всiх справ на факультетi i в приймальнiй комiсiї. Вiн може проконсультувати вас... Ну, з усiх питань. Сьогоднi вiн залишить вам набiр можливих варiантiв задач i прикладiв з математики.. Це не тi самi задачi... Так би мовити, тi самi варiанти. В принципi. Тi, що будуть у бiлетах - схожi.
Онищенко мовчки хитнув головою. Менi хотiлося запитати, де вони доп'яли цi задачi, але я не запитав. Натомiсть дiстав вино, коньяк, абрикоси та яблука. Вiд бутербродiв з ковбасою i сиром гостi вiдмовилися. Аркадiй Васильович пив мало. Так само мало пив Євген Сидорович. Тiльки я вихилив одразу пiвсклянки коньяку, я немов притлумлював щось у собi, припiкав його жаром алкоголю, й воно глухо вовтузилося та скiмлило, але голосу не подавало. Потому я випив ще пiвсклянки й розбалакався, переповiдав цiкавi, здебiльшого смiшнi iсторiї, якi стосувалися моєї роботи та життя нашого мiстечка. Я розповiв, як ми полювали з головою облвиконкому та його помiчником i як вискочила лисиця й побiгла на помiчника, а той почав гукати до голови - стрiляти йому чи не стрiляти, хотiв узгодити, бо нiчого не робив без узгодження, а лисиця майнула в ярок i втекла, i як обласний прокурор пустив по слiду собаку й собака таки вигнала лисицю на нас, i виходило, що я тiльки й полюю та вiдпочиваю з великим начальством, я намагався виглядати в очах моїх спiвбесiдникiв значною i веселою особою. Я називав iмена вiдомих людей, що жили в нашiй областi, переповiдав усiлякi пригоди з цими людьми, якi, може, з ними й траплялися, але не за моєї присутностi, бо декого з них я й бачив усього кiлька разiв, та й то за столом президiї, сам сидячи в залi. Я хотiв розвеселити моїх гостей, i розповiв, що ми недавно збудували для працiвникiв нашої лiкарнi будинок, i менi, як головлiкаревi, довелося його дiлити, й скiльки було чудес, i що довiдався про своїх колег. "Ходить один i ходить, а я йому пояснюю: на три чоловiки трикiмнатну квартиру не положено, його немає два тижнi, а тодi вiн прибiгає й очi в нього горять, як фари: "Давайте менi трикiмнатну квартиру, в мене завагiтнiла жiнка". - "Коли?" - "Вчора". - "Приводь на обстежеяня". I в трохи жартiвливiй формi похвалявся: у нас, мовляв, унiтази одчиняються на фотоелемент i замiсть вiшалок в коридорах поприбивали роги, одначе не сказав того, скiльки клопотiв вiн менi коштував, той будинок, якою цiною доводилося вибивати кожен кубометр цегли, кожну раму та кожну паркетину, скiльки годин провiв у приймальнi того ж голови облвиконкому i як вiн менi вичитував за порушення санiтарних норм у списках на квартири, скiльки було анонiмок i пояснювальних листiв, я навiть не сказав їм, що не взяв собi в тому будинку квартири, хоч мав на те право - сiм'я шiсть чоловiк, - а збудував для старшого сина кооперативну квартиру. Я хотiв виглядати у їхнiх очах значною особою. Я знову був огидний собi, але чого тiльки не зробиш для свого сина.
Аркадiй Васильович усмiхався своєю м'якою усмiшкою, Онищенко сидiв, потупивши маленькi крапчастi очi у дзеркало в кутку, здавалося, вiн хотiв там щось видивитися або розглядав власну персону.
А ще я думав... ще я думав, чим буду розраховуватися з цими людьми, надто ж з Аркадiєм Васильовичем, який не знати чому виявляв таку увагу i таку чуйнiсть.
Гостi пiшли, я прибрав на столi, потiм ми з Едиком вчили хiмiю i лягли спати.
Я щiльно завiсив вiкно важкою шторою, залишив лише маленьку щiлинку - щоб не проспати ранок, щiлина свiтилася тьмяно, тiльки вона, здавалося, зв'язувала нас iз свiтом. Ми були у ньому самi, вдвох, i я знав, що свiтовi немає до нас дiла, а нам до нього. Так менi подумалося, а потiм я пошкодував тiєю думкою, адже єдина опора людини у свiтi - в iншiй людинi, ми тих iнших людей часом обманюємо, ненавидимо, але лише для них живемо, ми їх любимо або принаймнi чимось зобов'язанi перед ними. Я люблю своїх старих батькiв, якi живуть у далекому селi, я їх люблю, хоч вони нiколи не знали, вивчив чи не вивчив я уроки, не допомагали вступати до iнституту, навiть не знали, в який iнститут я поїхав поступати, вони й грошей менi майже не надсилали, бо в них їх не було, але я їх однаково люблю, бо знаю, як вони мене чекають до себе в гостi, мене i моїх дiтей, хоч нiколи не виявляють уголос своєї великої радостi, такий уже був у нас у родинi суворий закрiй, який пiшов вiд закрою батькового батька i, мабуть, ще далi. Я не почуваю нi до матерi, нi до батька отiєї щемної любовi, яку почуваю до Едика, але я боюся зробити для них щось таке, за чим шкодуватиму потiм, я розумiю, що сповняю це з якогось вищого обов'язку, а не справжньої великої любовi, й менi соромно та боляче за це перед самим собою. Я двiчi забирав додому батька, фактично витягував з того свiту - один раз пiсля гнойового плевриту, другий - пiсля серцевого приступу, я сам запарював' трави, но'оив з аптеки кисневi подушки, готував їжу, тобто не сам, а з допомогою Люби, яка жодного разу не дорiкнула менi на тiсняву, клопiт, навiть не подала вигляду, хоч i їй було не легко. Я люблю свою дружину, хоч знаю безлiч її недосконалостей, навiть бiльше нiж недосконалостей, я люблю своїх дiтей i готовий для них пожертвувати всiм, навiть життям. Так, так, думав колись i про це. Я не герой, не смiливець, не мужня людина, але коли б випав такий фатальний вибiр, жити менi або котромусь iз синiв, я, не вагаючись, iз страхом i мукою пожертвував би для них своїм життям. Але я почуваюся прив'язаним не тiльки до своїх рiдних. Я несу в серцi любов, i гнiв, i вiдповiдальнiсть не лише до них i за них. Я це знаю. Так, я лiкар, i несу вiдповiдальнiсть за хворих. Яку вiдповiдальнiсть? Службову? Неправда. Точнiше, не зовсiм правда. Я почуваюся... ну не те що вiдповiдальнiшим, не те що зобов'язаним, якось так... що не можу виразити й словами, бiля хворих простих, нещасних, згорьованих, менi чомусь соромно перед ними, що я живу щасливим життям, що я здоровий, i ось повернуся додому, жартуватиму з дiтьми, пiду в кiно або на iменини до приятеля, а вони лежатимуть всю нiч, втупивши очi в бiлу стелю, наодинцi зi своїми болями. Цi люди iнодi мене й нервують, виводять iз рiвноваги своею неслухнянiстю, примхами, i я часом гримаю на них, але ще дужче мене дратують деякi мої колеги, навiть товаришi. Як, скажiмо, Iгор, який, коли я бiгав iз списками на затвердження квартир, шепотiв менi на вухо: "Ти напиши клопотання па мене окремо. Одного пробити легше". Мабуть, я не зовсiм принципова людина, бо не викреслив його зi списку, та й iншi горлопани отримали бiльше за скромних, бо тi не обридають, а цi не дають нам жити, i, щоб вiдчепитися вiд них, забезпечити собi спокiй, вiддаємо їм найкращi шматки.
Я давiто зрозумiв: у нашому серцi йде пекельний, нещадний бiй, i тривав вiн все життя. Тисячi зваб хилять нас то в той, то в iнший бiк, тисяча адвокатiв, найнятих нами ж, опраидовують усi пашi вчинки, а прокурор здебiльшого буває тiльки один, i не завжди вiн непiдкупний. Хiба iю примелькуються нам, лiкарям, за життя людськi болячки, людськi страждання, хiба можемо ми помирати за кожним хворим, хiба може вистачити в серцi того ярого запалу, з яким проголошуємо в юностi клятву Гiппократа! Навiть про власних дiтей закрадається думка: чи варто вiддавати їм усього себе без решти? Он виростив уже одного, й ким вiн став - посереднiстю, а в тебе вже лишився по такий i великий шмат життя, i ти ще можеш за цей час щось зробити... Це знову ж шепоче адвокат. Не слухати адвокатiв примушувати себе чеспо викопувати обов'язки - оце i все, на що я здатний, на що трачу чимало сил. Менi хочеться думати, що в свiтi є iншi люди, чия душа вiдторгує все чуже, погане, живе законами добра та iстини, вона просто корчиться вiд неправди, й через те людина не зпав розладiв з сумлiнням. То - безгрiшнi люди. Живуть вони важко, але щасливо своїм внутрiшнiм спокоєм. Здебiльшого такими є всiлякi диваки, люди екзальтованi або тi, якi офiрували своє життя великiй пристрастi - боротьбi, мистецтву, науцi. Вони тримають на своїх плечах свiт.
Менi не спиться. Чую, що й Едик перевертається на своїй розкiшнiй постелi.
- Ми рано полягали спати, - каже вiн. - Я увiмкну свiтло, почитаю.
- Не треба забивати голову читанням.
- Гаразд, - легко згоджується вiн, i далi - зовсiм по-дитячому:- Давай у щось пограємо.
- У що?
- Ну, наприклад, хто назве бiльше бензоколонок у нашiй областi.
Я посмiхнувся. Я певний, що назву бiльше, адже часто їжджу у вiдрядження на машинi.
- Давай.
Але Едик називає вдвiчi бiльше.
- Звiдки ти їх знаєш? - дивуюся я.
- А я колись дивився по картi.
- О, в тебе чудова пам'ять. Це добре. Лiкаревi потрiбна добра пам'ять. А тепер спробуй перерахувати всi, якi знаєш у нашiй областi, музеї.
- Рахую.
Едик i тут обiграв мене. Щоправда, лише па одну одиницю.
Ми довго лежимо мовчки.
- Та... - окликає мене сип.- Про що ти думаєш? Ось зараз, перед сном?
Його запитання звучить так наївно, так по-дитячому, що менi хочеться розсмiятися. I я таки смiюся, а потiм одкашлююся. Не можу ж я сказати Едиковi, що й зараз дуже часто думаю перед сном про дiвчат. Ну тобто про жiнок. Це не якiсь конкретнi думки, а швидше фантазiї та варiацiї на вiльнi теми. I ще й досi закохую в себе Iнну - неприступну суперкрасуню нашого iнституту, про яку й помрiяти не мiг, iнших знайомих красунь i незнайомих, вигаданих, для яких я роблю всiлякi штукенцiї. Навiть стаю королем якогось тропiчного острова й веду своїх смаглявих пiдданцiв вiйною на iнших смаглявих пiдданцiв та одвойовую свою красуню, яка потрапила до них у полон.
Але я мимрю щось невиразне.
- Якi там думки на старiсть. Щось завжди болить. Думаю про клiнiку... Хочемо побудувати хiрургiчний корпус. Щоб його iзолювати й щоб там була свiтла операцiйна. - I поспiшаю вiдповiсти контрзапитанням. - А ти про що думаєш?
- Я? Ну, в мене думки фантастичнi. Наприклад, я часто стаю невидимкою.
- Для чого? Красти грошi?
Едик посмiхається. Менi, звичайно, того не видно, але синову посмiшку бачу виразно. Вона у нього якась особлива, її важко розгадати, вона надто багатозначна. Найчастiше Едикова посмiшка здається менi таємничою i не завжди гармонує з очима. Я дуже люблю усмiхненого Едика, хоч iнодi й побоююся того усмiху.
- Ех ти. Що з тих грошей? Я ходжу з магнiтофоном i пiдслуховую розмови усiляких великих людей. Мiнiстрiв, прем'єрiв, президентiв. I тодi - вони в моїх руках. Що хочу, те й вимагаю вiд них.
Менi гарно од того, що Един так довiрливо розповiдає про свої фантазiї-мрiї, але чомусь його фантастичний сюжет менi не зовсiм подобається.
- Або я туди запускаю робота, - каже Едик. - Вiн теж з магнiтофоном. А коли потрiбно - то й з вибухiвкою.
Я мовчу. Замовкає i Едик. Вiн повертається на праiшii бiк, обличчям до мене (ночуваю це навiть у пiтьмi), ii рантом каже:
- Тату, чого ти став лiкарем?
Запитання захоплюс мене зненацька. Навiть не зпаю, що вiдновiсти. Звичайно ж, по про поламанi курячi нiжки та про нариви на телячiй спiтпi маю казати. Синовi треба виповiсти правду. Всю правду, а вона така, як струп пiд биптамiї. Якщо казати правду, то треба розповiсти про то, як ми тяжко жiтлiї в тi роки, як намагалися вирватися iз злиднiв - драпих чобiт, нудотно-солодкої од мерзлої картоплi юшки па снiданок, обiд та вечерю, солом'яної стрiхи, яка притiкає, i там, де капає вода, - попiдставлювапi вiдра, чавунцi, ночви, важкi краплi падають у них, i це дуже сумпа музика, яка iнколи будить i вночi; ще я мав би розказати, що ми багато читали, хоч i ходили у дiрявих штанях, багато знали, спрагло мрiяли. Нi, ми не мрiяли про затишнi квартири, ранкову каву та м'яку канапу, про таке навiть не думалося; ми просто до чогось рвалися - до свiтла, до знань, до усталеностi, але зовсiм не до ситостi та ошатностi. А хто в нас у солi найохайнiше одягався? На кого не одважувалися гримнути голова та бригадир? Хто мав найкращу бiблiотеку, книги з якої було менi дозволено брати? Лiкар. Наше життя тодi було хистке й ненадiйне. Окрiм того, я повинен розказати й про себе. Є люди, якi живуть чеканням катастрофи, їм весь час здається, що з ними ось-ось щось станеться, в душi у таких людей завжди тривожно й хистко. Ще хлопчиком я часто думав про смерть, i тодi серце завмирало, я знав, що iншi хлопчаки так не думають. Смерть, як навiчне щезання з цього прекрасного свiту, як згорання в тузi по чомусь не-звершспому, незвiданому, чого не судилося звiдати нiкому. Лiтнiй досвiдчений лiкар, я навiть зараз трохи по-iпшому сприймаю смерть в лiкарнi й поза її стiнами. Сьогоднi вранцi, повертаючись iз базару, я купив розкiшний альбом "Київ" i погортав його. Мою увагу не стiльки зупиняли старi стiни, пам'ятники, ланцюговий мiст, готель "Контиiiопталь", скiльки вiзники, що сидять на передках бричок бiля готелю, курсистка в довгiй сукнi йде через площу, ферт у цилiндрi розчепiрив циркулем ноги i дивиться вслiд курсистцi, двi тiтки з корзинами, якi щось їдять... Все це зникло, щезло - з бричками, корзинами, брукiвкою, палицею ферта, неначе й не було його. Все тодiшнє життя, весь його стрiй з надиханою атмосферою, галасом студентiв, випарами з шинкiв i спiвом оперної актриси. Лишилося наново нередихане повiтря, колись вже пропущене через iншi легенi, вода, в якiй купалися i яка випарувалася та випала повими дощами; земля, в яку вони нiшли. Вся земля - це одпо велетенське кладовище, ио якому ходять живi. Менi здавалося, що з допомогою лiкарського фаху я подолаю те своє вiдчуття, я навчуся дивитися на смерть просто, спокiйно, як дивлюся на спопелiле полiпо чи розвiяну хмарку, що я дiзнаюся про якусь таємницю, яка звiльнить мої думки вiд смертної оболонки, а тiло вiд страху. Я не був боягузом i часто вступав у бiйки, били мене, бив i я, я шалено гасав па конях i лiтав на топких, небезпечних гойдалках, якi iнодi робили повний оберт, "сонце", але про ту смерть я не думав. Я думав тiльки про сам факт людського щезання.
Звичайно, з роками я дiзнався: лiкарський бiль втрати трохи не такий, як iнших людей. I пе те щоб у наших очах знецiнювалося людське життя, просто пас уже не може приголомшити сам факт смертi, немає отiєї мiстичностi, яку вона несе в собi. Ми змушенi холодно й розважливо аналiзувати роботу серця, мозку, кровотворних органiв, в ту мить абстрагуємося од конкретної людини. Проте, на жаль, є серед нашого брата й такi, для яких людина й справдi лише кишковий тракт, печiнка, нирки, а не високий iнтелект, не закоханий, батько, мати. Можливо, син но повiрить, але рухало мене й почуття зробити щось корисне людям, прислужитися їм, звичайно, це почуття по було таким загальним, як я його висловив нодумки нинi, просто я мрiяв, як когось рятую, найчастiше це була красива дiвчина, й вона потiм виходила за мене замiж, але це також був хворий на якусь невiдому хворобу, яка сушила його впродовж рокiв,- найкращий сiльський шахiст дядько Павло, його так i називали Хворим, i моя тiтка Ольга, котра копала вiд туберкульозу. Все те дужо складпо переплелося, й одне не можна вiдокремити вiд iншого.
Я розповiдав про все це Едиковi, вiдчуваючи, що розповiдаю не так, i подумав: про все це й пе можна розповiсти, бо я нiколи не зумiю переселити Едика з оцiєї кiмнати готелю, з нашої квартири в стару хату з чорпою, в зелених грудках моху стрiхою, за два кроки вiд якої притулився ще нужденнiший солом'яний погрiбник, а за погрiбником лiсяний хлiв, бiля нього - купа гною, на якiй гребуться три зозулястi i двi рябi курки. Вiн пе зрозумiє, яка ти радiсть пiзно восени вiдшукати па городi по ледь помiтному листочку самосiйну морквину, притягнути додому з шляху зламану вiтром гiлляку, холодного осiннього вечора залiзти на пiч та сховати в гаряче просо або тепле пiдiпрiле жито ноги. Я не можу бодай на мить приклепати до його долопь важкi мiднi п'ятаки мозолiв вiд заступа або засiяти на його стрункi йоги порепи-ципки, якi щемлять вiд ранкової роси. Нещодавно я прочитав у одного поета про те, що вiн дуже любить, приїхавши до матерi в село, походити босим по ранковiй росi. Щоб ти сказився, подумав я, чи ти нiколи по пiй не ходив, чи ти забув: ранкова роса навiть улiтку холодна до кольок, ну, вже якщо розходишся, ноги затерпнуть, задерев'янiють, то мовби не почуваєш холоду, а трапа од тiєї роси сива й здається присипана iнеєм. У неї страшно ступити, до неї страшно дiткнутися думкою.
- А чому хочеш стати лiкарем ти? - запитую я, домучивши розповiдь.
- Ну, я... послужив прикладом ти,- майже не задумуючись, вiдповiв Едик. Менi солодко потеплiло в серцi. Я розумiю, що його вiдповiдь не повна, навiть якоюсь мiрою не переконлива, але її вистачав для того, щоб почуватися щасливим i навiть... гордим.
- Та!.. - знову по довгiй хвилi обзивається Едик. - А в тебе були важкi випадки? Такi, що хотiлося помiняти професiю?
Тенор уже вiдповiдаю без довгих роздумiв:
- Важких випадкiв було чимало. Навiть зовсiм недавно... Минулого мiсяця. Лежав у нас у терапiї iнвалiд вiйни з виразкою шлунка. У моїй терапiї, ти ж зпаєш, я повинен практикувати, аби пе втратити фах. Виразка - од кульової рани. Iнвалiд був страшенно виснажений. Важив сорок сiм кiлограмiв. А такий бадьорий... Правив апекдоти, жартував, сестер зачiпав. I лаявся якось так, що не розбереш: матюк воно чи не матюк. Я його сварив за це. Ну, так, по насправжки, для профiлактики. I от... Продивився. Прогавив. Прорив! Прободiння. На лiкарнянiй койцi. Рятували в хiрургiї. Ледве врятували. Нiхто не вiрив, що виживе. А вiн вижив. Ще й боготворить мене. А йому хлiбною шкуринкою заткнуло дiрку-рапку, дуже мало їжi вийшло з шлунка. Не прожував як слiд шкуринку, й на пiй затрималося його життя. А вiн - дякує... Менi б, звичайно, не було нiчого... по службовiй лiнiї. Ну, скiльки б вже я пережив i що б передумав!.. Вiн ще молодий, порiвняно, звичайно, п'ятдесят вiсiм. Розказував, як двiчi падала бiля нiг мiна й не розривалася. Мав чоловiк на вiйнi щастя. А тут... Тепер ось добиваюся йому пенсiї, бо вiн молодим вiдмоiiиися од неї. А тепер виявилося, що її дуже важко вернути. Клятi бюрократи. Та я верну, вже майже вернув. Всякого траплялося... Але мiняти професiю пе збирався нiколи. Я у неї врiс, вона - це я. Ну, як би тобi... Хiба можна помiняти своє життя? Жити по-iншому можна, але думки, душу свою помiняти не можпа. Скажи, ти пам'ятаєш оту жiнку з орденськими планками, вона все ходила мимо нашого двору? Товста така. Пам'ятаєш?
Един но вiдповiв, я прислухався. Син дихав рiвно та глибоко, як дихають увi снi всi молодi, здоровi люди.



День четвертий

Ранковий чай принiс Едик. Нiс його жартiвливо-урочисто, чергова чи покоївка дала йому квiтчасту тацю, й вiн її тримав на трьох пальцях, як вишколений офiцiапт. Чай, а також порiзаний на кружечки лимон на блюдечку. Дарунки Едиковi за його молодiсть. Але, мабуть, не тiльки за молодiсть. Вiн розмовляє з готельним персоналом якось дуже впевнено й легко та просто, навiть коли чимось не-вдоволений, на нього пе сердяться. А менi здається, що на мене сердяться завжди.
Щоб не ходити до чергової по той копiйчаний чай, я додумався купити кип'ятильник i готувати його у померi. Дiдька лисого у мене вистачило б на цо кебети! На цю думку мене наштовхнув напис пiд розеткою: "Користуватися кип'ятильником заборонено!"
Аби якось розкутурхати Едика, настроїти на оптимiстичний лад, а також урiзноманiтнити наш навчальний процес, я розпочинаю його тоном старорежимного буркiтливого професора:
- Ну-с, молодий чоловiче, так що в нас на сьогоднi? Лантаноїди? Але, менi здається, ви тут - повний нуль. Коли я вам про них ровповiдав, ви дивилися в стелю й думали про речi значно романтичнiшi, а мiсця поруч з ними бiдним лантаноїдам не залишилося.
Едик одразу втягується у гру.
- Помиляєтесь, шановний професоре. В своїх пiдозрах, ви, мабуть, опираєтеся на власний легковажний юнацький досвiд. Але ви безнадiйно вiдстали. Нипi вiк технiчної революцiї, великих швидкостей i точних наук. На справи романтичнi ми жертвуємо дуже мало часу. А от щодо лантаноїдiв, про якi, до речi, свого часу ви й не чулiї, а визубрили їх кiлька днiв тому, то вони...
З невеликими перерiваии працювали до обiду. Едик знову не хоче йти до їдальнi, наш ресторан обслуговує тiльки iноземцiв, та й немає часу у нас на ресторан. Я загорнув у газету склянку й спустився в ресторан, попросив офiцiанта покласти у склянку пiвдесятка порцiй iкри та стiльки ж норцiй масла. Сам я переобiдаю хлiбом та помiдорами, а Едиковi потрiбне калорiйне харчування. Вiдсьогоднi вiн обов'язково повинен з'їдати щонайменше двi порцiї iкри. Так радила мопi й Люба.
О сьомiй годинi л закриваю пiдручники.
- Все. Кiнець. Шабаш. Крапка. Я й так вiдступився вiд правил. Пам'ятай: по них провчився всi п'ять рокiв. Перед екзаменом потрiбно кiнчати зубрiння ранiше. Дати вiдпочити мiзкам, нервам. Розвiятися. Забути про все. Те, що потрiбно, спливе на екзаменi. А зараз вечеряти й - на вулицю. Гуляти, гуляти, гуляти. I пе думати про екзамени. Їх не iснує, немає в принципi.
Я тримаюся мовби бадьоро, насправдi ж думка про завтрашнiй екзамен не залишає мене й на мить. Вона то напливає, то вiдпливає, як гiркий туман. Коли вона напливає, остуджує мене до п'ят, в мене зимцо стає на серцi й в животi. До чого я дожився, дiдько вiзьми! Ну, не поступить. Пiде в армiю. А може, й не пiде. Може, його не вiзьмуть. У нього прослуховується аритмiя. Сама по собi вона мене не лякає - вiкове, пройде. Влаштується па роботу, житиме вдома... Ну, Люба, звичайно, продовбає менi в головi дiрку. Та й самому... Сусiди... Неначе я гiрший за iнших.
Не гiрший, але й не кращий. Я струшую тi думки, мов липке баговиння. Й таки звiльняюся од них надовго. Ми з Едиком iдемо оновленим пiсля пiвторатисячолiтнього ювiлею Києвом, який пiби помолодiв, а може, гарно вмився, причесався. Я веду Едика одним iз своїх давнiх маршрутiв, яким (прочитав у газетах) перед нами дружними лавами пройшли реставратори, будiвельники, садiвники, квiтникарi. Золотi ворота, пiд якими бився живий i билинний Альоша Попович; Софiя, якщо заплющити очi, то можна почути дз'вiн печенiзьких мечiв, саме на цьому мiсцi їх розгромив хоробрий Ярослав i наказав збудувати собор; Старокиївська гора з капищем, Андрiївський узвiз. Я чую цокiт копит по брукiвцi, рiзко пахне кiнським потом, осiдаючи на заднi ноги, узвозом спускаються на Подiл гнiдi, воронi, сiрi в яблуках, сивi конi, несуть на своїх напружених спинах звитяжних Палiєвих козакiв. О, як менi хочеться, щоб цей цокiт почув i мiй син, щоб вiн лупав у його пам'ятi, у його серцi все життя. Тiльки тодi вiн буде справжнiм моїм сицом, тiльки тодi сповнить свое iiризначеппя жити й працювати на цiй землi. Бо дехто вже забув! Ти чуєш, сину!
З вузеньких вiкон чепурненьких будинкiв пiд копита козачих коней падають пiвонiї i мальви. Едик нагинається й пiднiмає одну пiвонiю. Нюхає й пiдводить догори свої голубi очi. Я пiдводжу вслiд за ним. Гарненьке кирпатеньке личко зпикає у вiкнi.
Ми простуємо Андрiївським узвозом далi вниз. Боже, як людно на вулицях! Колись, за моєї молодостi, вулицi були майже пустельнi. Навiть у недiлю. Щоправда, люди тодi й працювали без вихiдних, i не знали, що то вiдпочивати, бездумно швендяти вулицями. Нинi вони якiсь мовби прив'ялi, притомленi - другий день вiдпочинку, завтра робота; ця думка вже пастроює на певний серйозний ритм, але радостi все що багато, хмiльної, несправжньої. Зауважую, що дуже поменшало рiдної мови. Вузькими сходами, подiбними на фортечнi, пiднiмаємося вгору, виходимо па майданчик. Це - оглядовий майданчик, звiдси видно Подiл, i Володимирську гiрку, й частину Старокиївської гори. Але сходи беруться вище, й ми дряпасмося но них. I опиняємося ще вище, на iншому оглядовому майданчику, що нiби повис над Подолом, який топо в сизуватiй iмлi, а в нiй палахкотять мiрiади топазiв, алмазiв, iзумрудiв - електричних вогнiв. Ще видно темно-сизу стрiчку Днiпра, й новий, схожий па велетенського спрута, iцо став дибки, мiст, i новий житловий масив - Оболонь, i всi три древнi гори: Старокиївську, Щекавицю, Хоре'ву. Отут воiги сидiли, три брати, перегукувалися: "Аго-е-ой, Щеку! Позич решето!" - "Не дам, Хориве, твоя Хоривиха вчора перебила погу моєму пiвневi".- "Так вiн же грiбся в моєму просi!" Нi, вони, мабуть, були добрими братами, iнакше б не збудували таке гарне мiсто. "Агей, Кию, приходь до мене в гостi, в мене закипiв кулiш. Бери пiвлiтру "Старокиївської" й приходь"."Спасибi, Щоку, натомився вельми. А завтра знову рано вставати, добудовувати мiсто. Та й непитущий я".
Ми з Едином стоїмо на маленькому виступi. Позаду гомонить натовп, внизу пливуть людськi голови, але менi в цю мить здається, що ми - самi. Самi у вечiрнiй iмлi, нам вистачає одне одного, й люди нам байдужi. Чомусь менi пригадується один лiтнiй вечiр у Ялтi на набережнiй: набережну переповнив натовп лiнивих, обсмажених па сонцi курортникiв, а море штормить, недалеко вiд берега стрибає па хвилях прип'ята на якорi красива яхта. її потроху зносить до берега. А може, й не зносить, може, то тiльки здається, але така небезпека - реальна. Хтозна, чи не набере сили шторм. Тодi яхту рознесе в друзки па камiннiй твердi молу. На яхтi - двоє хлопцiв. Кiлька разiв вони намагаються пiдняти вiтрило, їм потрiбгю вийти в море, пошукати затишнiшого, чи принаймнi похилого берега, але вiтрило їм пе пiдвладне. Й тодi вопи, втомленi, полишають його. Мабуть, то безнадiйна справа. Вони сидять, а може, лежать, їх не видно, в iмлi жеврiють тiльки вогники їхнiх цигарок. Вогники тi - спокiйнi, по нервовi, мабуть, хлопцi вирiшили чокати райку. А яхту кидає, як трiску, а яхту гойдає, бiлi буруни хвиль жадiбно й хижо лижуть борти. Роззяви стовпились на молу, дивляться на яхту. Певно, хлопцi б могли закричати, й хтось побiг би в порт, який звiдси за два чи три кiлометри, й звiдти, очевидно, прислали б катер та вiдвели яхту в затишок, але хлопцi мовчать. Вони не хочуть того, пе хо чуть завдавати комусь клопоту, показувати перед цим пересиченим натовпом страх, просити в нього допомоги.
Щось подiбне почуваю i я в цю мить. Чи хочу почувати. Стоїмо вдвох на уступi, за нами i пiд нами вирує натовп, вiд туристiв повiває зап'ахом поту i парфумiв, пливуть над нами неспокiйнi хмари, а ми вкипiли монолiтом у тисячолiтнiй камiнь, я i Едик, нiхто нам бiльше по потрiбний, ми з ним вистоїмо, переборемо все, що б там не сталося.
Спускаємося вниз, йдемо узвозом, який круто вигинається то в один, то в другий бiк, обабiч стоять старенькi, але чепурнi будиночки, в одному з них жив Михайло Булгаков, якого я шаную за талант i не шаную за те, що пе любив, не розумiв, не спробував зрозумiти людей, чий хлiб їв, а зiтхав по бiлiй кiсточцi, яка шмагала батогом чорпi хребтистi спини гречкосiїв, виходимо на площу. Поткнулися в кафе, бiля якого сидiли два бронзовi запорожцi, але там - пiде голцi впасти, пiшли далi. Показав Едику Сковороду, показав бiлi сумнi стiни старої Академiї, за якими, схилившись над книгами, сидiли Сагайдачний, Хмельницький, Палiй та безлiч iнших звитяжцiв, лицарiв мушкета i шаблi, розказав, що вони не тiльки вмiли з'їсти казан кашi, пiдняти па плечах бичка та розрубати шаблею вiд голови до сiдла ординця - так їх уявляють за фiльмами i книгами деяких сучасних авторiв деякi безтурботнi нащадки, - а з не меншою вправнiстю ширмувалп словесними шаблями з iноземними дипломатами та книжними мудрецями. Скажiмо, той-таки закоржавiлий, просмердiлий з голови до нiг димом i кiнським потом Семен Палiй розмовляв з пройдисвiтом у французькому жабо, вiдомим при всiх європейських дворах дипломатом Паткулем чотирма мовами.
Зрозумiла рiч, привiв я сюди Едика та туркотiв про Академiю не випадково - всi тi славнi книжпики-войовники мали догартувати його до завтрашнього подвигу. Не знаю, чи вистачить у них сили. Й наостанку пас окропив свяченою водою святий Самсон, добувши її з пащеки лева. Отак само потрiбно добувати святi знання iстини!
За чверть десяту ми пiднялися з Подолу на гору. Я навмисне вибрав такий маршрут, щоб пройти повз телефонну станцiю, й зiграв наївного, здивованого простака - ти ж поглянь, мiжмiськi переговорнi автомати, грiх не зайти та не побажати мамi Любi спокiйної ночi.
- Ти ж вчора дзвонив, - здивувався Едик. - У нас немає нiяких новин. Чого даремно турбувати, тратити копiйки?
- Ну, ти як хочеш, а я подзвоню, - сказав.
Я просто мав би за грiх не подзвонити їй такого вечора: адже стоїмо перед нашим студентським рубiконом. Я мушу заспокоїти її, почути її голос i оте тривожне, вiчне, як свiт: "Нi пуху нi пера". Черги не було, - тiльки один чоловiк, поки вiн розмовляв, я видивився код свого мiста й правила користування апаратом. Три цифри коду, два нулi й наш домашнiй телефон.
Вiн обiзвався одразу. О, тi телефоннi гудки. Знайомi до моторошної вiдрази, до нервового дрожу. Скiльки разiв вони будили мене серед ночi, зривали iз постелi, кидали сонного в нiч, у дощ, у снiговицю. Скiльки вони забрали у мене вихiдних, годин вiдпочинку, фiльмiв i книжок. Але я жодного разу не дозволив собi його вiдключити. Навiть якось запросив майстра i той поставив спецiальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер ось дослухаюся до цих гудкiв зовсiм iнакше. Зараз вони лунають трохи загадково i мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорi на тумбочцi, вiтальню, торшер, i пiд торшером на канапi Любу, яка квапливо вдягає капцi, й менi солодко замлiло в серцi. Менi здалося, ось зараз, ще до того, як вона пiднiме трубку, я почую ляпання капцiв.
Я не почув нi ляпання капцiв, нi Любиного голосу. Ще двiчi набирав помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повiсив трубку i пiшов до готелю.
Едик вже лежав у постелi. Не розмовляли. Кожен думав своє. Кожен намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч менi здалося, що зовсiм не спав, а лише якийсь мiраж проплив повз очi, i я почав кудись опускатися. По якихось сходах, що круто повертали в глибiнь i тонули в темрявi. Мене звiдти пiдпяв голос Едика: "Тату, не хропи". Я перекинувся на правий бiк. Щосили намагався не спати. Аж зцiпив зуби. Зцiпив, стиснув, дивлюся тiльки в одну точку, в морок, який чомусь поплив менi назустрiч, а з мороку випливли два жовтi вогнi, схожi на протитуманнi фари. "Тату, ти знову хропеш". Кат його иiзьми, чого так хочеться спати?! I з якої радостi я хропу? Ранiше не хропiв, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку чарку, починаю пiдсвистувати носом i пiдхропувати. Так каже Люба. Я її попросив, щоб купила ноти й повiсила менi над головою, тодi хропiтиму мелодiйно, по потах. Але Едиковi потрiбно виспатися. Вiн повинен прийти на екзамен iз свiжою головою.
Я згрiб подушку, ковдру, простирадло й подався до вiтальнi, причинивши за собою дверi. Дивана у вiтальнi немає, я згорнув удвоє килим, заслав його простирадлом, лiг.
Мабуть, я став великим вередiєм i, як писав Iван Вишенський, м'якоспалом. Вже за годину боки болiли, неначе на них зiграли дубцем марш.



День п'ятий

Обвал. Землетрус. Вулканiчний вибух. Але десь там, всерединi, пiд шельфом. А зовнi - спокiй, витримка, зосередженiсть. "Не поспiшай. Обдумай запитання. Склади на папiрцi плап вiдповiдi. Лишиться час - розширюй вiдповiдь". Це вже - по доро'зi до iнституту. Вузького алейкою, обсадженою декоративними ялинками, йдуть, поспiшають абiтурiєнти. Всi вони рiзнi, ало па всi обличчя лiг якийсь один карб, який, мабуть, незмога передати нi словами, нi фарбами. Вiн чимось схожий на той, з яким людина стрибає в холодну воду. Але й не зовсiм такий, бо, крiм того, всi вони задивленi в себе, щось там виважують, щось обдумують. Ще їх можна порiвняти з табунцем горобцiв, яких прогнали з проса. Й теж не зовсiм вдале порiвняння. Бо на просо можна вернутися.
- Я чекатиму на тiй он лавицi. Нi пуху нi пера.
- К чорту. - Слова сказанi механiчно. Едик мене не бачить.
Менi стає до болю шкода його.
На лавицi сидiв якийсь хлопець у сiрих штанях та клiтчастiй сорочцi, пасмо бiлого, вигорiлого па сонцi волосся звисло йому па смагляве чоло, на його колiнах лежав чорний дешевий "дипломат", а на "дипломатi" - розгорнута книга. Хлопець швидко бiгав по рядках очима, вказiвний палець його правої руки нетерпляче загортав крайок наступної сторiнки. Занурений у читання, вiн не звертав на мене нiякої уваги. Я покрадьки поглянув на нього. Худе, дуже худе обличчя, тонкi й довгi, як палицi, руки, тонкi ноги в жовтих шкарпетках, коричневих черевиках, розкуйовджене волосся, вiн трохи схожий на Едика, але Едик якийсь не такий - доглянутiший, чи що (слово "пещений" я рiшуче вiдкинув), меланхолiйнiший, впевненiший, нi, жодне з цих слiв не пiдходило. Вочевидь було одне: хлопець трохи старший за Едика, й робочий, вiн десь працює. Мiй погляд упав на книжку, я упiзнав пiдручник з хiмiї, той самий пiдручник, який ми з Едиком гризли всi цi днi, навiть той роздiл, який так важко давався моєму сиповi.
- Цього вивчити по можна. Треба просто зазубрювати, - обережно сказав я.
Хлопець подивився па мене, не пiдводячи голо'ви.
- Я знаю. Заплющу очi й бачу всю таблицю. Можу переказати навiть ззаду наперед.
- Навiщо ж ви тодi... забиваєте собi памороки? Не рекомендується перед екзаменами перевантажувати голову якимось одним матерiалом. Пробачте, ви теж абiтурiєнт?
- Абiтурiєнт.
Не знати навiщо, я запитував далi:
- I в якiй ви групi складаєте екзамени?
- У восьмiй.
Восьма - Едикова група.
- Ваша група вже пiшла на екзамени.
Хлопець сполохано подивився на мене.
- Ви звiдки знаєте?
- Мiй син також у цiй групi.
- Сип? Як його прiзвище?
Я усмiхпуися.
- Хiба ви знаєте прiзвища всiх абiтурiєнтiв групи? Ну... Прiзвище - Кириченко. Едик. Едуард. А ваше?
- Дiгтяр. Олексiй Дiгтяр. Я поступаю втрете. Так, втретє, - пiдвiв вiн голову, неначе я заперечував чи не вiрив йому. - На це само вiддiлення. I я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двiчi ходив на хiмiю першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. I обидва рази - трiйка. Вони запитують иа свiжу голову, доскiпуються до всього. I лихi, як тигри. Бо ще ж стiльки субчикiв пiд дверима. А в кiнцi вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер.
- Якщо ви знаєте предмет, нащо ж iти в кiнцi. Якщо десь спiткнулися, па початку легше виправитися. Навiть можна попросити, щоб занитували... давали бiльшо додаткових запитань...
- Е, нi, - аж смикнувся Олексiй. - Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, i самi не знають. Минулого року я їм так i сказав. Попросили написати реакцiю, яка б довела присутнiсть в новокаїнi первiсної амiногрупи.
- Хто ви? Ким працюєте? - запитав я.
- Працюю електрозварником у колгоспi, в майстернi. Ви не вiрите, що в колгоспi є електрозварники?
- Чому ж по вiрю.
- В майстернi. А прийдуть жнива, у лiтучку, i - з ранку до вечора по полях. Не тiльки зварюю якiсь там вузли. Гайки, болти, клавiшi - все мое. - Хлопець подивився на мене. - Розумiєте, я не люблю технiки. Не по менi ця робота. Платять там бiльше... Я буду лiкарем. У вас яка лiкарня? Ви ж лiкар?
- Широкого профiлю.
- Я буду рентгенологом. У нас у солi є рентген. Я прочитав книжку... I лiкар менi пояснював. У моєї матерi... рак легенiв. Не змогли розпiзнати.
Мене струснув дрiж. Перед очима спалахнула пляма на знiмку. Я тiльки вдавав, що не надаю тому знiмковi нiякiсiнького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Вiн висiв, мол камiнь над стежкою, як градова хмара на овидi, подорожнiй поспiшає до села, вiн навiть мугиче пiсеньку, вiн не оглядається, вдає, що не бачить хмари, намагається думати про iнше, але щось у ньому весь час пам'ятає про неї.
Я вiдчув якось особливо спiвчуття до Олексiя, i вiп, мабуть, вибрав його з моїх очей, бо раптом тихо й довiрливо запитав:
- А правда, що тепер так просто не поступають?
Я ни змiг витримати його погляду й вiдиiп ичi:
- Не знаю... Думаю, що неправда.
А сам i далi дивився вбiк, i в моїй головi вертiлося дивне колесо, схоже на поламану карусель з рiзнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. "Неправда", - раптом подумки вигукнув я.
Обличчя Олексiя засвiтилося надiєю.
- Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. - Вiн пiдвiвся. - Ну, пiду... Там деякi дiвчата непритомнiють... Бувайте.
- Бажаю тобi удачi. Ну, ну, не соромся, посилай к чорту.
Олексiй щось прошелестiв сухими губами й пiшов, широко розкидаючи ноги. Менi вiн здався зiбраним з металевого конструктора. А потiм майнула думка, чи щиро я бажаю йому поступити до iнституту? Адже вiн - Едикiв конкурент. Але чому не щиро? Мiсць там багато.
Мiсць там багато. На кожне - дванадцять чоловiк.
Час плинув повiльно. Край, крап, крап - як рiдина з крапельницi. Або як кров з погано забинтованої рани. Розгорнув Маркеса - не читалося, гортав газети, спочатку прибiг спортивiнi новини, далi - полiтичну iнформацiю, потроху забувся, занурився в складну мiжнародну статтю, заплутався, задумався. Здавалося, нащо менi всi отi новини, Сальвадори i Фолклендськi острови, Iрани i Iраки? Газети виходять сотнi рокiв, подiї мiняються ка-лейдоскопiчно, тiльки найбiльшi вiдiб'ються одним рядком в iсторiї, ще й той рядок мiнятиметься кiлька разiв, й що воно дало всiм отим людям, якi, сидячи в Києвi або Софiї, переживали за нiколи не бачених ними бурiв, гарiбальдiйцiв чи болiварцiв. Але так вже влаштований сiiiт, так щепленi всi ми мiж собою, що нас тривожать долi подiбних нам двоногих iстот на далеких i близьких континентах. Свiт з його дипломатичними хитрощами, ракетами, золотими копальнями Намiбiї i полпотiвськими бандами давно втягнув мене в свою круговерть, i я вже й загину в нiй, як муха у молочнiй лiйцi. I ось зараз я сам веду дипломатичнi перемови з iранцями та iракцями, якi, мовоii на догоду дiдьковi, знищують однi одних, влаштовую протиповiтрянi оборони остронiв, i розглядаю в трофейний бiнокль з гори, з бананової гущавини колону окупацiйних машин на вузькiй дорозi. Непроханi чи проханi зграєю змовникiв, що видають себе за конституцiйний, народний уряд, втелющилися па чужу землю i гвалтують її колесами танкiв. "По окупантах- вогонь!"
А тим часом я не забуваю, що дiється зараз отам, за обкладеними бiлою плиткою стiнами.
Маленький розчерк на аркушику з написом "Екзаменацiйний листок" зараз менi важливiший, нiж доля того далекого острова i усiх нафтових запасiв Iрану та Iраку разом узятих. Горять мiльйоннотоннi сховища, а ще дужче горить моє серце. Якийсь час я кручуся довкола лавицi, виходжу на вулицю й вертаюся назад. Мабуть, треба було менi кудись поїхати й вернутися сюди години чоре:i пiвтори. Але тепер - пiзно. Центральною алеєю груикамп й поодинцi проходять студенти. Групами - то, мабуть, старшокурсники - їдуть на практику або приїхали з практики; вони й виглядом вiдрiзняються од абiтурiєнтiв, розмовляють впевнено, вимахують руками, смiються.
Врештi моє око помiчає на сходах знайому високу постать з бiлявими кучерями. Тенькає серце. Едик iде не швидко й не повiльно, i по його обличчю не можна нiчого вiдгадати. По Едикових губах блукав незрозумiла усмiшка. Я пориваюся поглядом уперед, в моїх очах стоїть нiме запитання, й вiн пiднiмає до рiвня свого обличчя лiву руку й показує чотири пальцi.
Четвiрка.
- Що ж, не погано, - кажу.- Я сподiвався гiршого.
Менi гiрчить па душi. Од власного удаваного оптимiзму, вiд брехнi. Я сподiвався на п'ятiрку. Втрачено один бал!
Я не запитую Едика, чого вiн не знав, сподiваюся, розповiсть про те пiзнiше. Хоч, зрештою, яке це має значення?
Втомленi, чвалаємо до зупинки тролейбуса. В номерi Едик просто в черевиках падає на лiжко й лежить, заклавши руки за голову. Це його улюблена поза. Вiн мовчить, а я мовби почуваюся в чомусь винуватим. Приношу з кулiнарiї смажених шнiцелiв, сирникiв, їмо їх уже холодними. I холодно в мене на душi. Я запиваю сирникн молоком, Едик молочних страв не любить. Потому Едик засипає, я теж лягаю на лiжко, розкриваю Маркеса, але прочитую тiльки одну сторiнку. В лiжку м'яко та гарно, сон зборює мене за кiлька хвилин - далася безсонна пiч.
Прокидаюся вiд телефонної трiскотняви. Дзвонить Аркадiй Васильович.
- Ну як? Як настрiй? Нiчого, нiчого. Йдемо вгору. Набирайтесь терпiння. Дорога довга. Пройшли пiдгiр'я. I непогано пройшли. Чималенько альпiнiстiв вернулося. Зрiзалося i вiдстало чимало.
- Але є такi, що попереду,- обережно кажу я.
- Є. Не дуже багато. - Й раптом його голос мiняється. - Та ви що, справдi, розкисли? То я зараз прийду.
- Нi, нi, - поспiшливо белькочу я. Менi зараз пе хочеться, щоб приїздив навiть Аркадiй Васильович з його доброю усмiшкою i спокiйними глибокими очима. - Починаємо готуватися до наступного переходу.
- Готуйтеся. Прогляньте шанцевий iнструмент. Той, який ми вам залишили.
- Дякую.
Менi иеприєм'на ця розмова змовникiв. Але я повинен бути тiльки вдячний за неї. Безмежно вдячний.
Проте Едик сьогоднi не має на задачi сили. Може, й правильно, я сам у день здачi екзамену не робив нiчого. Нехай дивиться телевiзор, вiдпочиває. А я прогуляюся до телефонної станцiї.
Цього разу менi довелося довгенько чекати в черзi. До того ж не додивився й першою поставив ювiлейну монету, автомат проковтнув її, гавкнув i знову загудiв. Потiм не набирався помер. Нарештi пролунали довгi гудки. Вони здалися менi чимось схожими на вiтальнi гудки пароплава.
Наш червоний телефон дзеленчав, луна гасала по квартирi в пошуках своєї хазяйки й не знаходила її. У розпачi билася в шибки, в дверi, менi стало її шкода, i я поклав трубку на важiль. Якби таке сталося колись, я дзвонив би знайомим, сусiдам, переполохав би всiх, i зрештою... виставив би в смiшному свiтi себе та Любу. Разiв зо два таке й траплялося, i Люба круто вiдчитувала мене. Менi прикро, що її немає вдома, але я вже не думаю про те, що з нею сталося нещастя. Завтра вранцi вона подзвонить сама. А я дзвонити бiльше не буду.
Повiльно брiв освiтленою лiхтарями денного свiтла вулицею. Довкола вирував, сплескував смiхом, гомонiв людський натовп. Я знову дивувався, що буденного дня, пiзньої дощової пори на вулицях так людно. Прислухався до смiху, вглядався в обличчя, шукав у них якогось вiдгомону своїм думкам, своєму настрою й пе знаходив. Я плив, мов крапля олiї па водi. Вiн був менi чужий, незрозумiлий, цей натопи. Я здивувався, й аж трохи розгубився. Раптом я мовби пiрнув кудись, в якийсь iнший, вiддзеркалений свiт, силою волi затримався там i побачик цю вулицю з iще молодими каштанами, й себе без лисини та зморщок. Себе й iнших хлопцiв - у широких штанях i довгих пiджаках, бобках-естонках i клiтчастих кашкетах, дiвчат у довгих сукнях i чобiтках-румунках. Моя свiдомiсть немовби роздвоїлася, вона була там, зi мною колишнiм, але й контролювалася мною ж з вiдстанi у двадцять шiсть рокiв. То був мiй натовп, i я був його. Я був його живою часткою, належав до нього, почувався злитним з чимось великим, цiлим, безсмертним. Я чогось хотiв вiд нього: любовi, визнання, дружби. Я не мiг уявити себе поза ним, бо, здавалося менi, вiн не зможе проiснувати без мене й дня, а тепер ось спробував уявити себе з цим новим натовпом, i не можу. Я для нього чужий i зайвий навiки, пiду, як i прийшов, i пiхто не помiтить мого приходу та зникнення. Хiба мало приїжджих дивакiв блукає по цих вулицях!
Я розумiю: вся справа в менi самому, в моїй уявi, в моєму настрої, тодi мене теж нiхто не знав, але тодi я мiг пiдiйти до будь-кого й заговорити з будь-ким, одержати згоду або вiдмову, але те й iнше означало, що я свiй i мною захоплюються, як своїм, i зневажають, як свого ж.
Я прийшов додому. Едик позiхав у крiслi перед телевiзором. На килимi бiля нього валялася купа качанiв вiд яблук, кiсточок абрикосiв та черешень. Вдома на таке свинство я обов'язково обурююся, а тут мовчки зiбрав у газету качани та кiсточки й вiднiс у кошик для смiття. Менi захотiлося пити. Вийняв iз холодильника пляшку мiнеральної води, почав вiдкривати, i в цю мить задзвонив телефон. Пiдняв трубку. Молодий дiвчачий голос попросив Едика. Здогадався - дзвонила Катя. Вона дзвонить Едику кожного вечора.
Едик розмовляв лiниво, сонно. На якесь її запитання вiдповiв: п'ять. Мабуть, вона запитала, як вiн склав хiмiю. Фарба нiяковостi залила менi обличчя, хоч я й подумав: перед дiвчиною, яку кохають, хочеться похвастатися; але, менi здається, i в такому випадку краще сказати правду.
Я знову спав у вiтальнi, але цього разу пiдiслав поролоновий матрац.



День шостий

Ох i обрид менi цей готель. А ще ж тiльки шостий день. Я взагалi iстота домашня й не люблю чужих займищ i пасовшц. Я не люблю людського тирла, тимчасовостi, поспiху, хоч гам буваю поспiшливий, петерилячий i нпвiть вибуховий. Мене пригнiчує готельна, перемацана тисячами рук розкiш, оця висока, не сучасна, з пикатими, пузатими яiгголятами (у небесних магазинах було вдосталь м'яса i ковбаси) стеля, надутi адмiнiстратори й офiцiанти, непривiтнi покоївки. Мене нудить од запаху поганої мастики, ресторанного борщу, що просмоктується навiть у номер, чужих чемоданiв. Сьогоднi ними заставлено весь вестибюль. Великi, важкi, iмпозантнi, вони здаються менi непроханими i нахабними. Як i люди, котрi їх пакували, а тепер товпляться бiля столика адмiнiстратора та бiля сувенiрного кiоска. Я не люблю й iноземцiв i намагаюся пе вступати з ними в контакти. Вловлюю в них щось чуже, далеке, вiд них вiв пихою, холоднiстю, зверхнiстю, i я в свою чергу застiбаюся перед ними на всi гудзики. Розумiю, що мої враження оманливi, що скрiзь, по всьому свiту є хорошi й поганi люди, але нiчого вдiяти з собою не можу. Всi iноземцi уявляються менi неробами, людьми, якi з нудьги тиняються з однiєї країни в iншу, тиняються з лiнощiв, невмiння знайти роботу своєму розуму, своїм рукам. Вчора у барi до мене пiдсiв якийсь череватий канадець i почав окейкать, яке то зелене мiсто Київ, яка тут смачна горiлка i якi поганi авто.
- Де пан тримає свої авта? - сiкався вiн до мене.- I чи є в пана авто з автоматичною коробкою переключення швидкостей?
Я йому вiдказав, що пан здебiльшого їздить в авто "швидкої допомоги", i якщо заокеанський пан по'паде туди, то особисто познайомиться з принципом управлiння наших машин, а також порадив частiше ходити пiшки, бо в такому випадку людина краще зберiгав статуру й бiльше бачить. Вiн скривився й сказав, що думка, мовляв, парадоксальна, але вона заслуговує на увагу.
Вранцi я сходив на базар.
Я не вельми люблю тинятися по базарах, не люблю людського тлумиська, але мої очi мимоволi знаджують гори овочiв та фруктiв, я милуюся ними, як довершеними мистецькими витворами. Мене не перестає дивувати й дивуватиме до останнього дня нехитра сентенцiя, що на одному й тому ж шматковi землi з одинакових на вигляд зернин виростають отакi рiшуче не схожi одно на одного дива: солодкi полуницi й кислуватi помiдори, нiжнi, з ледь вловимим запахом огiрки й пекучий хрiн, солодка морква й гiрка, як сто чортiв, редька, й вирощують їх однаковi руки, споживають однаковi роти, перетравлюють однаковi шлунки, але в кiнцевому рахунку один рот належить Ландау чи Тичинi, а другий хижому, розбiйному Крижу, моєму сусiдовi, що вже тричi вiдсидiв за бандитизм i неробство.
...Червонi, як сонечко, помiдори, й руки, що вкладають їх до кошикiв. Руки спокiйнi, руки нервовi, руки хижi. Я одвертаюся. Я теж щойно вкладав до кошика червонi сонця.
Повертаю до рядiв, де продають сир. Едик сиру не їсть, а я снiдаю чаєм з сиром. Для Едика я купив у крамницi комiсiйної торгiвлi ковбаси.
Купуючи овочi та фрукти, я починаю торгуватися, я боюся, що наш банк може лопнути задовго до кiнця екзаменацiйного марафону. Диво як легко в буднях людина переходить лiнiю окопiв i опиняється у таборi, в якому не сподiвалася опинитися. По-перше, ранiше я нiколи не торгувався на базарi, запитував цiну (i цим вже, як менi здавалося, показував, що я з тих покупцiв, якi знають, де що коштує) i купував продукти, по-друге, я все життя стояв з тими, хто по той бiк колгоспних прилавкiв. Я сам селюк, живу в сiльськiй мiсцевостi i знаю, як важко гарують люди на землi, навiть на тих своїх городах i в садках. З полуницями, якi, на думку мiського жителя, ростуть майже так само, як i суницi, ой скiльки клопотiв. Посадивши, випоївши водою, їх треба десять разiв шарувати, проривати, пiдгодовувати. I коли який-небудь мiнiатюрний нафарбований ротик при менi кривиться й з обуренням говорить щось про селюкiв, "жлобiв", я не мовчу теж.
Жлоби, вони є скрiзь. Отi дядько й тiтка, якi продають величезнi - кожна завбiльшки в кулак - полуницi, то - жлоби, бо пiдживлюють полуницi фекалiями, видно з кольору ягiд та кiлькох листочкiв у корзинах,- i ота фiфа - капелюшок з пером, губки червоною петелькою - теж жлобиха, бо аж сичала, торгуючись з високою тiткою за два бурячки, й купила три кiлограми дорогих фекалiйових полуниць.
I ось я упiймав себе на думцi: гилять, кугути, за кiлограм бiлого наливу по два карбованцi! Та в мене вдома його, як кажуть тепер, навалом. Корзинами доводиться виносити до ями в кiнцi саду...
Отже, я па якийсь час опинився у протилежному таборi. Дивуватися нiчого, ми завжди в якомусь таборi: молодих i старих, питущих i непитущих, тих, якi курять, i тих, якi не курять... порядних i непорядних.
Знову тягну свою сумку пiшки на четвертий поверх - лiфт возить важкi валiзи у супроводi швейцарiв. Пiдходжу до нашого номера i чую за дверима регiт - чоловiчий i жiночий. Ще раз обмацую очима синiй ромбик з цифрою чотириста сiмнадцять - чи не помилинся. Нi, номер наш. Прочиняю дверi. Посеред номера стоять Едик та незнайома дiвчина й смiються. Помiчаю на килимi щiтку i пилосос. Ага, покоївка. Покоївочка. Товстенька, пухкенька, рум'янощока. "Пийте морквяний сiк i ви матимете такi самi щоки". Тепер зi снiданком доведетьгя зачекати, адже ми користуємося контрабандою - вмикаємо кип'ятильник.
Дiвчина (її звати Лiза, "Лисавета", проказав про себе) качається, мов колобочок, по номеру й подзвонює смiхом. Смiх у пеї трохи верескливий, але приємний. I личко тож.
- У вас пiколи це можна прибрати, ви вдома i вдо'ма. Нашi дiвчата вже кажуть: може, вони там самогон варять або грошi малюють.
Звертається мовби до нас обох, а очима так i пасе Едика. О, я гаразд розумiю той погляд - кокетливий, хтивий, закличний. Добре, що Едик що таке теля, яко на цьому не тямиться.
- Варимо,- каже Едик i смiливо вмикає кип'ятильник. Я йду у ванну голитися.
- А якщо я донесу, - лукаво пiдлякує Едика Лiза.
- А от i не донесеш, - вiдказує Едик.
- А от i донесу. Що ти менi зробиш!
- А то вже моя справа.
- Не тiльки твоя.
- Наша, - погоджується Едик.
Я голюся, дзижчить бритва, й вони думають, що менi нiчого по чути. Лiза скрикує, i я мимоволi зупиняю бритву. "Ого, конфлiкт переростає в договiр про взаємну допомогу. З закликанням вiйськ на чужу територiю". Менi смiшно, але я трохи й спантеличений, чимось мене Едик вдивував. Вiн здивував ще дужче, коли н зайшов до вiтальнi. Лiза стояла па стiльцi обличчям до вiкна й намотаною на швабру ганчiркою знiмала павутину над гардинами. Вона нахилилася вперед, туго випнувши для рiвноваги iншу, не малих розмiрiв частину свого тiла.
- Послухай анекдот, - сказав Едик. - Йде по вулицi чоловiк, а поперед нього - жiнка. Вiн i каже: "Ох i зуби, ох i зуби". По кiлькох кроках знову: "Ох i зуби". Жiнка не витримує, обертається й гукає: "Чого причепився, звiдки ти бачиш мої зуби". - "Як же, щоб такий задок наїсти, треба мати добрi зуби..."
Едик i Лiза смiються. Вона не ображається. А менi став соромно. Здається, я не давав Едиковi приводу розповiдати в моїй присутностi такi анекдоти.
Я нахмурююсь. На кiлька хвилин у кiмнатi западає непевна тиша. На пiдвiконнi покашлює радiо, то замовкає зовсiм, то щось шепеляво шепоче, у круглому отворi регулювання звуку iронiчно водить довгими вусами тарган, здається, вiн принюхується до нових пожильцiв. Може, й справдi вже пiшов душок?
Лисавета пiшла, ми поснiдали i взялися до математики. Власне, взявся Едик, я в нього На пiдсобних роботах. Знайти синус, вирахувати кут, зробити арифметичнi пiдрахунки. Математичнi знання, а чи їх тлумачення в школi, розвиваються так шалено, що ми здаємося у порiвняннi з сучасними учнями, як лiтаки "Блерiо" бiля ЯКiв та АНiв. З Вовкою я дотупав до дев'ятого класу, а вiд Едика вiдстав у восьмому. I чому це Едиковi забаглося пiти на вiддiлення, на якому ще й потрiбно складати математику? Здасться, так йому радила Люба. А їй, очевидно, Аркадiй Васильович. Хтось там у нього є дуже певний.
Едик кепкує надi мною, ганяє мене по воду та за черешнями, а менi й то робота. Час тягнеться, як розтоплена смола за пiдошвами.
Годинi о шостiй вечора в дверi щось зашкрябало, менi здалося, що то шкрябає в кутку миша, а потiм тихенько застукотiло, я пiшов i вiдчипив. У коридорi стояв Онищенко. Євген Сидорович Онищенко був схожий па прохача. Вiн взагалi, як я вже казав, пряде свою ниточку тонко, подає голос рiдко, а сьогоднi ще й мав невеселий вигляд.
Ледве Опищонко переступив порiг, Едик пiдвiвся, дiловито склав папери й вийшов до спальнi, щiльно причинивши за собою дверi. Менi здалося, в його очах зачаїлася якась загадка. А ще здалося, що ми з ним усе бiльше входимо у змову. Нехорошу змову, дужо нехорошу. Так входять... Нi, цур! - не треба. Починаю клепати па себе й на сина.
Я запросив Євгена Сидоровича до столу. Я не знав, дiставати пляшку, чи нi. Мабуть, не дiставати, але вiн може подумати, що я - скупердяй, що пе шаную його, якби це був Аркадiй Васильович, то я б так не монявся, i я вистаппв па стiл коньяк. "Чого вiн ходить? - подумав. - Адже й чарка йому не вельми до смаку. Так наказав йому Аркадiй Васильович?" Розмова волоклася, неначе тачка з поламаним колесом. Я щось запитував, Онищенко вiдповiдав або й не вiдповiдав, а тiльки схитував головою, вiн мовби дивився на мене й повз мене, лихо, а не бесiда. Маленький, чорненький, вiя скидався па побитого цуцика.
Я запитав його про дослiдну роботу в iнститутi, й Онищенко знову похитав головою.
- Я не лiкар. Я викладач iноземної мови. Працюю в медiнститутi - оце й увесь зв'язок з медициною. Я її, сказати правду, боюся.
- Чого її боятися?
- Тепер страшна медицина. Тiльки що - пiд нiж або починають шепотiтися, поставлять гачечок у лiкувальнiй картцi, пошлють на всiлякi перевiрки. Ось як у мене...Його очi блищала, як у хворого ведмедика, так я подумав, хоч i не знаю, чи блищать у хворих ведмедiв очi.
- Що ж у вас?..
- Пiшов до хiрурга, а вiн... записав щось. I сказав, аби прийшов через тиждень. Я прийшов через тиждень, вiн подивився й сказав: прийдiть ще через тиждень... Ось так. А я йду, i колiна менi тремтять.
- На що ж скаржитесь? - несподiвано запитую голосом, яким не користуюся вже шостий день.
- Гуля. Пiд лiвою лопаткою. Я вiдставив склянку з коньяком.
- Скидайте сорочку.
- Ви... ви ж не хiрург.
- У нас лiкарня широкого профiлю. Я цих гуль перем'яв у руках бiльше., нiж груш. Скидайте, скидайте, не соромтеся.
Боязко оглядаючись, Опищенко роздягнувся до пояса. Тепер вiн був ще дужче схожий на барильце. Я придавив середнiх, з волоський горiх, розмiрiв гострувату гулю.
- Одягайтеся.
Загнанi вглиб, круглi очi дивилися на мене злякано.
- Ну що?
- Нiчого. Звичайна фiброма. Дужо чiтко вiдмежована вiд основної тканини, їх має безлiч людей. Якби це в нашiй лiкарнi, ми б прибрали її хоч у цю мить, через два днi ви забули б, що вона у вас i була.
- Ви хочете мене втiшити, заспокоїти?
- Ходiмо завтра разом до будь-якого хiрурга. Вiп зробить це при менi. Фiброма просто пiд шкiрою.
- Не лягаючи в лiкарню?
- Не лягаючи.
Чорнi очi печального ведмедика спалахнули радiстю.
- А якщо не рiзати?
- Носiть на здоров'я. Але вона може рости. Нащо вона вам?
- Я почекаю, поки пiдросте.- Ось зараз вiн заусмiхається, а вийшовши вiд мене, може, й застрибає на однiй нозi. Вiн i свою гулю пам'ятатиме тiльки по тiй радостi, яка щойно прийшла до нього... А я... а я вiд думок про рентгенiвський знiмок, чорний рентгенiвський знiмок у чорному портфелi вже не вiдкараскаюся.
Я чомусь розсердився на Євгена Сидоровича. А вiн з насолодою, цмулячи крiзь тонко складенi губи, випив коньяк i з таким смаком гризонув яблуко, аж зернятко вилетiло та вдарилося об шибку вiкна.
На мить я вiдчув полегшення, мовби звiльнився вiд залежностi од Євгена Сидоровича. Звiльнився розрахувавшись. Так, у свiтi багато чого тримається на взаєморозра-хунку. В медицинi теж. Лiкар за винагороду старається. Додатковi аналiзи... додаткове лiкування. Одначе, на щастя, тримається за все. Якби на тому - кришка б усьому. Хм. На чому ж? На душi? Та на нiй. Всi ми, лiкарi, люди. Всi потроху байдужiємо, втомлюємося. Але й серед нас... Та хоча б i в моїй лiкарнi... Зiна Козленко. Своїх дiтей я водив тiльки до неї. "Зараз ми послухаємо тата. Ось так. А тепер - Едика". Дiти в неї нiколи не плачуть, їй вже шiстдесят два. А вона все така ж. Переймається кожною дитиною, кожною болячкою. А я ось... Чоловiк виповiв свiй найбiльший страх, а менi хоча б щось стрепенулося в серцi. Бо не вiрю в той страх? Чи власна небезпека знекровила всi iншi? Чи надто менi не симпатичний цей клiєнт? Але чому?
Євген Сидорович догриз яблуко й пiдвiвся.
- Я чого до вас приходив, - тепер вiн знову говорив тихенько, але не тягнув голосу, а приглушив його до шепоту: - Даєте менi ручку... Одразу пiсля екзамену.
- Яку ручку? - не одразу зрозумiв я.
- Ну, ту... Якою ваш син писатиме твiр. - Онищенко не дивився на мене. А мене враз обсипало жаром. Ну ось... i все оголилося до короткого замикання.
Менi й справдi здавалося, що я тримаю в руцi обiрваний оголений дрiт. Випадково вимкнули струм, ось зараз увiмкнуть... Я розумiю, вiн не зможе переписати тiєю ручкою твiр. А от виправити якусь кому. Поставити знак запитання чи оклику... Ну, подумаєш, кома! Суща дрiбниця. Машосюсiпька крива паличка... Але... од якої, може, залежить цiла людська доля. Едикова доля. I моя теж. I Любина.
А може, ще чиясь?
Хух, як душно. Вийти б па повiтря, витурити оцю чорну мишу i вшити. Чого вони стараються? Що хочуть мати? Нiчого вони з мене не матимуть. I знають це. Хабара я їм не даватиму. Й нiчого iншого в мене немає. Просто вони добрi люди. Тепер усi так роблять. Хтось комусь допомагає. Оце i є та сув'язь... Я ось допомiг йому... Розраяв.
Я знаю, що це зовсiм не та сув'язь. Зпню, що обманюю себе. Але не тiльки по можу вигнати цього маленького чоловiчка, а й не можу вiдмовити йому в його дивному проханнi.
В цю мить хтось упевнено, хоч i по голосно, стукає в дворi. Входить Роговий. Вiтається зi мною, щось запитує в Онищенка, той вiдповiдає. Я по зрозумiв, про що вони говорять. Ми знову сiдаємо за стiл. Я - з одного боку, Роговий i Опищепко - з другого. Роголий знову щось буркає Онищенку, той витягує шию i згiдливе киває головою. Вони менi нагадують бегемота i оту пташку, забув, як вона називається, що стрибає по бегемотовiй спинi i викльовує iз складок його шкiри клiщiв.
Я похапцем випиваю коньяк, похлинаюся й довго не можу вiдкашлятися. I весь цей час спиною, потилицею почуваю в сусiднiй кiмнатi Едика. Як я вiзьму в нього ручку? Якось виманю? Скажу, що хочу написати листа? А може, просто сказати правду, для чого вона менi потрiбна? Вiн дасть. Дасть без вагання.
Я жахаюся. Не знаю, звiдки взялася така впевненiсть. Я не вiрю сам собi.
Гостi затрималися недовго. Я пiшов їх провести. Бiля дверей готелю Роговий повернув лiворуч, Опищенко - праворуч. Я пiшов iз Роговим. Якийсь час йшли мовчки. Мiсто було похмуре, мрячив дощ, пiд йогами блищали калюжi. В калюжах погойдувалися жовтi кулi лiхтарiв. Я спiткнувся, наступив па одну кулю й забризкав холошу штанiв Аркадiя Васильовича. Вiн струснув її двома пальцями. Нас обох пригнiчувала мовчанка, й, мабуть, через те Аркадiй Васильович заговорив. Вiн розповiдав менi про мiсто, його вулицi, площi, будинки. Вiн добре знав архiтектуру мiста, але пе виставляв свої знання напоказ, навпаки, трiшки навiть iронiзував над собою i пiдроблявся пiд дилетанта.
- Менi цей будинок видається звичайнiсiньким. А всi кажуть - стиль. Пригляньтеся уважнiше - третiй поверх надбудовано пiзнiше, через тридцять рокiв, але навiть найбiльшi спецiалiсти по помiчають цього. I ось ми кажемо - вiк. Стиль такого-то вiку. Справдi, кожей з нас скаже, коли збудованi будинки на Хрещатику. А коли збудовано цей будинок - вгадати не просто. Вiн мiг бути збудований триста рокiв тому, двiстi, сто, вчора...
Аркадiй Васильович говорив розважливо, спокiйно, i щось заспокоювалося, упокорювалося в моїй душi. Роговий менi подобався все дужче й дужче. Ми зашили в кафе - Аркадiй Васильович запропонував випити кави. Я не п'ю на нiч каву, якщо я вип'ю, то не засну до ранку, але Аркадiю Васильовичу я в цьому по зiзнався. Щоправда, я випив її дуже мало, тiльки вдавав, що п'ю. В кав'ярнi було тiсно, ми примостилися в самому кутку, а потiм нас i геть вiдтiснили, бiля пас вимахувало руками якихось два пiдозрiлих типи, розiгрiтi коньяком i кавою до високих градусiв, один з них весь час поривався до пас, тицяв коротким оклецькувати'м пальцем в груди то менi, то Роговому, Аркадiй Васильович щоразу тихо, але владно його зупиняв, i той повертав обличчя до свого друга. Посмiхався до нього, а потiм повертав. I пiдпилий тин не ображався, пе бунтував. Менi остирився той п'яничка, хотiлося загилити його по потилицi чи принаймнi перейти до iншого столика, а Рогового вiн чомусь не дратував. Я подумав, що його дуже важко вивести з рiвноваги, а якщо хтось виведе, то, як кажуть нинi, не позаздриш. Зненацька обоє алкашiв разом закурили й вийшли з кафе. Вiльну площу одразу окупувало троє неначе пiдiбраних по ранжиру чоловiкiв - високий, нижчий, ще нижчий. Один з них дiстав з портфеля пляшку горiлки, вони розлили її в склянки. Але пе пили, розмовляли, понахилявши вперед голови. До мене долiтали тiльки окремi слова: "Двадцять чотири... в касу... з тобою".
- Мабуть, пiшли, - сказав Аркадiй Васильович. - Цi - значно гiршi. То були звичайнi алкашi. А цi обмiзковують мокре дiльце.
- Ви володiєте даром проникати в чужi думки?
- Володiю.
- Тодi можете вiдгадати, що думаю зараз я.
- Страждаєте. Спробуйте... подивитися на все простiше.- А сам чомусь вiдводить погляд. Тiльки це мепi незрозумiле в Роговому - вiн весь час уникає дивитися менi в очi. А вони у нього гарнi, темно-каштановi, iмлистi, такi очi подобаються жiнкам.
Аркадiй Васильович не дозволив менi заплатити за коньяк та каву.
- А ви що, нiколи не страждаєте? - сказав я на вулицi.
- Страждаю. Але... Не через дрiбницi.
- А звiдки ви знаєте, що я страждаю через дрiбницi? Ви не вгадали. А ось я можу вiдгадати, що не дає спокою вам...- Мабуть, вперше вiн здивувався, й зупинився.- Так от, слухайте. Ви - розумна i, мабуть, талановита людина. I, пробачте, протираєте штани в канцелярiї. У вас щось не вдалося. Ви були лiкарем... i десь спартачили.
Не знаю, чого мене понесло на такi вiражi. Мабуть, менi не слiд стiльки пити коньяку.
- Ви не вгадали. Лiкар з мене не вийшов, це правда, але я побачив це на самому початку. Так що я - типовий адмiнiстратор. I не всiм же бути мiнiстрами. Якби всi люди страждали вiд цього, вони б перевiшалися або поперерiзали одне одному горлянки. До того ж там, нагорi, бiльшi протяги. Так що своїм службовим становищем я задоволений. I комплексiв не маю. А ось тут я живу. - Аркадiй Васильович показав на високий старий будинок з колонами й фронтоном.- Ото мої вiкна. Зайдете?
Вiкна чомусь були темнi. Я запитав його про це. Вгп вiдказав не одразу.
- Дружина... Ну, вона лiкується. А дiти в баби, в селi.
- Що в дружини?..
- Задавнена хвороба.
Вiн не хотiв говорити на цю тему.
Я подякував за запрошення, попрощався й пiшов. Думав про Аркадiя Васильовича. Хто вiн такий? Що за чоловiк? Вiн не захотiв говорити про дружину. Вона або тяжко хвора, або вони з нею не живуть.
По дорозi до готелю знову обмiрковую моральний бiн оцих моїх походеньок. Знаю, добре знаю, що йду на червоне свiтло, а отже, йду й приймаю Рогового та Онищенка в себе. Кiлометри обмильної фiлософiї, кiлометри попсованих дротiв, а суть, врештi, одна. I я її жодного разу не висловив категорично. I, мабуть, не висловлю. Як по висловлюють тисячi й тисячi людей, мiльйони й мiльйони. Ще нiхто не зiзнався на землi, що вiн чинить непорядок. Мабуть, жодна людина по прожила на свiтi, щоб по зiрвати, бодай помилково, бодай бездумно хоч одного колосочка на чужому полi. От маєте перше виправдання. Далi можна знайти iншi, бiльшi, послатися на чиїсь приклади. Шкала ця - безкiнечна, i сказати напевне, в якому мiсцi ти стоїш мiж нулем i безкiнечнiстю, просто неможливо. А все-таки хоч приблизно?
Вперше ти оце так вiдверто ступаєш за демаркацiйну лiнiю чи не вперше? Ну, не бiйся, подивися чесно в очi правдi. Ось хоча б таке: у тебе в клiнiцi сотнi хворих. За найвищими людськими законами ти мав би однаково лiкувати всiх. Для тебе не повинно бути - кращий i гiрший спецiалiст, начальник i рядовий товариш i незнайома людина. А насправдi? Чи можеш ти лiкувати всiх однаково? Є дефiцитнi лiки, якi дорого коштують i якi важко дiстати, всiм ти їх дати не можеш. Кому вони потрапляють: хто потрiбнiший суспiльству, у кого бiльший блат, кому симпатизуєш сам чи вiд кого залежнiший? На твоїх плечах цей вантаж, який може зiгнути до землi чемпiона з штанги.
Я несамохiть пiдводжу голову: може, в чомусь i помиляюся, але несу цей вантаж чесно. В чомусь я вiдступаю вiд отого вселенського правила - любити всiх однаково й страждати за всiх однаково: матерi, в якої дiти, iнвалiдовi вiйни - тi ж лiки насамперед, побiльшена увага також батьковi, який годує велику сiм'ю, юнаковi, що тiльки вступив у життя... Либонь, я роблю тут щось i неправильно, але докорiв сумлiння не вiдчуваю. Можливо, якби я вiрив у бога, для якого всi люди рiвнi i який один знає, хто йому бажанiший, я робив би iнакше. Але в бога я не вiрю (проте не люблю тих, якi насмiхаються над людьми релiгiйними) й звiтуюся тiльки перед власною совiстю. Тут, здається, все гаразд. Я це отримав завдяки своїй професiї жодного метра, жодного кiлограма дефiциту в крамницi чи продмазi, i нiяких iнших вигод особисто для себе чи для моєї родини. Я того не маю, хоч у мiстi й справдi є чимало людей, якi не залежать вiд мене, але бояться мене. Суми i тюрми, а ще лiкарнi не зарiкається нiхто. Принцип "знайся кiнь з конем" я також не сповiдаю. Хоч нинi це прислiв'я дехто знову оживляє. Отже, там моя совiсть не квилить. А ось тут? А ось тут чимось я вже поступився. Але намагатимусь не заходити за демаркацiйну лiнiю далi.
Вдома застаю розпанiкованого Едика. Вiн не може розв'язати двi задачi. Два типи задач. До однiєї взагалi не зиае як пiдступитися.
- Хотiв їй продиктувати, щоб вона сходила до Миколи Стратоновича, а її немає, - казав вiн, зле поблискуючи голубими очима.- Де вона шльондрасться!
Микола Стратонович - вчитель математики, у якого Едик брав уроки. Едик зорiєнтувався швидко й правильно, а от щодо Люби...
Ми подзвонили додому ще раз об одинадцятiй. Телефон не вiдповiдав.
- Нiчого, я подзвоню удосвiта, - заспокоював Едика. - В нас у запасi ще цiлий день.
- Ось я приїду додому, я їй видам, - пообiцяв Едик.
Я лежав на своєму матрацi бiля вiкна й дивився на химерну квiтку, яку витворило на стелi свiтло вуличного лiхтаря. Три великi пелюстки, i три маленькi, i два кружечки посерединi. Я таку кв'iтку десь бачив, але не пригадаю, до. Здасться, в якомусь розарiї чи дендрарiї. Принаймнi по в своєму саду i не серед квiтiв, якi ростуть у вазонах нашої квартири.
У вазонах, якi стоять в нашiй квартирi. У вазонах... "Вона десь шльондрається". Боже, яко страшне слово з вуст сина!
Але ж хiба не справедливо? Хiба не час тобi вiдкрито подивитися в очi правдi? Нащо ти її примазуєш, приплiшовуєш, як поганi майстри трiщину на будинку? "Життя дало трiщину". Вульгарна, збита фраза. Але знову ж - так воно й є. Трiщина появилася рокiв два тому. Нi, по-справжньому - рiк. Коли приїхав цей... капловухий... Полоса. Нi, капловухий - ти сам. А Полоса - хитрий, авантюристичний, хвастовитий, самовпевнений. I... веселий, дотепний. Куди подiнешся вiд правди - це так. Люба й ранiше ходила до свого залiзничного хору. А з його приїздом... почала бiгати. Щоправда, хор загримiв. На всю область. I загримiло твоє життя. "Ви - П'єха. У вас - талант". А вона, дурепа, вiрить. Ще й виявився я у всьому винуватим. Буцiмто це пiд моїм впливом поступила па заочне вiддiлення фармацевтичного iнституту. "Ти мене втягнув у свою медицину". Але ж вона не збиралася поступати до консерваторiї. I взагалi нiкуди не збиралася поступати пiсля десятого класу. Умовив. Сидiв з нею ночами над пiдручниками. "Ти загубив, убив у менi талант. Талант солiстки. Але я й зараз... Пiд таким досвiдченим керiвництвом..."
Здурiла жiнка. В сорок п'ять рокiв здурiла... Хоч, якщо сказати правду, рецидиви помiчав i ранiше. Але глибоко прихованi.
У неї все глибоко приховане. Жодна людина в свiтi не розгадає моєї Люби. Й не розгадає нiколи. Я з жахом, iз справжнiм жахом здираю з очей полуду. Всi, рiшуче всi бачать в нiй iншу жiнку. Завiдуючу залiзничної аптеки Любов Степанiвну Кириченко, струнку, тонку станом, квiтучу жiнку, жiнку коректну, iнтелiгентну, ввiчливу й спочутливу та добру. Вона вмiє спаралiзувати нахабу одним слоном, иднилi поглядим, вона вiдтручає, пе пiдпускає до себе всю ту мерзоту й па крок, i водночас попа так защебече, з такою самовiдданiстю кинеться виконувати термiново замовлення, що всi мої знайомi засипають мене дифiрамбами на її адресу. Всi мої приятелi заздрять менi, Люба кожному знайде привiтно слово, порадить прочитати цiкаву книжку, розпитає про здоров'я дружини та дiтей. Вона сама вiрить у свою доброту, щирiсть i справедливiсть. Їй нiколи не доводилося жити на бiдi та лободi, стояти на гострому прузi. Кiлька разiв ставала на менших пружках. I тодi вилазило назовнi все те, що було приховане пiд позолотою. Випливали назовнi мстивiсть i чварливiсть, навiть пiдступнiсть, погорда, схильнiсть обмовляти людей. Обмовляти передi мпою i перед своїм начальством. Я не раз утримував її вiд цього.
Коли вона зривалася, то не милувала нi правого, нi винуватого. Тi бурi гримiли тiльки в нашому домi, через дах вони не перехлюпували. Минала гроза, й вона знову одягала шати люб'язностi, доброти, спочутливостi. Нi, не одягала... Вона справдi вiрить, що - добра, щира, хоч i строга. Мабуть, я надто причiплнвий до неї нинi. Я знервований, розтривожений ревнiстю й зараз можу виступити тiльки прокурором, суджу за зачиненими дверима, без адвокатiв i свiдкiв. Бо чому б тодi я з нею живу! Чому ми не розлучимося?
Чому живу? Не знаю. I чому не розлучаємося - теж. I, мабуть, вже не розлучимося. Я люблю її за все. За рвiйнiсть, гостроту, навiть за лукавство i мiнливiсть. Я все розумiю, але не можу нiчого вдiяти з собою. Колись я сподiвався, що перевиховаю її. Тодi я був молодий i наївний, я не знав, що наймiцпiший на землi сплав - людська душа - не пiддасться перековцi. Тепер я переконую себе, що оцей її шал - випадковiш i скороминучий. Якби таке сталося на початку нашого життя, я не вагався б i хвилини.. Тодi я кохав її шалено, й ревнував так само шалено, i якби не вбив, то розлучився б напевно. А тепер я вже, як той корч, що обрiс молодими пагонами, мохом i грибами. Здвигни його, порушиш i молоду порiсть, а сам корч струхлявiє дуже швидко.
Розмiрковую так, а щось пече в головi, неначе туди хтось увiткнув розпечений цвях, i важкi неприємнi струми пробiгають по тiлу.
Клята кава. Я мало її випив, але тепер не засну до ранку. Буду качатися на оцiй своїй твердiй постелi, й мучитися, i гнiватися, й проклинати. Й спозиратиму фантастичну квiтку на стелi, яка видається менi примарною, спроектованою з iншого свiту. Вона палахкотить хворобливим свiтлом - лiхтарi погасли, а неподалiк на даху реклама, її пелюстки схожi на щупальцi. Ох, як далеко до тої години:, коли вона почне гаснути, втрачати кров'янистi барви. Яка довга й глуха нiч повисла над мiстом. Такою вона здається безнадiйно хворим людям, назавжди прикутим до лiжка. Пам'ятай про це, Вiкторе Iвановичу, ти - лiкар.
Яка глибока i грузька яма спогадiв. Цє звалище, куди скидають всiлякий мотлох i найдорожчi речi. I як важко борсатися на її днi.
Намагаюся пригадати, чи все залишив у порядку в клiнiцi. Перебираю думкою знайомих спiвробiтникiв: чи кого не заїв, чи не перейшов кому дорогу... Не перейшов дорогу... Може, кому й перейшов. Претендентiв на посаду головлiкаря було чимало. Я цiєї посади не домагався.
Нещодавно винiс догану одному лiкарю. Але я; справжнє ледащо. Звiльнив з роботи шофера - качав бензин з машини "швидкої допомоги". Поїхала "швидка допомога" по хворого й зупинилася на пiвдорозi. Того негiдника не звiльняти з роботи, а судити треба було.
Пiвмiсяця тому розбирав аморальну справу. I вiн, i вона - обоє нашi лiкарi. Знюхалися на нiчних чергуваннях. (Ловлю себе на тому, що вживаю таке непристойне слово, однак повторюю його з насолодою). Вiн - красень, вона - общипана самиця. В обох - сiм'ї. Я намагався присоромити їх. А в душi гордував ними, пiдносився над ними.
Нi, цур, нiяких лiкарських справ. Думатиму про великих мореплавцiв, попливу з ними вiдкривати невiдомi землi. Тiльки шкода, що таких земель вже немає. I плавба моя сьогоднi не вдається. А нiч глуха й довга, як одеськi катакомби, кудi; ходив на екскурсiю позаминулого року. Я лежу з заплющеними очима й, менi здається, нi про що не думаю. Насправдi ж перебираю в головi подiї минулого дня. Паралельно тчеться iнша думка, iнший сюжет, багаторазово розроблений. Я плину рiчищем того сюжету й плину досить упевнено, течiя несе мене сама, а подробицi дня - то деревця й кущики па берегах тiєї рiки.
Зафiксовую себе вже на вiдтинку: йду довгою-предовгою чорною ущелиною коридора, такою глухою i глибокою, що серце стискається в маленьку грудочку. "Вiн проходить тут кожного дня. Де в нього береться снага?" - думаю. За моєю спиною чорнiє провалля дверей, а за ними - велетенськi печери аудиторiй, залiв i переходiв, там тиша дрiмає, неначе голодний звiр, що чигає на здобич. Вона ковтає кроки, нiби волохата потвора дрiбну звiрину. Свiчка, яку тримаю в руцi, пробиває пiтьму на два-три кроки, далi стiною стоїть зловiсна темрява, надто зловiсна вона чомусь угорi пiд склепiнням. Я запам'ятав його за дня, воно нагадує менi кришку трупи, коли б дивитися на неї зсередини.
Я нiколи й нiде не бачив такого довгого вузького й високого коридора, я проходив по ньому багато разiв, i кожного разу, вступаючи до нього, ставав маленьким i сумирним, ще й страхiтливо вiдчував свою смертнiсть. Проте сьогоднi я йшов жортовно, без страху.
Оцей нiчний похiд, оця фантазiя, оця мрiя (адже папiтi. у напiвсонному мареннi я знаю, що це мрiя, спрямована назад, такою мiрою виболiла, що стала майже реальнiстю, вона почалася з оцього коридора, побаченого пiд час вiдвiдин заповiтної квартири-музею. Бiлою кiшкою в темрявi кидається думка: "Чому пiхто пе потурбувався, аби поселити його в звичайнiй квартирi? Адже тут неймовiрно холодно й самотньо".
Коридор вже тодi видавався менi дорогою в потойбiччя, й терпко, до болю хотiлося вивести великого бранця з холодної келiї-квартири на волю. Менi здалося, що н можу це зробити, зобов'язаний зробити, адже вiн не встиг звершити всього, що судилося його генiю, не встиг вивести тих, для кого жив, з ущелипи, куди їх загнала доля, хоч i так зробив безмежно багато: нiхто в свiтi не зробив стiльки для свого народу - вiн став його совiстю, його скрижалями, мiрилом всiх його чеснот i прагнень. Вiн пiдняв дух мiльйонiв своїх братiв, показавши, що точнiсiнько такий, як i вони, з тiєї ж кровi й плотi, думи i пiснi, з тiєї ж чудової мови, i якщо змiг дiйти до найвищих свiтових вершин, то й вони достойнi того.
I тепер вiн помирає в кiпцi цiєї довгої вузької ущелини, не звершивши того,, останнього, па що має повноваження вiд долi, а я йду до нього, аби доточити йому час на те. Хоч хто я такий - звичайнiсiнький чоловiчок, середньої руки лiкар, якому, одначе, вдалося прорватися крiзь столiтню товщу; так буває при блуканнi в темному пiдземеллi, - комусь одному, хто вiдбився вiд гурту, випадково вдається натрапити на лаз, який веде до сонця. А може, й не випадково: нiкого ближчого за нього в мене немає. Глухо вiдлунюють кроки. Ноги стали важкi, я ледве вiдриваю їх вiд камiнних плит. Ось внутрiшня академiчна церква - велетенська зала, готова прийняти його тiло. Гурт тiней товпиться за порогом церкви. Вони вже вiд-плакали його. Я впiзнаю їх по портретах, вмiщених у Шевченкiвському словнику: Лазаревський, Маркович, Курочкiн, Костомаров. Панi Бiлозерська витирає хусточкою очi... Вони нiчого пе знають, вони нiколи не побачать моєї зiгнутої з лiкарським чемоданчиком у руцi постатi. Якби вони мене побачили, я пе дiйшов би до нього. Можливо, я не дiйду й так.
Не витримує моє серце. Але я вперто прошкую в темрявi, я давно збагнув: оцей мiй похiд призначений менi Долею, можливо, тiльки для нього я й народився. Кожен для чогось народжується в свiтi.
Хистке полум'я свiчки висвiтлило дверi лiворуч. Я зупинився., перевiв подих. Обережно, без скрипу прочинив дверi, ступив крок уперед i одразу ж, повернув лiворуч. Якби я не бував тут ранiше, либонь, зроду не вiдшукав би цих сходiв i не зiйшов по цих нагору, такi вони вузькi та крутi. Сходи скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть i зiтхають. Вiн упаде на них, прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: вiн ночами не спить, страшний бiль у грудях змагає його, вiн сидить на лiжку, увiп'явшись руками в матрац, i тихо зiтхає. Про що вiн думає? Якi видiння тривожать його генiальну уяву? Того я не годен вiдгадати. Вiн - генiй, я - простий полiський лiкар. Я не пережив того, що пережив вiн, я не долинув до жодної з тих верховин, до яких дотягнувся вiн. Я знаю думки тiльки звичайних хворих, передсмертнi думки, тi люди, наче вирвапi з корiнням дерева,- живо листя на мертвому стовбурi. Я боюся налякати його, але вiн., либонь, не з полохливих. Про всяк випадок кидаю знизу вгору:
- Батьку Тарасе, це до вас лiкар.
Ставлю свою свiчку поруч з його свiчкою на малесень кому столику. Два язички полум'я з двох столiть освiтлю ють темну лису голову з розкучманою, побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не на серцi закипають сльози. Жодної кровиночки в ньому, а очi згорьо'ванi, глибокi, що, здається, дивляться з того свiту. "Чому, чому нiхто з вас не заглянув у них закоханим поглядом? - виривається раптом з моєї душi.- Нi ти, Закревська, нi ти, Забаржада, нi ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тодi вiн но лежав отут самотнiй на холоднiй постелi!"
- Лiкар, кажете? Звечора був у мене Барi... I Круневич навiдував. Дали ось пiгулки... А вони не допомагають. I нiщо вже не допомагає. - Вiн кашляє, i в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських мiхах. - Якби якось дотягнути до весни, щоб на Україну. Дихнути повiтрям, настояним на вишневому квiтi... Так, здається, й ожив би. А лiки... Менi вже вони не допоможуть.
- Я iнший лiкар... I лiки мої iншi. - Я не можу йому пояснити, хто я такий i звiдки я, та й вiн не зрозумiє, не зрозумiє навiть за всiєї своєї генiальностi, а мепi конче потрiбно вселити в нього вiру й розпочати лiкування, застосу вавши могутнi лiкувальнi засоби мого навального вiку. Менi потрiбно збурити його, роздмухати iскри генiальної уяви, iнтелекту, якi згасають, неначе жарипи на вiтрi. Холодний попiл байдужостi поймає його очi. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсiм не та, якою її знали друзi та недруги впродовж рокiв. То було палахке полум'я, яке грiло й спопеляло, не залишало байдужим нiкого, то була свiтла невтримна рiка, яка вигравала всiма барвами й ва лила в бурю крутi береги. А це сидiв на лiжку чоловiк, увесь поглинутий хворобою, задуманий i задивлений кудись туди, до тiнi лягають одна на одну, неначе чорнi шматки оксамиту, де немає пi вiтру, нi сонця, нi солодких лiтнiх дощiв, де не чути плачу дитяти, гудiння хрущiв, спiву молодої матерi i переможних козацьких погукiв.
- На Українi сонце тепле...- тихо прошепотiв вiн. Я тамую сльози i прошу дозволу оглянути його. Вiн покiрно погоджується, я припадаю вухом до його грудей. Якийсь час нiчого не чую, менi заважає хвилювання - адже це його груди, його серце! Катоване найжорстокiшима катами вiку, воно б'ється кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмiстило стiльки болiй, що и моему вiцi вистачило б на iнфаркт для мiльйона. Воно вмiстило стiльки гнiву, що в моєму вiцi вистачило б на п'ятдесят мiльйонiв.
- Болить. Тут болить, - каже вiн i кладе на груди руку.- Увесь вiк болiло, але - не так.
Гарячий дрiж струшує менi плечi. Приглашую його; бо зараз не маю права на спiвчуття, розчулення, нинi - я тiльки лiкар, той бiль i в менi, i и усiх нас, але зараз вiн заважає слухати поетове серце.
- Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей - в польотi над холодним Сибiром, оцей - у казематi, а оцей - у Кос-Аралi. Тих шумiв i болей зняти не годен, але є такi, що можу погамувати. Випийте ось цi краплi, й вам перестане болiти. Й ви заснете.
Вiн недовiрливо дивиться на слоїк у моїх руках. Одначе покiрно ковтає лiки. Вони починають дiяти дуже швидко. Тарасове обличчя свiтлiшає, дихання стає рiвнiшим, глибшим. Вiн здивовано мружиться на мене. Я гамую биття власного серця. Менi стiльки потрiбно йому сказати. Стiльки запитати... Але це - потiм, потiм. Матимнмо безмiр часу. Я приходитиму до нього кожного дня. Вiн лежатиме в лiжку, i ми розмовлятимемо, розмовлятимемо.
- Справдi, менi покращало. Звiдки ти, чоловiче? - теплi вогники сяють у його очах.
- Звiдти. З України.
- З України? - хрипке дихання зривається з його вуст.- I як там?.. Сонечко сяє?.. Козацтво гуляє? Мова розквiтає? Розкажи менi про неї.
- Завтра я розповiм багато-багато.
- Нi, розкажи тепер. Яка вона... нинi?
Я дивуюся, що вiн про все здогадався. Яким чином? Звiдки? Он як спалахнули його очi.
Одначе лiки нашого вiку дiють навальне. Я тихо починаю розповiдати йому про Ревучого, про зеленi дiброви, про тополi, що неначе сторожа стали за Оглавом, про соловейка, який витьохкує на калинi, - про всо те, що прочитав у його безсмертних поезiях, - тiльки про те, - а вiй слухає немов з далекого далеку.
- Сон... Ще один сон, - шепочуть його спраглi вуста. Вiн засинає з усмiшкою на них.
А я ще якийсь час сиджу в узголов'ї, втупившiї погляд у чорну безодню ночi. За вiкном стогне вiтер, i трiскасться на Невi крига, колюча снiгова крупа тарабанить по шибках. Там, за вiкном, безпросвiтна нiч, нанизанi на швайку Петропавловської дзвiницi хмари, рiвна стрiла Невського, по якому крiзь сиву хурiю мчить у безвiсть кур'єр. Десь там, на Чорному морi, на бiлому каменi висаджує свiй зелений десант весна, а тут впродовж набережної течуть бiлi снiговi змiї, й крижини на Невi стають сторчма, її так замерзають, i на тi блискучi злами вранцi сяде воронця та закаркає на негоду. Вiтер забиває крупу у вiкно, вона лягає гострим, схожим на домовину, заметиком i не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти затишну i теплу квартиру для мого пацiєнта, iнакше вiн помре в цiй холоднiй, велетенськiй, схожiй на єгипетську пiрамiду, кам'яницi й нiякi лiки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Україну. Вже, здається, можна буде їхати на поштових, а не па перекладних.
Я гашу його свiчку, беру в руки свою i поволi спускаюся по сходах. Вони неймовiрно крутi й такi вузькi, що по вмiщається па сходинках нога. Не дивно, що вiн...
В цю мить я вiдчуваю, як моя права нога втрачає опору, спалахує перед очима свiчка. I я лечу в грузьку пiтьму. Скрикую й прокидаюся. Й потiм довго лежу з розплющеними очима. Здебiльшого я чомусь прокидаюся само в цьому мiсцi. На тiй самiй сходинцi, на якiй спiткнувся вiн. Хоч, якщо сказати правду, це й не сон, швидше це марення. Нi, й не марення. Це таки мрiя... Повернута назад. Я свiдомо й палко розробляю цей сюжет. Якби я мав письменницький хист, я написав би цiлу повiсть. I виповiв би в нiй все-все. Й те, як ми їхали на Україну, i як збудували на Угорському, неподалiк вiд Аскольдової могили, два будиночки, один схожий на фiнський, а другий - за його, Тарасовим, малюнком, i як жили там, i як ходили один до одного в гостi. I навiть як вудили разом рибу. Заповзятий рибалка, я захопив цiєю пристрастю i його. Особливо гарно нам малося в одному, облюбованому мною ще до того, як Днiпро затопило Київське море, мiсцi. Я не пам'ятаю кращих лукiв - широких, як море, барвистих, як вiнок на головi нареченої, кращого Днiпра - повноводого, задумливого, свiтлого, такого високого неба, з якого потоками спадає жайворонкiв спiв i на широке плесо осiдає сонячний пилок. Ми брели в травах, а вони хилилися й круто, неначе дикi конi, вигинали високi гриви, й падали долу, й тодi нам здавалося, нiби щось невидиме бiжить по них. А потiм ми лежали на горбочку пiд кущем таволги, дивилися на Днiпро й розмовляли. Скiльки ж то перебалакали всього! А про що говорили - вiдомо, як казали в давнину, лише боговi та нам двом.
Свiй сюжет, свою мрiю я переповiв дуже коротко, вiн має безлiч вiдгалужень i варiантiв, але завжди закiнчується вибухом, трiумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях i навiть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрiм звичайної людської кровi, воно було наповнене: мабуть, то найбiльша таїна свiту, можливо, завдяки тiй таїнi усi ми живемо й посуваємося кудись. Одначе до трiумфу я чомусь доходжу дуже рiдко, то вже стає на завадi мiй лiкарський реалiзм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкiнечно.
Менi її вистачить до свiтанку.



День сьомий i восьмий

Я прокинувся розбитий, втомлений, iз дзвоном у вухах. Неприємна це рiч - дзвiн у вухах, - хоч Сенека й прославив його у вiршах. Замовив термiнову розмову, з'єднали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка.
- Мої дорогенькi, мої нещаснi, як ви там? Вiтьок, ти дуже втомився?
- Де ти була вчора увечерi?
- На репетицiї. Готуємо нову програму.
- А позавчора? А позапозавчора?
- Всi вечори на репетицiях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорiй Кирилович каже...
- Нас не цiкавить, що каже Григорiй Кирилович, - грубо перебив я. - Един хотiв (пiдключаю Едика), щоб ти сходила до Миколи Стратоновича i щоб вiн розв'язав нам задачу. Двi задачi. Бери ручку та папiр. Швидко. Записуй. I подзвони нам одразу.
Я продиктував задачi й поклав трубку. Люба подзвонила через двi години. Вiдповiдi записував Едик.
Решту дня я займався господарством. Прибрав у кiмнатi (Едик кидає речi куди попало, потрiбно спецiальну покоївку, щоб доглядала за ним), у холодильнику, вистояв у черзi пiвкiлограма ковбаси, купив чаю, кави, молока та кефiру, сходив до перукарнi, бо зарiс, як парафiяльний дячок.
В перукарнi я дав карбованець "на чай" - нехай знають провiнцiю! Повертаючись до готелю, на розi, за газетним кiоском, трохи не зiштовхнувся з чоловiком у бiлому халатi бiля вагiв. Лiвий рукав у нього був заткнутий у кишеню. Звичайнi ваги на мiськiй вулицi, щоб кожен мiг перевiрити, чи не набирає зайвi кiлограми. Ще он висить силомiр - вимiрювати мускульну силу.
Бiлi ваги i бiлий вагар нагадали щось, чорний жучок випустив кiгтики. Не жучок, а жук! У моїй уявi вiн асоцiюється з великим потворним жуком-рогачем. В дитинствi нам казали, що вiп душить курчат. Дурпипя, звичайно, али ми вiрили.
Нi, нi, й оцей жук - дурниця. Та й менi немає коли про таке думати. Ось зараз сам собi доведу, що отой жук - звичайна помисливiсть.
Я став на ваги. Сiмдесят п'ять.
Нервуюся. I харчування не регулярне.
А кiгтик угруз глибше. I вже бiльше не ховався.
Зненацька вiдчув втому. Опустився на лавочку пiд молоденьким каштаном. Тут сидiли двi жiнки й чоловiк, з вигляду - теж приїжджi. Тiльки це - великi котики, i по-провiнцiйному не моднi черевики - й зафiксувала увага, зафiксувала майже механiчно - мої теж не моднi. А думка буравилася кудись глибше. До серцевини, яка дуже часто виявляється трухлявою. Що ж, мабуть, настав час пiдбити хоч якийсь баланс: плюс, мiнус. I що залишу в остачi? Читав не раз, що саме цим найдужче переймаються люди в отакому ось, як моє, становищi. Чомусь не переймаюся.
"Ми - тiльки порох i тiнь". I нiчого я не залишу. Тобто не залишу на особистому балансi нiяких накопичень. Збудував новий корпус лiкарнi, розпочав ще один, але ж будували її будуємо ми разом! Промацав кiльканадцять тисяч пульсiв i тi писав кiлька бочок лiкiв... їх прослухав би й виписав хтось iнший. Може, я прослухав трохи краще за декого? Можливо. Признатися, навiть тепер приємно думати, що виконано гибiль всякої роботи, i викопано добро. Боргiв я но лишаю. Колись, добiгаючи думкою до захованого в iмлi останнього дня, коли чорний вiтор здмухне iз гiлки останнiй пожовклий листочок, я теж думав про пагiнцi. Втiшався синами... Тепер ось... чомусь не хочеться думати й про це. Одначе довести до кiнця розпочато мушу, iнших великих справ у мене немая.
Едик лежачи - ноги на спинцi лiжка - розв'язував задачi. Я строго перевiрив, чи всi, визначенi на сьогоднi, задачi й приклади вiн розв'язав. Я бачив, що своїми перевiрками, своїми нотацiями ("вчи, вчи") настирився йому, що вiн позасвiдоме може зненавидiти мене за цє,_ але не зважаю. Нехай лiпше... ненавидить i поступить, анiж пе поступить i любитиме. Та й ненависть вiд невдачi все одно проллється на мене. Я це почуваю.
Але й Едик сутужив з усiх сил, я бачив у його очах незнану ранiше твердiсть, затятiсть, розумiння вiдповiдальностi моменту. Я вловлюю це з його очей, менi навiть трохи його шкода, але... шкода й ще чогось. Менi страшно, якщо вiн не поступить, i соромно, якщо поступить.
Стою на порозi вiтальнi й розмiрковую отако, й здається менi: щось у моїх мiркуваннях правильне, а щось неправильне. Менi мовби щось одкрилося, в тому, що мене оточує, але одкрився тiльки красчок запони, хтось менi шепоче - ступи ще крок, шарпони, а я чомусь не зважуюся.
Я проганяю ту думку й надолужую роботою. Я взагалi працьовитий, як чорт, це не хвастощi, не похвальба, будь-яку роботу я виконую сумлiнно i почуваюся кепсько, поки не завершу її. Для мене результат важить дуже багато, але не тiльки вiн. Я не хочу сказати, що робота завжди приносить менi насолоду й що працювати для мене - найприроднiший стан, не можу також сказати, що я виконую роботу од свiдомостi принести користь суспiльству (хоч в кiнцевому рахунку i цей момент дуже важливий), я таки роблю для себе, для себе й своєї родини, але нiчого бiльшого в життi я не знаю, а знаю iнше - тiльки робота тримає нас на свiтi, тiльки завдяки їй ми тримаємося купи. Ми часом i втомлюємося на нiй, i проклинаємо її, й приїдається вона, - ох, приїдається на свiтi все, навiть звання академiкiв i маршалiв, нудьга губить на землi дев'ять десятих добрих починань, - але чогось iншого ми не маємо й нiколи не матимемо. Менi вельми приємно, коли, наприклад, вдалося додумати щось, над чим довго морокували в лiкарцi всi разом, i не тiльки вiд тiєї поваги, яку вичитую в очах колег, ще менi приємнiше (хоч це буває й рiдко) прийти додому ранiше за всiх, приготувати обiд, помити на кухнi та в коридорi, а самому скромненько сiсти десь у кутку iз течкою i вдавати, буцiм заглиблений у читання паперiв. "Ой, як смачно пахпе! - Люба. - Що це, смаженя?" - "Ану тягни її на стiл", - Едик. "Нашому батьковi йти б у кухарi. Його ресторан процвiтав би", - невiстка. Й тече, розтiкається по душi єлей, хоч я й далi вдаю заклопотаного, махаю рукою: "Ах, вiдчепiться". То дуже приємнi хвилини. Але ось зараз я передумую їх, передумую холодно й не знаходжу, розумом но знаходжу її них тiєї втiхи, яку знаходив ранiше. Звичайно, потрiбно робити людям добро, близьким - насамперед. Але чи потрiбно присвячувати їм усе своє життя до решти? Сакраментальне питання. Вдома за стiною живе мiй товариш i колега, завiдуючий отолярингологiчного вiддiлення, у цього - внук, вони з дружиною побожеволiли на ньому й вiддають себе тiльки йому. Внук - справдi втiшний, i потрiбпiший дiдовi та бабi бiльше, нiж батькам (батьки зайнятi собою i iншими особами протилежної статi), але вони ну просто пластаються перед ним. А вiн виросте... Виросте й стане ледацюгою, сутяжником, а то й бандюгою. Куди вбули вашi ще но зовсiм похилi лiта, енергiя, сили? Адже ви могли насолоджуватися життям - ходити в гостi й приймати гостей, подорожувати, як подорожують всi оцi iноземцi, садити квiточки й милуватися ними i просто робити щось хороше. Звичайно, тiшити внука - теж насолода. Та й так уже запрограмувала природа, що нам це бiльше до серця, нiж порожнi мандрiвки. Але теоретично...
Теоретично - кобила, а практично - не везе. Я почуваю, що сам люблю внука, якого... в мене ще немає.
Дiтей, а значить внукiв не хочуть з багатьох причин. Є люди, якi бояться взяти в себе ще чиюсь долю, нести її в собi. Вони ледве впоруються зi своєю. Такi люди не можуть бути лiкарями, на лiкарях завжди висять десятки доль. Ну, таким ще можна пробачити їхнiй егоїзм. Вiн - зi страху.
Є на свiтi люди, якi живуть тiльки для себе. Хапають усе, що трапляється пiд руку, гризуть, кусають., надкушують, лижуть, топчуть у себе й пiд себе i бiжать галасвiта, не знати куди. Вони женяться й переженюються, i їм не болять покинутi дiти, не сняться ночами, не простягають до них рученята, вони намагаються й алiменти на них не платити, i тратити все, що заробляють з необхiдностi та крадуть по спритностi, на себе та на тимчасових партнерiв або партнерок. Лихо, бiда - таких спритникiв стає все бiльше й бiльше. I нiякi лекцiї - мiльярди мiльярдiв слiв, нiякi книжки - гори книжок,- не можуть утримати їх вiд пiдлоти. Я не осуджую тих, у кого не вдалося життя, я осуджую споживачiв насолод. Вони гублять людський рiд.
За вечерею Едик раптом менi каже:
- В комiсiйному на Свердлова продасться радiомаганiтофон. Байфонiк. Байфопiчна музика.
- Звiдки ти зпаєш? - дивуюся я.
- Йшов з консультацiї, бачив. А пiд магазином хлопцi торгують музикою. Платiвками iз рiзними записами. Обалдiти можна, - i враз посмiхнувся.- Юринди усiлякої там теж чимало. Ловлять на гачок простачкiв.
- А що таке байфонiчна музика?
- Та... Ну й мастадонт ти. Об'ємна. Купиш, як поступлю?
- Ще треба поступити. Та й вiн, мабуть, коштує шаленi грошi.
- Дорога штукенцiя. В гуртожитку можуть украсти. Нi, не треба.
Вiн уже впевнений, що поступить.
- Поступиш, закiнчиш, заробиш грошi й купиш, - невiдь звiдки пiднiмається в менi протест.
Едик дивиться на мене з усмiшкою. Тепер це зовсiм iнша усмiшка. Скiльки в нього її вiдозмiн? Враз його обличчя стає серйозним.
- Та ти, мабуть, маєш мене за примiтива. Я таким жучком, як цей Сидорович, не стану. I таким, як Васильович. Хоч цей i кращий.
Отже, Едик їх осуджує. За вiщо вiн їх осуджує? За те, що не стали хорошими фахiвцями своєї справи, видатними людьми, за те, що не зробили кар'єри, лишилися на нижнiх приступках сходiв, якi ведуть угору, за тс, що вони... Нi, за те вiн їх не осуджує. В цьому я вже майже переконаний.
Яким же ти будеш? - зринає в менi запитання.- Скiльки сходинок ти здолаєш? О, ти, мабуть, здолаєш багато, зiйдеш високо. Я бачу впевненiсть у твоїх очах, якусь важку твердiсть i затятiсть. Впевненiсть i затятiсть - це добре. Впевненiсть i затятiсть... Ти почнеш брати сходинки ще у вузi. Я читаю це по твоїх очах, хоч i по знаю, звiдки це в тобi. Ти не будеш оглядатися й розглядатися по боках. Вгору i вгору. Звiдки це в тобi? Невже пiд мене? Адже я також мрiяв про високi гори. Одначе, менi здається, мрiяв трохи не так.
Я вiдриваю погляд од вiкна, струшую головою i неначе прокидаюся. Ну й розгулялася ж у мене фантазiя!
Дзвонить телефон. Трубку бере Едик. Тиче пальцем собi в груди, мовляв, це менi. "А то ще б кому", - думаю я. Дзвонить Катя. Я вихожу до спальнi. Туди долинають тiльки окремi слова. "Слухаю, заєць... Пам'ятаю, моя дорога... Скiльки їх? Золотенька".
Я думаю про те, що багато слiв утратило свiй первiсний змiст, що вимовляють їх легко, майже бездумно, й так само легко, як пiр'я, як пух вони пролiтають над нами. Мепi вдається, ми позичили їх через кiно, через книжки в далеких країнах. "Дорога, дорогий" у Хемiнгуея чи Ремарка нiчого не означають, це нiби "Ей, ти", або "шановний". Очi кажуть одне, а губи iнше, й це вже стало звичкою, сутнiстю душi. У нас цi слова мали цiну дуже високу. Я так i не вимовив їх батьковi та матерi, хоч це й справдi найдорожчi для мене люди, коли я думаю про них, вошi в моєму серцi, але випустити їх з губiв я соромлюся, i тато та мама знають це. Та й цей закрiй пiшов од них, вони мене теж нiколи не називали "дорогим", "золотесеньким", "котиком" чи "зайчиком", здебiльшого навпаки - "басурманом", "тюхтiєм" або "зiрвиголовою", ось тодi й для них слова втрачали первородний змiст, вони в них не вiрили, i жодного разу не крикнули "будь ти проклятий" чи "щоб ти здох", бо то - насправжки, то е - прокляття, якого вони не пробачили б собi. А моя дружина перекидається iз синами цими словами, мов крем'яхами, у гнiвi нона вигукує ще й по таке. Навiть у хвилини своєї найбiльшої закоханостi я не сказав Любi "дорога", "найдорожча", я неначе розумiв, що тодi доведеться казати їх все життя, а цього я не мiг. Iнодi менi здається, що нинi взагалi дуже багато слiв втратило своє первiсне значення а чи страшенно полегшали. Ми нагортаємо цих слiв цiлi бархани, вдома, па роботi, з трибуни. Ну хто сьогоднi вiрить, що порошок для миття ванн, унiтазiв та раковин справдi "Унiверсальний", та ще й "супер", що нова зубна паста - "Екстра", що пральний порошок щось має вiд лотосу, а мастика для пiдлоги вiд iншої найцiннiшої квiтки - едельвейса. А що ми залишаємо нащадкам, як називатимуть вони свої мастики та вакси - надекстрами? Сексбомба, супоркохання, а вони й на поганеньке залицяння не тягнуть. Надшвидкiсть, супербомба... Отут вже не хочеться розпросторюватися мрiями у майбутнє. Бо надшвидкiсть - це й швидко спалена нафта, швидко зрiзаний лiс, дочасно розсмиканi нерви. Нi, не можна так легковажно кидатися словами, надто вони девальвуються в наш час. Як тi ж значки, якi колись я збирав сам, художнi чеканки - зробили штамп й завалили ними всi крамнички. Всесвiт, космос, безмежнiсть - з усiма цими словами ми стали на "ти". Комашка, яка сидигь на раптовi черевика пасажира трансатлантичного лайнера, на "ти" з лайнером.
Едик скiнчив розмову. Я вийшов до вiтальнi. Син тримав у руках папiрець, на ньому були записанi якiсь лiтери та цифри.
- Наших аж семеро поступає в Києвi, - повiдомляв вiн. - I Борис - теж. Передумав. Хотiв у Харкiв... Тут у нього тiтка.
З Борисом Едик дружив. Не дружив - приятелював. Справжнiх друзiв у нього не було. Це вельми мене дивувало. Я не мiг без них прожити й одного дня. Ми разом розв'язували задачi, рiзалися в шахи, ходили на лижах у лiс, сварилися й мирилися. Прийшов з школи, поїв не поїв, за книжки, за шапку - й гайда. Мати: "Куди ти?"- "До хлопцiв". - "Давно бачилися?" Або: "Їж, їж, чого задираєш голову. Нiкуди твiй Микола не дiнеться. Нехай посвистить". Бувало, ми загиджувалися за шахами або книжками допiзна, й тодi батько або мати приходили заганяти мене додому. Траплялося, я й заночовував у когось. Або хтось iз хлопцiв заночовував у нас. Якi то були вечори! Ми залазили на пiч (а то ще й завiшували її), ставили каганчик на комин, i шепотiлися, й пирскали в кулаки, й верещали, i мати, бувало, втихомирювала нас вiником. А вночi - заблукували на печi. То якась мана, таємниця: цiлi поколiння майбутнiх орачiв, воїнiв, пiлотiв, геологiв заблукували на печi.
До Едика хлопцi приходили вряди-годи. Вмикали магнiтофон, про щось лiниво перемовлялися. Це - взимку i восени. На лiто вони взагалi розлiталися, як горобцi. Хiба що заникне Борис.
Я не вельми часто бував у школi, в якiй вчився Едик. I знаю не всiх його однокласникiв. Вчителi кажуть: сильний клас. Четверо медалiстiв. Три чистих i один не чистий. У сина начальника райсобезу медаль не чиста. Директор школи в цьому роцi виходить на пенсiю. Про це менi зi смiхом розповiдали на випускному вечорi. За столом поруч зi мною сидiв заступник завiдуючого мiськздо-роввiддiлу Прокопчак, батько ще одного Едикового приятеля - Iгоря. Вiн намалював майбутнє свого сина так упевнено i ясно, що я здивувався й подумав: а що ж робити самому Iгоревi. Iгор поступав до фiзкультурного iнституту (ще в першому класi батьки вiддали його в групу до вiдомого тренера по стрiльбi з лука, нинi Iгор - кандидат у майстри спорту), на другому курзi вiшає лук на цвях i переходить на факультет лiкувальної фiзкультури. По його закiнченнi - поступає до аспiрантури, тему дисертацiї батько вже намiтив. Там взагалi найлегше захиститися. Потiм вiн поступає на роботу до травматологiчного iнституту. Потiм...
На вечорi не було спиртного, але ми випили перед цим, i, мабуть, тому я запитав у Прокопчака, чи не знає вiн, у якiй домовинi поховають Iгоря. Пiсля того Прокопчак зi мною перестав вiтатися.
Я думав, що Едик зараз почне дзвонити хлопцям, i примостився з книжкою бiля торшера. Нехай подзвонить, а потiм ми пiдемо на прогулянку.
Едик нiкому не дзвонив. Вiн складав акуратними квадратиками аркушi, на яких були розв'язанi задачi.
- Нащо ти їх складаєш? Ти розумiєш, якщо тебе впiймають iз шпаргалкою... Та й просто... Я за свiй вiк жодного разу не скористався шпаргалкою.
- Навпаки, колись тiльки й користувались шпорами.
- Ти не вiриш?
- Гаразд, та... Не пускай даремно пар. Я їх не витягатиму.
- Для чого ж тодi заготовляєш?
- Так, для страховки. Почуваєшся певнiше.
Менi прикро, що мiй син не розумiє, що користуватися шпаргалками - аморально. Окрiм того, я потерпаю, що одним отаким папiрцем вiн може зруйнувати все. Але не можу ж я сказати йому цього. Едик дивився на мене. Здається, вiн щось зрозумiв. Хоч не знаю, що саме.
- Я їх не вийматиму, - ще раз каже вiн. Ми стояли з ним на високому березi Днiпра в парку Слави й дивилися в сизу далечiнь. Мiрiадами бiлих i жовтих вогнiв сяяли внизу молодi житловi масиви, горiли червонi й синi рядки реклам та гасел на готелях та iнших високих будинках, звивалася по мосту гусениця поїзда метро, витрiщалася незмигними баньками-фарами. Внизу, од дороги, повiвало випарами автомобiльних газiв. Люди, якi стояли бiля пас, говорили про лiнiю метро в кiнцi мосту, вiхто не знав, чому вона звивається, а не йде прямо вздовж дороги. Я не знав теж. I не намагався розгадати цю загадку. Мої думки були далеко-далеко, десь там, в полiськiй сторонi, куди стелеться асфальтова траса. Там стоять важкi дубовi гаї i дивляться в небо синiми очима плес зарослi очеретом i ситнягом болота. Останнi чистi очi планети. Там пiд ногами вгинається, пружинить древнiй мох i трубить в свою не позичену дуду одуд: "Ху-ду-ду, ху-ду-ду!" До тих болiт не ведуть асфальтованi стежки й не всi галявини в лiсi обтоптанi. Ми ще не все вибрали звiдти. Ще не передихали, не перегнали по кiлька разiв через легенi повiтря (оцим повiтрям, яким дихаю зараз я, дихали ота он красуня, i отой алкаш iз сизим носо'м, i отой астматичний дiд з бородавкою пiд бровою), ще не вибрали очима з листя зелену ярiсть кольорiв, не закоптили зорi над своєю головою. Ми чудуємося власним вiдкриттям, охкаємо й охкаємо бiля пової форми кузова автомобiля, а там мiльйони лiт стоїть у болотi качалочка й висить на гiлцi жолудь, просто й нiжно окреслений довершеною рукою природи.
Може, змiнити форму жолудя?
На яку?
Там, за сизою iмлою, моє соло, моє мiсто, моя улюблена робота, мiй дiм, мої книги... Я кожного дня думаю про свою роботу. Зараз лiто, у розпалi ремонтнi роботи... Ми перебудовуємо, робимо нову пiд'їзну дорогу. Як вони без мене обходяться? Нинi доводиться все вибивати - кожен кiлограм цвяхiв, кожен центнер асфальту...
I знову входжу до свого будинку, до свого затишного кабiнету.
А може, це не твiй дiм? - знагла б'є у мозок пiдступна думка.
Втiкаю од неї, переводжу погляд на Едика. Вiн стоїть, зiпершись обома руками на кам'яний бордюр, його ледь пiдведене вгору обличчя мовби закам'янiло, погляд пронизує далечiнь, в очах вiдбилися розсипи вогнiв, i Днiпро, й мiсто з жовтими лiхтарями. I в той же час менi здається - Едик не бачить нiчого. Зненацька менi на думку спливає "Батечко Горiо", кiнцiвка твору, де Растiньяк кидає згори виклик Парижу: "Я або ти". Може, й Едик... Щось менi пiдказує, що вiн не прости милується ятривом вогнiв. Я знаю - син честолюбний неймовiрно.
Свого часу я часто стояв на київських горбах.. Це взагалi улюбленi мiсця студентiв. Проте бiльшiсть шукав тут знайомств iз дiвчатами, а не мети житiя. I рiдко хто думає про той виклик. У мене теж не вистачило смiливостi на нього. То був напiввиклик. I мiсто вiдчуло це й вiдкинуло мене на далеку периферiю.
А справдi, що коли б я кинув цей виклик на всю силу? Змiг би приборкати це схарапуджене мiсто? Для цього є два шляхи: безоглядна смiливiсть, титанiчна праця й талант, i... невпинна робота гострими лiктями, вдавана смиреннiсть текучої душi. Текучої, як кульова блискавка. Адже вона може просмоктуватись навiть у дiрки для ключiв. Я не мав такої душi й не мав таланту та сили на титанiчну працю.
Я нiби й не невдаха. Хоч саме невдахи найдужче хвилюють мене. Звичайно, не тi, якi все життя прокачалися на канапi з книгою в руках, лiниво мрiючи про вiдкриття давно вiдкритого. Мене хвилюють такi люди, нк Шеклтон i Левандевський. Котрi в тяжкiй борнi з примхами долi по досягли пiвградуса до омрiяної точки й залишилися для нащадкiв майже невiдомими. Хтось iнший обiгнав їх на нiвградуса. Може, це якесь самовиправдання? Нi. Я на тi пiвградуса не важився. Просто дуже кривдно, коли по збувається мрiя. Хоч... Найбiльша досягнута мрiя - це неначе черевики, якi вдалося вихопити з черги, а вонiї, виявилося, тиспуть. Мрiя, яка збулася, втрачає запахiї й кольори. А от коли вона не збулася...
Повертаючись думкою до Едика, неясно вiдчуваю, що в ньому теж немає отого титанiчного заряду, який кидає, цiною життя, на штурм останнього пiвградуса. Й тому мене не радує його можливий виклик.



День дев'ятий

Знову сиджу на лавочцi бiля iнституту. Провiвши Едика, я поїхав у готель, а потiм вернувся сюди. Добро, що на цю лавочку не посягає ще хтось iз батькiв. Здебiльш вони тирлуються на майданчику бiля сходiв. Є тут поваж нi мотрони з високими зачiсками i сiльськi тiтусi в накинутих на плечi квiтчастих, гарусових хустках (переважно головихи) та безлiч усiлякого iншого люду. Одного абiтурiєнта пiдвозить чорна "Волга", й з неї бiла ручка з блискучою каблучкою заспокiйливо махає абiтурiєнтовi. В цю мить ми всi солiдаризуємося мiж собою проти цiєї ручки.
Зараз - без чвертi година. Едик сказав, що складатиме екзамен десь пiд кiнець. Прочитав одну газету, взявся за iншу, заглибився в статтю пiд рубрикою "В сiмейному колi", як раптом на газету упала нечiтка тiнь. Пiдзоджу голову, передi мною - Онищенко. Це зовсiм не той чоловiчок, який сидiв у мене в готелi. Вiн i далi снує свою ниточку, але снує дуже мiцно. Вiн вимахує руками, його очицi блищать.
- Неймовiрна несподiванка! Виявляється, i у вас тут є дуже близькi друзi. Нi, нi... Нехай покортить. Хвилинку покортить. Я зараз, миттю...
Вiн зникає, а за хвилину з'являється в кiнцi алеї з супроводi якоїсь жiнки. У неї чорне, майже квадратне обличчя, монгольського прорiзу очi, монгольський нiс, тверда чоловiча хода. Не просто тверда, а якась особлива, вона пiдкидає високо вгору колiна й аж пiдскакує, неначе iде верхи.
Я вгадую в цiй жiнцi знайомi риси, до болю знайомi... Й не можу вiдгадати.
Євген Сидорович випереджав жiнку на три кроки й шепоче: "Раїса Тирса". Вiн або прочитав по моїх очах, що я не впiзнаю жiнку, або побоявся, що не впiзнаю.
- Райко! - кидаюся я вперед, викрикуючи це iм'я з перебiльшеним ентузiазмом, штучно перебiльшеним, аж трохи фальшивим, i менi стає соромно.- Райко, - кажу вже трохи спокiйнiше.
- Вiхтор! (у нас у селi кажуть Вiхтор) - лупить мене кулаком у груди й обмацує за плечi - так обмацують доброго, загубленого, а тепер знайденого коня.
Навiть коли б Онищенко не сказав, хто це, пiсля цього гупання я впiзнав би її обов'язково. Це - Раїса Тирса, Райка; нашi городи, городи наших батькiв на Полинному лежали од вiку поруч, i ми з нею перекидалися в просянiй соломi, а потiм знову стягували солому на купу, щоб не влетiло од батькiв, i крали на сусiдських городах огiрки, i ловили в гарбузових чашечках бджiл.
Райка, комсорг нашого класу, не скромниця й зубрильниця, а заводiйка, призвiдця до багатьох кабепгiв, наша суддя i наша, хлопчача, суперниця на кросах, лазiнню по канату, а також за шаховою дошкою. Вона справдi мала хлопчачу вдачу, ще й вдачу запеклу, затяту, даремно нiкого не кривдила, але й не давала скривдити себе. Вона водила нас на буряки та картоплю - тодi в школi навчання починалося аж у листопадi, - на заготiвлю дров для школи (дрова заготовляли самi учнi), й одного разу вивела з лiсу всi три старшi класи, вивела пiсля того, як ми проблукали в туманi кiлька годин, i потомилися страшенно, й настав холодний осiннiй вечiр, i розгубилися вчптелi. Вона вiдтрутила фiзрука та директора школи, стала на чолi вже не колони, а натовпу й повела за собою старою, зарослою чагарниками просiкою.
Вона знала, що некрасива, але не журилася тим. Принаймнi вдавала, що не журиться, ще й пiджартовувала над собою. Вопа товаришувала з нами, хлопцями, аж до закiнчення школи, й жоден з нас нiколи не провiв її додому як дiвчину. Проводили тiльки як товариша. I я теж так само проводив її, намагався не згадувати, як ми борюкалися в просянiй соломi. Я дружив з iншою дiвчиною, i Райка схвалювала мiй вибiр. Який же тiсний свiт!
Райка чомусь поступила не до iнституту, а до педтехнiкуму, по його закiнченнi вчителювала и Нiжинi, а потiм, казали, вийшла замiж за льотчика й полетiла чи поїхала з ним па Далекiй Схiд, а далi її слiд для мене загубився. Хтось колись казав, буцiм її чоловiка перекинули в Одеську область. I ось вона стоїть передi мною. Але як же вона постарiла! Як огрубiло її обличчя. Що було в її обличчi хлопчачого, перетворилося на дядькiвське, й стало воно ще квадратнiшим, й покосiшали очi, осiннi сивi роси уже впали на її волосся, але вона його не фарбувала. Вiд колишньої Райки в нiй лишилися смiх i та ж вiдкритiсть погляду та зеленi iскорки в очах.
- Вiктор (уже не Вiхтор), барбос, скiльки ж це ми а тобою не бачилися? Ой, а потовстiв як! Був же, як очеретина. Жiнка загодовує? А я свого тримаю на режимi. Двоє хлопцiв? Поступає який, менший? А в мене - дiвки. Бракороб попався чоловiк. I такий плохий... Все в лопухах ховається. - Вона засмiялася. - Жартую. Може, породичаємося? У мене дiвка - перший сорт, у тебе парубок. - Вона поглянула на годинник. - Вiтька, чорт, я сважено поспiшаю. Ось телефон i адреса, - вона висмикнула з сумки блокнот i рвонула аркуш. - Дзвони й заходь. Приходь обов'язково. Ти тут надовго? До кiнця екзаменiв? Чудово.. Два днi ще в мене будуть скаженi, а тодi розвантажуся. Давай лапу. Побiгла.
У Райки слова з дiлом не розходяться - вона справдi побiгла. Я дивився їй услiд i намагався оговтатися пiсля шквалу. Я сам, як кажуть у нас у селi, швидкий Берко, але й менi такий темп понад силу.
- Раїса Архипiвна - голова предметної комiсiї по лiтературi, - багатозначно повiдомив Онищенко.
Я був затурканий, але те, що вiц сказав, осягнув одразу. Отже, за один екзамен можна не переживати. Теплий струмiнець ворухнувся у грудях.
Раїса Тирса! Чи то пак, Попова. Попова - її прiзвище по чоловiку. Живе на Борщагiвському масивi. Це десь далеко. Але треба поїхати. Цiкаво, у яких вихорах обкрутило її життя. Певно, побачила сиiту. Й закiнчила iнститут або унiверситет. Українське вiддiлення фiлологiї. Чоловiк, мабуть, уже на пенсiї, їх, льотчикiв, рано вiдправляють на пенсiю.
Мене й самого потрiбно вiдправити на пенсiю. Якi дурницi беруться до голови! В моїй головi застряла якась думочка, i я не можу вхопити її, вона вислизає, як цвях без головки.
- Скажiть, що з дружиною Аркадiя Васильовича?
Онищенко мнеться.
- Паралiч. Вже четвертий рiк у лiкарнi. Там - безнадiйно... Возив у Москву i Ленiнград. Так що...
Вiн гадає, я запитував на той предмет, чи не забрати її до нашої лiкарнi.
З iнститутських дверей виходили студенти. Переступаючи одразу по кiлька сходинок, крокував Олексiй Дiгтяр. Високий, тонкий, - складапий метр, незалежний i самотнiй. Iншi абiтурiєнти перемовлялися мiж собою, зупинялися, креслили щось на паперi, вiн обминав їх, як стовпцi. Самотньо йшов i мiй Едик. Iшов спокiйно, на його красивих губах лежала втомлена незрозумiла менi посмiшка.
Я вiдчув, що теж посмiхаюся, але якось дурникувато й злякано, в мене враз змокрiли чоло та верхня губа й колючий холодок поповз вiд комiра внцз по спинi. I тiльки коли Едик схитнув головою, я зрозумiв, що й цей екзамен вiн склав на чотири. Оiищенко показав великий палець. Це має означати, що все йде, як i мало йти.
На Едиковому чолi - глибока, незнайома менi задума.
- Попався дужо важкий бiлет. Я вiдповiдав добре... Нi, все правильно - четвiрка. Просто неймовiрно важкий бiлет.
Менi здасться, Едик когось грає. Грає серйозного, зiбраного хлопця. Але вiн серйозний i так. Та й перед ким тут грати - перед Онищенком! А може, ця задума-гра на його чолi що пiсля екзамену?
Опищопко пiшов, дрiбно пиробнраючн ногами. Ми пiшли в протилежний бiк.
Пообiдали в кафе, далi Едiїка звабила реклама фiльму з дженджуристим ковбоєм на осатанiлому копi.
- Треба розвiятися, - тверезо й розважливо сказав Едик. - Я знаю, що це єрунда, але хоч посмiюся.
Едик умiє знаходити в серйозному смiшне. Я не вмiю, и через те пiшов додому.
Я знову проходжу повз камiнночолих швейцарiв, менi здасться, вони поглядають на мене, як на потенцiйного злочинця. Черювi на поверсi теж щоразу промацують мене поглядами й вимогливо просять:
- Покажiть вiзитку. Ви з якого номера?
Разом з ключем чергова дає менi листа. Це для мене - повна несподiванка. Ще й на конвертi не зазначено зворотну адресу.
Ледве нерестунаю дорiг номера, нетерпляче розриваю конверт. Торопiю ще дужче: впiзнаю нерiвний, ламаний Вовчий почерк. Здається, це - вперше я одержую вiд нього лист взагалi. Що ж його спонукало написати, яка невiдкладна потреба водила його рукою?
Починаю продиратися крiзь частокiл кострубатих лiтер.
"Дорогий тату!
Як ти там, у Києвi, живеш? Чи хороший у вас готель, до ви харчуєтеся? Менi здається, ти не вмiєш влаштовувати свiй побут, не вмiєш турбуватися про себе. Подумай про себе. Марафон у вас чималенький. I взагалi, ти там не дуже викладайся, не лягай кiстьми. Бо... може, воно й нi до чого. А власних здоров'я i нервiв не повернеш. Я вже сам глава сiм'ї й можу давати поради з висоти свого сiмейного становища. Звичайно, ти можеш послатися на свiй бiльший у кiльканадцять разiв досвiд. Але вiн не завжди визначає все. Iнодi з ближчої вiдстанi видно бiльше, нiж з далекої. До того ж я можу подивитися на справу ще з одного боку: я - твiй син, який завдав тобi немало прикрощiв. I хто знає, чи не завдам ще. То якщо розпорошуватимеш на нас свої нерви, їх тобi вистачить ненадовго. Ось так.
В мене все гаразд. Гиркаемося з Асею, вона мною керує i шпетить мене немилосердно за дiло й без дiла, а я тiльки раз заїхав їй у зуби. Погрожувала пiти до батькiв, але не пiшла. Живемо ми з нею весело й дружно, за два мiсяцi зiбралося пляшок, що в коридорi i в кухнi немає як пройти. Потрiбно або вiднести їх на приймальний пункт, або покинути нити. Скорше - друге. Просто наш медовий рiк затягнувся, хоч не такий вже вiн i медовий. Проте за нас не хвилюйся, сподiваюся, дамо собi лад самi! Думай бiльше про себе. Вiдвiдуй кiно i театри, добре харчуйся, багато спи i пий соки. Передай вiтання Едиковi, скажи йому, що Александр Македонський i Юлiй Цезар почувалися дуже нещасними людьми.
Цiлую, твiй син Володимир".
Я довго сидiв у крiслi непорушпо. Отакий у мене нахаба син - прислав листа, в якому пише, що завдав менi чимало прикрощiв i може завдати ще. I взагалi, в листi чимало вульгарного ("не лягай кiстьми", "не накладайся") й такого, чого я своїм батькам не написав би. А водночас щось є в листi таке, що зворушило мене. Насамперед оце прямолiнiйно-примiтивне пiклування про мою персону. За все моє життя нiхто (навiть батьки) не радив менi, щоб я вчасно їв i достатньо розважався, спав i пив соки. Ну, це можна сприйняти й ва невдатний жарт. Але я вловлюю в листi й справжнiй неспокiй, якусь засторогу, якусь пораду, менi здається, Вовка знає щось таке, чого не знаю я, хоче менi допомогти.
Ось: дожився - син радить, як жити в свiтi. Чому вiн менi радить? Для чого написав цього листа? Не знаю. Я нiчого по знаю. Менi гарно вiд цього листа й чомусь тривожно. Аж тепер збагнув до кiпця одвiчну сентенцiю про великих i малих дiтей та велике й мале лихо. Збагнув шкурою. Хоч i малими дiтьми я гаразд не натiшився. Робота й робота, наради та засiдання, вiдрядження та конференцiї. Що мої дiти перейняли од мене? Чого я їх навчив? Як рано вставати, як сiяти-орати, як шанувати старших?
Найбiльше менi в пам'ятi вiдпустки. Особливо одна, яку провели на березi Десни. Хоч найняли кiмнату в дiда та баби, але поставили в кiнцi городу над затокою-озером намет i спали там, рано-вранцi я будив хлопцiв на рибу, звечора вони просили взяти їх iз собою, а вдосвiта не хотiли вставати, сидiли в човнi заспанi та сердитi, але сходило сонечко, пригрiвало, й спивало з їхнiх личок сон та вовкодухiсть, i наливало щiчки рум'янцями, а очi рибальським завзяттям. Ми ловили карасiв, плiток i краснопiрок, я поставив справу так, що буцiм мали забезпечити себе i маму харчами, хлопцi перейнялися цiєю iдеєю й збирали ягоди та гриби, ловили рибу заповзято. Тi рибальськi ранки на озерi й досi в моєму серцi. Ми прив'язували човна до очерету, вудки закидали пiд латаття, i в шестеро очей пильно стежили за поплавками. Кому пощастить першому... Але то не були справжнi ревнощi - рибу вкидали до однiєї сiтки. Тi ранки особливо зрiднили мене з синами. А потiм ми варили пiд осокорами юшку й тут же, пiд осокорами, лягали на сiнi спати й спали до обiду. Пiсля обiду йшли до лiсу або купалися на рiчцi. Купалися всi разом, i плавали наввипередки, й бризкалися водою, i Люба розбороняла нас. Це було особливо хороше, коли вона вдавапо-грiзно утихомирювала нашi бунти. Вечорами читали або грали в карти - в дурня. I все мрiяли впiймати сома, ставили приладу, але не впiймали.
Мабуть, це теж своєрiдний егоїзм, але я почувався до кiнця затнiпио тiльки тодi, коли зi мною були дiти та Люба. Менi тодi смакувала їжа, й читалися книжки, i спи снилися лiгкi та приємнi. Так, так, тут мають вагу не якiсь доброчинностi, а егоїзм. Я завжди привожу з вiдря джень дружинi та дiтям подарунки, бо люблю, як вони охають та ахають й обцiловують мене, я насолоджуюся i втiшаюся таким чином i тодi здаюся собi кращим, нiж к насправцi; менi й страва не лiзе в горло поза домiвкою - всiляке заласся: бутерброди з iкрою та червоною рибою,- бо зi мною не ласують Люба, Вовка та Едик. Люба радiє тим подарункам, либонь, дужче, нiж хлопцi, i потому нона вночi особливо щедра зi мною. Отже, купую я всiлякi речi не з великої щедростi. Навпаки, чоловiк я скупий, знаю за собою цей грiх, але й боротися проти цього не хочу. Я не знаю, звiдки це в менi, мабуть, од батькiв, ощадливих та невибагливих до їжi та одягу.
Я важко розлучаюся зi своїми старими костюмами, менi муляє непотрiбна рiч у квартирi, менi болить неспожита та перепсована їжа. Й купую я здебiльшого речi дешевi, хоч i розумiю, що це неправильно. Мабуть, знову ж таки це - вiдгомiн далеких голодних рокiв. Я з них вискочив, а вони з мене - нi. Я весь час уловлюю в собi звички селюка, я чимось дуже схожий на свого батька, який i досi повчає мене з кожної нагоди, хоч не може не розумiти, що на всесвiтнiх перегонах я залишив його далеко позаду. Принаймнi про це йому нагадують i мої невеликi (тридцять карбованцiв) щомiсячнi грошовi перекази. Спочатку я просто привозив їм грошi або якiсь речi, але що можна подарувати сiмдесятилiтнiм батькам? Кролячу шапку, кожушану жилетку, хустку або капцi? Та й потiм помiтив, що iнтервали мiж моїми поїздками в село стають все бiльшi й все дужче бракує грошей у сiм'ї, i я вирiшив раз i назавжди встановити твердий лiмiт, хоч Люба пiсля першого нерсказу не розмовляла зi мною два тижнi. Але ж ми так само посилаємо двадцять карбованцiв її матерi.
Я давно впевнився: людська скупiсть не має меж, як i людська вдячнiсть. Рокiв десять тому я допомiг поступити до залiзничного технiкуму Любиному племiнниковi й трохи допомагав йому грiшми. I ось вiн вже рокiв п'ять просто тероризує нас - взяв собi за обов'язок привозити з усiх поїздок нам подарунки у виглядi бухарських динь, чернiгiвської картоплi, молдавського винограду. Вiн вже давно "перекрив" усю нашу маленьку допомогу й знає, що ми багатшi за нього, а отже, й досi почувається нашим невiдплатним боржником.
Я ще раз перечитав листа, й знову менi повiяло попiд серцем теплим вiтерцем i водночас щось налякало. Я згорнув листа вчетверо, сховав до внутрiшньої кишенi пiджака. Я чомусь вирiшив не показувати його Едику. Й вирiшив бiльше не вертатися сьогоднi до листа думкою.
Сiдаю в крiсло, беру в руки книжку. Коли вже я домучу цього Маркеса. Томик грубенький. I для чого я мучуся? Щоб довести собi, що я не пайдурнiший на планетi? А чи для того, щоб не видаватися бовтюхом у товариствi, де заходить мова про лiтературу? Не подобається менi Маркес. Iнодi нiби щось озоветься до мене з його сторiнок, вловлю якусь думку, а далi зпозу напружуюся, аж вивертаю мiзки. Чомусь менi здається: цей Маркес водить мене за носа, а сам пiдхихикує з кутка. А що як не тiльки мене? Колись же й голого короля всi бачили ошатно одягненим. Ось тут i розберися. Хто це з великих давав комусь пораду: пиши простiше, ти досить розумний, щоб писати просто. Мабуть, тiльки голий не король, а я. Чи є що хтось у натовпi такий самий? Агов, озовiться!
Помiчаю, що знову не читаю. Я просто не можу тут по-справжньому заглибитися в книгу. Менi незрозумiло, чому. Я весь час щось думаю, до чогось прислухаюся. Велетенський готель здається менi схожим на порожню бочку. Нi, не на порожню. На бочку, в якiй обкручуються старi iржавi обручi. Десь у коридорi гуде пилосос, клацпув лiфт, забулькотiла вода в трубi - i знову тиша. Й знову почуваюся кепсько. Мене щось точить.
Мене точить тиша. Продiрявлює, як шашiль суху дошку. Подзвонив на роботу. Поговорив iз своїм заступником. У них - запарка. Харчоблок переобладнувати закiнчують, а дорогу не розпочинали. Помає асфальту. Завод, який обiцяв дати асфальт, вiдмовив. Завтра сходжу до мiнiстерства. Доведеться знову турбувати Миколу.
Покружлявши думкою подвiр'ям своєї лiкарнi, тупо впиваюся очима в сiру стiну. Кудись би пiти. З кимось поговорити. А може, її справдi ризикнути?
Чимало моїх спiвкурспикiв залишилося в Києвi. Я прихопив з собою старий записник, у якому є кiлька телефонiв. З деким зустрiчався на нарадах, хтось дав чийсь телефон. Але всi записи - давнi.
Якннсь час нас не полишало почуття стадностi, я сказав би - iнкубаторпостi, нам чогось не вистачало, ми ще не поодружувалися, не знайшли нових друзiв. Тодi друзiв знаходили легко. Нових друзiв, i забували старих.
У днi навчання ми, хлопцi-медики, чомусь частiше дружили з дiвчатами. Не знаю чому, може, що вони чутливiшi, м'якшi душами, а ми ще не забули своїх матерiв, може, що дiвчата писали конспекти, а ми не писали, й нам доводилося користуватися їхнiми конспектами, може, що пiдгодовували смаженою картоплею та дерунами. Все разом.
Я теж дружив з дiвчатами, з дiвчиною. З Марiєю Монь. Красивою свiтловолосою дiвчиною, красивою не якоюсь особливою, а звичайною красою. Красою українською. Є дiвчата красивi осяйно. Є мовби не вельми красивi, але в яких є iскринка, жаринка, вона першою впадає в око, i хлопець здебiльшого тiльки й бачить ту жаринку. Це може бути миттєвий позирк гарних оченят, лiнiя брiв, усмiшка чи навiть звичка (iнодi вiдпрацьована, чого хлопець не знає) поправляти волосся. Нiчого того Марiя Мень не мала. У неї звичайне все - вiд iменi до обличчя - нi круглого, нi видовженого - вiд звичайних кiс до постави. Звичайна сiльська дiвчина, ще й без великих здiбностей до навчання - брала посидючiстю, працьовитiстю.
З Марiєю дружив пе тiльки я. Нiхто з пас не був по-сиранжпьому в неї закоханий, хiба що тiль-тiль, нiхто не важився на її цноту (таке й на думку не спадало, це було б святотатством), нiхто з нас на молодших курсах не збирався до неї свататись. Хлопцi ж iз старших курсiв, подивившись їй услiд, iнодi довгенько стояли, замислено розглядаючи носки своїх черевикiв. Не спантеличенi, по розтривоженi, а саме замисленi. Вона й вийшла замiж за хлопця з останнього курсу, якого залишали лаборантом на кафедрi урологiї.
З того часу я бачив Марiю лише один раз. I телефон у моєму записнику, мабуть, давнiй. Але що я втрачаю, чому не можу спробувати подзвонити?
Я набрав иомер. До телефону довгенько не пiдходили, нарештi пролунало мелодiйне, спiвуче "алло".
- Скажiть, будь ласка, це не Марiя Минь? На тому кiнцi невелике замiшання.
- А чого ви не на роботi? - як завжди, я мелю дурницi, бо вже здогадався, що це вона.
- А тому, що робота не вовк. I чому ви не вигадали чогось дотепнiшого? Хто це? В мене на сковородi котлети.
- А чому ви не запросите на котлети? Колись же запрошували. Це Вiктор. Вiктор Киричеико.
- Вiтя? Не впiзнала. Будеш багатий.
- Я вже й так багатий.
- Прийду позичати грошi... Зачекай хвилинку, я зменшу пiд сковорiдкою вогонь.
У трубцi щось кавкає - її поклали на стiл або тумбочку. За пiвхвилини в нiй знову пролунало спiвуче "алло":
- Як це ти згадав? Звiдки дзвониш?
- З готелю.
- Викликали на якусь параду?
- Та нi... Приїхав показати синовi Київ.
Менi чомусь не хочеться говорити, що син поступає до нашого iнституту.
- А вiн вже вищий за мене i не хоче, щоб я водив його за руку. Сиджу, нудьгую.
- Значить, подзвонив, бо знудьгувався.
- Та нi. Згадав ось... Як ти живеш?
- Помаленьку.
- В тебе, здається, теж син?
- Син.
- Ну... як вiн?
- Помаленьку.
- Що не одружився?
- Збирається.
- А ти?
- Збираюся.
- Здається, ти й минулого разу, це було рокiв п'ять тому, збиралася замiж. Все перебирает.
Таки згадав, що Марiя розлучилася з чоловiком. Тривiальна iсторiя: подавав великi надiї, спився, розгулявся.
- Грiх тобi, Вiкторе, смiятися з бiдної жiнки. Син у мене... для нього й живу. Якi вже там менi замiжки.
Вона це говорить так, як сказала б її мати чи якась iнша проста сiльська жiнка; у моему серцi гарно потеплiло.
- Я не жартую, Марiє. Хоч... це таки правда. Розсобачився народ. Таких, щоб переспати... Тьху... пробач, я по-старому. Ну, таких багато. А порядних людей - кiт наплакав.
- Твоя правда, Вiкторе. А як у тебе вдома? Все гаразд?
- Гаразд. Але по телефону всього не переповiсти. А ти таки не хочеш запросити мене на котлети? Я чую в трубку, як вони нахпуть.
- Ну чого ж... Приїжджай. Хочеш - навiть зараз. А лiпше - завтра. На обiд. До речi, в мене обiдатиме одна особа.
- Яка особа?
- Нехай покортить.
- Що це ви сьогоднi... Один мене iнтригував. Тепер ось ти. Може, я не захочу ту особу бачити.
- Захочеш. Прилетиш на крилах.
- Тепер я не спатиму всю нiч.
- Ну гаразд, спи. Iнна Строева! Я ж все знаю... Котлети шкварчать. Адреса моя в тебе є? Запиши про всяк випадок, у нас номер будинку помiнявся. Бувай.
Я поклав трубку. Сиджу й посмiхаюся дурнувато. Отже, я напросився в гостi. I там буде Iнна Строева. Визнана, неперевершена iнститутська красуня. Неординарна красуня. З iскоркою. Жаринкою. Стрижена пiд хлопця. З пушком над губою. З нiжним, нiби виточеним з мармуру пiдборiддям. Гiмнастка-першорозрядниця. Вiдмiнниця. Молодша вiд мене на два курси. В неї були закоханi хлопцi з усiх курсiв. Принаймнi так менi здавалося. Я не осмiлився їй освiдчитись. Не осмiлився навiть пiдiйти до неї. Випадково кiлька разiв опинялися разом на змаганнях, на концертах, i один раз - десять днiв - у Полтавськiй областi на кукурудзi. То був зоряний час кукурудзи, гуцульського танго i дiвочих чобiткiв з блискучими пiдкiвками. Менi все те й запам'яталося отако, вкупi - золотi качани кукурудзи, гуцульське танго i блиск пiдкiвок. Ми танцювали на широкiй сiльськiй вулицi бiля купи колод. Кiлька разiв я танцював з Iнною. I двiчi проводив її з iншою дiвчиною до двору, ризикуючи напiвшерстяними штаньми, якi намагався перекроїти на свiй лад пес Бобик. Вiн бiгав з нашийником, i його чомусь не прив'язували. Бобика боялися дiвчата.
Потiм Iнна поїхала. А ми лишилися. I я лишився поза силовим полем її уваги назавжди. I ось сиджу зараз, згадую все те й посмiхаюся, як останнiй йолоп. Я не знаю, чого посмiхаюся. Я не вiрю, що отакi зустрiчi можуть принести якусь втiху. Два листочки з двох дерев, якi впали па воду i їх знову на мить зiгнало докупи течiєю. I дивно менi, що я розмiрковую так спокiйно. Колись вiд однiєї думки про Iнну мене пойман дрiж, аж цокотiли зубiї. А скiльки ворогiв я скосив, скiльки лiтакiв врятував, скiльки пик розквасив (все це, зрозумiло, в мрiях), завойовуючи (в мрiях також), закохуючи у себе Iнну. Я й досi пам'ятаю один сюжет (щось подiбне, тiльки трохи реальнiше, бачив пiзнiше в кiлькох фiльмах). Лечу в лайнерi, в ньому летить Iнна (з чоловiком або ще не одружена), всi льотчики чомусь отруюються, в лiтаку - панiка, я сiдаю за кермо (пiлот, що кропив посiви, показував прилади управлiння лiтака), веду лiтак на Київ, садовлю на море, лiтак починає тонути, але до лiтака пливуть човпи, я розчиняю вгорi вiкно, першою випускаю Iнну (у варiантi, де в Iннин чоловiк, вiн лежить на пiдлозi, зомлiлий од страху, i я останнього вкидаю його в один з човнiв), за нею - iнших пасажирiв, i аж потому сам залишаю лiтак, вода враз поглинає його, мене привозять на берег i я, поранений при посадцi лiтака, втрачаю свiдомiсть на її очах, а потiм лежу в лiкарнi, мене хочуть вiдвiдати тисячi людей, але пропускають до мене лиш одну Iнну.
Цiкаво, якби Iнна знала хоч один iз цих моїх сюжетiв, чи не прийняла б мене за божевiльного?
Тепер над цими сюжетами можу смiятися i я.
А шкода. Щось у менi каже, що в тому в своя велика радiсть. З нею люди справдi йдуть в небезпечнi походи i називають iменами своїх коханих гiрськi вершини та садовлять лiтаки, в яких розладналися управлiння.
Между том, как палладины
Мчались грозно ко врагам
По равнинам Палестины,
Именуя пежпых дам.
Для мене все те вже втрачено назавжди.
Надвечiр подзвонив Аркадiй Васильович.
- Гм... гм... - прогмукав вiн у трубку. - Як настрiй? Пройшли лiсову зону. Не розчаровуйтесь. Добре йдемо. И авангардi. Весь загiн - позаду. Ну, пе ввесь. Але - чимало зiрвалося... Чимало вернулося... Бажаю наснаги... Гм... Гм... Добранiч.
Едик чув мою розмову по телефону. Не знаю тiльки, чн здогадується вiн, з ким я розмовляв. Вiн нiчого не запитує, але, здається, здогадується про все. Менi стає терпко па душi.
Засипаючи, я думав про розмову з Марiєю.



День десятий

В пiдготовцi до екзамену з фiзики я мiг допомогти Едиковi що менше, нiж в пiдготовцi до математики. Мабуть, я був схожий на пiдмiтальника, який дає лад у кiмнатi, де стоїть електронно-обчислювальпа машина. Або на неграмотного жандарма, присутнього на допитi фiлософа.
Я забезпечив продовольчу базу, принiс мiнеральної i солодкої води (мiнеральна - менi, солодка - Едиковi), черешень i полуниць з базару.
О пiв на другу одягнув чисту сорочку й пов'язав галстук. Я сказав Едиковi, що йду до знайомих, колишнiх товаришiв по iнституту, й повернуся пiзно. Едик хитнув головою. Я впевнений, вiн подумав, що оця моя мандрiвка - дiлова, "для справи". Я не захотiв його розчаровувати.
В гастрономi взяв пляшку сухого болгарського вина та пляшку коньяку, тортiв не було, тiльки тiстечка, але Марiя така господиня, що цi тiстечка соромно покласти поруч з її домашнiми пундиками. В цьому я переконаний.
Марiя жила на Русанiвськiй набережнiй. За цi п'ять чи шiсть рокiв з часу нашої останньої зустрiчi вопа змiнилася, й дужо змiнилася, одначе не видавалася старою. Це була вербичка, яку вдарив мороз, деякi листочки пожовтiли, але не опадали. Приємна на взiр, ладненька (пошляки кажуть: "Все там на мiсцi") жiночка в голубiй, iз скромними квiточками сукнi, по-домашньому пов'язана косинкою, щоб по розтрiпалася зачiска i щоб не заважали поратись на кухнi. Iншого я й не сподiвався побачити.
- Проходь, проходь, до вже менi дотримувати тiєї панської чистоти, - сказала вона.
Я таки скинув черевики, й Марiя дiстала з шухлядки бiля вiшалки чоловiчi капцi. Я помiтив, що вони пiдтоптанi, не вельми, але пiдтоптанi. З кухнi хвилями напливали апетитнi запахи.
- Я одружився б на самих запахах. I чого ти й досi не виходиш замiж?
- Я вже тобi казала. Кому я потрiбна? Та й сип у мене. Треба довести його до пуття. А думаєш, легко... На сто тридцять.
- Ти все там же?
- Дiльничною. В кiнцi дня - ноги гудуть, i вже не знаю, чи це телiпав серце хворого, чи в мене у вухах.
- Все одно не повiрю, Марiє. Мабуть, шукала якогось єдиного, особливого.
- Таких немає. То все фантазiї молодостi. А ми ж - не дiти. Я дивлюся тверезо.
- Що ти розумiєш пiд тверезiстю?
- А що? Щоб був господар. Поважав тебе i ти його поважала. Ну й... щоб розумiли одне одного. Не якось там... возвишено, а просто... могли прийти одне одному на помiч у важку хвилину. Мабуть, це найважливiше.
Я не мiг не погодитися з нею.
- Чого ми нi сiло нi впало завели таку балачку? - спохопилаоя Марiя. - Ще й тримаю тебе на кухнi, ходiмо до кiмнати.
- Ну, показуй свої апартаменти.
- Що там показувати? Одинока жiнка з дитиною...
Я добре зробив, що одягнув капцi - пiдлоги виблискували чеським лаком. Квартира - не вельми, але на три кiмнати, з лоджiєю, з видом на Днiпро, на Лавру. Чудесна квартирка! На двi душi... I хороший меблевий гарнiтур - югославська стiнка, всюди чистота, акуратнiсть, гарнi, по вельми дорогi, але й не зовсiм дешевi дрiбнички за склом буфета, на столику та пiдвiконнi. Якщо врахувати зарплату - сто тридцять карбованцiв...
Дурницi. Я зрозумiв усе ще вчора, з телефонної розмови. Гарнi жiнки, якi залишаються без чоловiкiв, на моє переконання, дiляться на двi категорiї: однi неначе зриваються з припону, кидаються в шалений вир, мiняють коханцiв мало не щотижня (чи коханцi мiняють їх), цих жiнок видають уже їхнi очi: закличнi, грайливi, блудливi, вони з самого початку продешевили i вiддаються за сережки, а то й за пляшку шампанського, i є iншi, в цих очi опущенi долу, вони й справдi поряднi чи майже поряднi, її скрiзь виставляють поряднiсть, як щит. "Я - чесна, у мене он дочка", "у мене син", вони перш за все й живуть для дiтей. Таких - хочеться найдужче, й, зрештою, вони i плату виставляють комусь одному найвищу. Я не осуджую нi тих, нi тих, проте таким, як Марiя, трохи симпатизую. Так я розгадував Марiю з її трикiмнатною квартирою, з видом на Днiпро, югославською стiнкою, килимами, красивими дрiбничками та чоловiчими капцямi сорок четвертого розмiру. Я поглядав на Марiю, i щось бродило в сутiнках моєї душi, намагався з'єднати в пам'ятi, стулити в одне два уривки однiєї стрiчки, аж поки не зрозумiв - це вже двi зовсiм iншi стрiчки.
Марiя показує менi фото сина i його нареченої. Син - не схожшi на матiр, довгоииднй, широкобровий; наречена - головата, крутолоба, тонкогуба - в такої не розгуляєшся. Звичайно, я цього Марiї не кажу. Бачу па стiнi фото нашого випуску - довгошиї, окастi чорногузики й чорно-гузочки перед польотом. Отак само стоять вони на краю гнiзда й махають крилами. А потiм розлiтаються, деякi зовсiм не вертаються з вирiю, iншi вертаються, будують собi гнiзда на сусiднiх осокорах, а буває, схопляться двоє за старе покинуте гнiздо й б'ються, поки один не шугоне вниз, чiпляючись крилами за вiття й забризкуючи кров'ю зелене листя.
Згадуємо, яко куди залетiло чорногузеня, в якого виросло птаха. Менi аж хотiлося крикнути: "Колесом, колесом".
- Микола... Персона тепер, - каже Марiйка. - Кочергою до носа не дiстанеш. Але - порозумнiшав. Щось з ним сталося. Двiчi менi давав путiвки в Гантiадi, в санаторiй матерi з дитиною.
- Я в нього був. Справдi, вiн змiнився. А Огир! Он який кумедний. Вiн женився ще на третьому курсi. Жив на Батиєвiй горi. Було посваряться з дружиною, хапає ковдру та подушку й чеше через увесь Київ до нас у гуртожиток.
- Огир ледве не розбився на машинi. На "швидкiй допомозi". Грузовик налетiв. А Валю Горобець ти нiколи не бачив? Кажуть, вона працює десь у твоїх краях.
- Завiдує терапевтичним вiддiленням районної лiкарнi. "Колесом, колесом". Ми перебрали майже половину виводку, й Марiя похопилася знову...
- Що це ми завели з тобою! Сiдаймо до столу. Та Iнка така ж крутихвiстка, як i колись. Може й зовсiм не прийти. Великим цабе стала. Хто б мiг подумати...
Я навмисне до цього часу не запитував про Iнну. Не запитував i тепер, сподiвався, Марiя розкаже про неї сама. Але Марiя тiльки сказала, що Iнна помiняла професiю, стала хiмiком, захистилася й працює завiдуючою вiддiлу iнституту. Я не розчув якого, бо iнститут Марiя назвала вже з кухнi.
На столi з'явилося кiлька салатiв, i цiлi, не рiзанi огiрки та помiдори, й маринованi гриби, й риба пiд маринадом, i шинка.
- Нащо стiльки всього? Начо для мiнiстра.
- Теж птиця не мала. Директор лiкарпi! Знаю, як там всi перед тобою гнуться.
- Бояться, що можуть попасти в мої лапи.
- Те ж саме. Не те, що я... Самотня жiнка з дитиною.
Я усмiхнувся.
- Чого зуби показуєш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До речi, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вiтько, ласий ти до жiнок, на вигляд святий та божий... А насправдi... Мабуть, є їй на чому вiшати пальта.
Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марiя пильно подивилася на мене.
- Моя дружина - фармацевт. Працює в аптецi. А в такому мiстечку, як наше, не розгуляєшся. Все на виднотi.
Марiя про мою дружину бiльше но розпитувала, чи те її не цiкавило, чи боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарцi, далi по другiй. Марiя не манiжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку надпила тiльки до половини.
- Чогось тоскно менi сьогоднi. Подивилася оце па фотографiю... Я її кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це уявила... усiх-усiх. Пам'ятаєш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменiв? Брали ковдри i йшли в яр. На однiй сiдали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. I чистий, як скельце. Гарний ти був... I я теж. А тепер ось... Баба. Життя минуло. Одна радiсть - син. Може, його життя буде iншим? Може, щось знайде? - Вона покрутила в руках чарку й знову поставила її ца стiл.А що можна знайти?
- А може, й шукати нiчого?
- Це кажеш ти... Сподiвався ж впiймати свого журавля. Не заперечуй, я знаю.
- Може, й сподiвався, - вiдказав я. - Але, мабуть... я не здатен його впiймати. Так що робити? Нiщо менi пе заважало. Я багато читав, багато працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, i я мiг би... доскочити стiльця з вищою спинкою, якби почав працювати лiктями. Але тодi довелося б дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби увесь теперiшнiй мiй багаж та нагiочатку... Розставив вiйська в ешелони. Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумiєш.
- Ти їж, знаю я ту готельну їжу, - пiдкладала менi салати Марiя.- Але не дуже й наїдайся. Ще буде запечена в духовцi картопля, iндичка.
- Ух, менi б таку дружину.
- Не скоморош. А справдi... На кому б ти одружився?.. Якби з самого початку. Але з усiм теперiшнiм багажем по цiй лiнiї? Iнку я з рахунку скидаю.
- Чому? •
- Ти її не знав i не знаєш. Я запитую в принципi. На своїй теперiшнiй дружинi?
Знову Марiїне запитаня било мене навiдлiг. Знову я страждав.
- Це не од нас залежить. Не од досвiду. Не од знання. Це залежить од чогось... Хтозна од чого.
Я не бачив, що нашi чарки порожнi, й Марiя сама налила їх.
- А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, - засмiялася вона. - Що, на менi не одружився б?
Таких пiруетiв вiд Марiї я не сподiвався.
- А чому за мене, Марiє?
- Ну, ти... якийсь домашнiй. Створений для сiм'ї.
- Та це ж найбiльша образа для чоловiка.
- Чому ж? Поживши отак, як я чи Iнка... Ну, Iнка, може, трохи не так... Поживши отак, починаєш розумiти, що таке справжнiй чоловiк у сiм'ї. Навiть не такi, як я, розумiють. А тi, у яких коханцi розписанi на всi днi тижня... Коханцiв - хоч пiд рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашнiй тиран... Ми, такi, як я, бачимо їх наскрiзь. А роки летять. I брови линяють... I навiть очi самi починають плакати ночами. Та й коханцi трапляються все гiршi й гiршi.- В її очах i справдi стояли хисткi тiпi, якi бувають в самотнiх жiнок.
Марiя принесла картоплю та iндичку. Я почав рiзати iндичку, i в цей час у коридорi пролупали два дзвiнки. Короткi, бадьорi, вимогливi.
- Iпка, - сказала Марiя, i пiшла вiдчиняти дворi. В коридорi почувся жiночий щебет, й до кiмнати влетiла Iнна. Я мимоволi примружився. Якщо Марiя була вербичкою або берiзкою, то Iнна - вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осенi, але яка ще не втратила жодного листочка, тiльки деякi прихопилися червiнню i мовби побронзовiли. Вона, ця вишенька, й далi триматиметься, може, аж до самих морозiв, i облетить за один день. I невiдомо, коли вона гарнiша: в цвiтiннi, у червоних кетягах ягiд чи зараз. Звичайно, так розмiрковуємо ми, лiтнi дядьки, пiддiди, бо й самi не можемо позбутися думки, що цвiт давно облетiв i ягiдки всi обiрванi.
Але Iнна була така ж струнка, як i колись, i такi ж розлетистi у неї брови, i коротка зачiска, хоч i не хлопчача, а така, яку носять сучаснi моднi молодi жiнки та дiвчата. Iнколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дiвчина. I двi ямочки на щоках, i яскравi (ну, це вже вiд фарби) губи, й пiвденна морська засмага. Вона була одягнена в бiлий брючний костюм i бiлi черевики, в руцi тримала елегантну сумочку.
- Добрий день, Вiкторе... Вiкторе...
- Iвановичу, - пiдказав я.
- Вiкторе Iвановичу. Так хто ви тепер - лауреат, заслужений, депутат? Марiя казала - директор лiкарнi i в якихось званнях.
- Усе так, але мiкро...- сказав я. Iнка засмiялася.
- А я вас пам'ятаю. Були такi соромливi i все намагалися читати вiршi. Єсенiна i цього, як його... Олеся.
- Я читав вам вiршi? Де i коли?
- На кукурудзi. Рятували нас од собак. Ви читали вiршi, а я ховалася за вас i все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а не мене.
Тепер засмiялися ми обоє.
- Не торохти, - майже по-материнськи насварила Iнну Марiя. - Сiдай до столу. Якраз встигла на iндичку. Налий їй, Вiкторе.
- Штрафну. Я п'ю тiльки штрафну, - заявила Iнна.
- А може, ми вас i не збираємося штрафувати.
- Тодi я вчиню самосуд.
Я налив у бiльшу чарку. Але вона надпила пiвчарки.
- Я люблю шампанське. Од нього хоч голова крутиться. Ненадовго, але крутиться. В свiтi - все ненадовго. А так гарно, коли крутиться.
Я слухав Iнну i намагався вiдгадати, що їх пов'язує з Марiєю. Такi рiзнi, такi не схожi одна на одну.
Далi Iнна почала пояснювати, чого запiзнилася, їздила по гриби, але щось зiпсувалося в моторi машини, i вони стояли, аж поки якийсь шофер не зглянувся та не покрутив щось, i вони поїхали далi. Й грибiв у лiсi ще немає, назбирали жменю лисичок, але лiс гарний, далi вiн вже буде сумний, перехилиться в осiнь. Вона розповiдала менi одному, бо Марiя пiшла на кухню.
- З ким жо ви їздили? - буцiм знiчев'я поцiкавився я. - З чоловiком?
- У мене немає чоловiка.
- Тодi, мабуть, з якимось академiком. Всi вони не розбираються в машинах.
- Пхе, академiк, - засмiялася Iнна. I хтозна, чого було бiльше в цьому смiховi - вiдрази, жiночого лукавства чи справжньої щирої веселостi. - В мене вистачає аспiрантiв i молодих кандидатiв. Усi вони хочуть захищатися, отримати старших наукових... "Iнно Петрiвно, Iпно Петрiвно".
Я не мiг зрозумiти, жартує вона чи каже правду. Якщо не жартує, то її цинiзм сягнув вищої подiлки. Але однак i вiн... був якийсь вабливий. I я навмисне впав у грайливий тон.
- Iнно Петрiвно, Iнно Петрiвно, серце моє б'ється нерiвно...
- О! - вигнула дугою брову Iнна. - Зараз придумали?
- Зараз, - збрехав я.
- Не вiрю, - труснула вона головою. - Ваше серце б'ється рiвно й ритмiчно, бо легенi качають провiнцiйне повiтря, i шлунок переварює свiжу здорову їжу, i нерви у вас, як дроти...
- У провiнцiї трапляються такi ж кретини начальники, що псують нерви, i так само вмирають люди, i навiть по гриби нам нiколи та й нi з ким їздити, бо... немає таких жiночок, як у столицях, - раптом обiзлився я.
- Яких? - змружила брови Iнна.
- Ну... таких, - не знайшовся я.
- Спасенна провiнцiя, - вiдпровадила вона в рот шматочок запеченої в олiї картоплини. - Там так гарно. Зато i в нас є свої переваги.
- Якi?
- Ну, в нас немає самовдоволених буркотунiв, якi читають нотацiї жiночкам, а самi тихцем грiшать, як Казанови.
- Авжеж. - I в цю мить я побачив по її очах, що вона не сердиться й пiдштрикує мене зовсiм незлобиво. I вона зрозумiла, що я про все здогадався, й ця мить замкнула якось невидиме кiлечко, якесь маленьке коло, в якому ми опинилися вдвох. Проте ми обоє не показували цього, надто при Марiї, хоч i вона, повернувшись, зрозумiла, що за її вiдсутностi тут щось змiнилося, тiльки не могла здогадатися, що.
Всi шпетять провiнцiю, надто мiськi дамочки на базарi, а самi викохують на її плодах такi апетитнi форми й такi рожевi щiчки... От коли б їх пiд тi ширити... Вони просто не розумiють...
- Треба частiше читати їм лекцiї.
- Лекцiї не допоможуть.
- Що ж тодi? Самозаглиблюватись вони не вмiють теж.
- А що може дати самозаглиблення?
- Як то? "Пiзнай самого себе". А пiзнавши...
- Сократiвська нiсенiтниця.
- О, ви вже й Сократа повалили.
- Не я. Ще Гете казав, що заглядання у власний пуп - пуста трата часу. Треба працювати i вдосконалюватись у трудi.
Звичайно, Гете таких дурниць не казав, але яке це маэ значення? За щось вiн до Сократа чiплявся. Може, за те, що той був такий великий? I нi вiд кого не залежний?
- А хiба тi капоспi мiськi жiночки не працюють?
- По-перше, працюють ие всi, а по-друге, значно легше.
- Хiба це правда?
Звичайно, це не була правда, але я iто збираися здаватися; ми переглянулися, i я засмiявся роззброюючись.
Марiя знову пiшла, а ми сидiли й мовчали. Але це нпе була мовчанка нiяковостi, скованостi, а якась iнша - симпатiї та довiри, а також споглядання чогось у минулому. Лiва Iннина рука лежала дужо близько вiд моєї, i менi страшенно захотiлося доторкнутися до неї, мабуть, якимось чипом Iцна вiдчула те, її рука легенько здригнулася, а далi Iнпа забрала її. Iiша зi смаком їла картоплю, їла iндичку, пила сухо вино. Потiм поклала нiж i виделку й вiдкинулася на спинку стiльця. Вона дивилася повз мене у вiкно, на золотi банi Лаври, на зелепе шумовиння довкола неї.
- Ви з тих людей, бiля яких можна мовчати, - сказала вона.
- Дрiмати пiсля обiду?
- Я не то мала на увазi. З вами - затишно.
- Для чоловiка це не комплiмент.
- А я й не казала комплiмента. Просто таких людей не дужо багато. Хоч здебiльшого i вони видають себе зй iнших. А навiщо?
- А навiщо? - погодився я.- Щось подiбне казала менi й Марiя. Мабуть, я випромiнюю якiсь флюiди або Просто нагадую домашнього кота. Проте ви обидвi трохи помиляєтесь. Я - непосидючий. Я - нервовий. Буває, спалахую. Ще й як. Кричу. Навiть втрачаю над собою контроль.
- I все одно - то не ваша стихiя. То - тимчасове. Вiд нашого нервового вiку. А я кажу про вашу вдачу.
Марiя принесла якiсь пундики. Ми їли їх i занивали кавою. Iiша випила тiльки каву, пундикiв не їла.
- Ну ось... Я пiшла, - сказала вона.
- Отак завжди, - вдавано поскаржилася Марiя.- Приходить тiльки поїсти, а iнколи ще й поспати.
Вона буркотiла на Iнну, як мати на неслухняну дочку. Я теж пiдвiвся. Ми з Iнною разом вийшли з квартири.
- Вам далеко? - запитав я на вулицi.
- Нi, не дуже. Я живу тут же, на Русапiвцi, тiльки а того боку.
- Бiля вас злих собак немає?
- А-а, - засмiялася вона. - Немає. Але я буду рада, коли ви мене проведете.
Ми пiшли в тiнi невисоких осокорiв.
- Я знаю, ви колись проводжали мепе не тiльки тому, що я просила, аби захистили вiд собак.
- А чому б то ще?
- Ви були трiшки закоханi у мене.
Я почервонiв, як хлопчик.
- Звiдки ви знаєте?
- Жiнки вловлюють це... Подiбно до того, як метелик чує на вiдстанi квiтку...
- Я не про те.
- А про що?
- Звiдки ви знаєте мiру моєї закоханостi?
Вона посмiхнулася, i ямочка на її щоцi мило прогнулася.
- Ну, якби насправдi... Закоханiсть на вiдстанi - не закоханiсть. Вигадана закоханiсть. I потiм вона легко минає. Правда ж?
- Мабуть. Хоч щось i залишається.
- Пам'ять про закоханiсть. Це пам'ять про юнiсть.
- Я тодi не осмiлився до вас залицятися. Я був селюк... у солдатських ботинках... А ви... Хоч потiм шкодував. Ви все одно за селюка вийшли замiж. Та ще й...
- Ну, ну, доказуйте.
- За такого... мармулуватого. Iнна засмiялася.
- Мармулуватого, але впертого. Я, як тепер кажуть, одразу поклала на нього око: цей проб'ється.
- I не помилилися?
- Не помилилася.
- А чому ж тодi...
Iппа раптом зупинилася.
- Одну хвилиночку. Менi треба зайти в ювелiрний магазин.
Вона постукотiла каблучками по сходах. Я постояв i зайшов слiдом за нею. Знiчев'я розглядався по магазину. Ювелiрнi магазини мене нiколи не приваблювали. Та й всi iншi теж. То мука суботнього дня возити Любу по крамницях. Я набираю газет, журналiв i, поки Люба бiгає вiд прилавка до прилавка, встигаю прочитати їх усi. Iнна розмовляла з продавщицею. Я дивився на вiзерунчату шафу в стiнi за прилавком. Там за склом стояли два перснi, один цiною вiсiм, а другий п'ять тисяч карбованцiв. Пiдiйшла Iнна.
- Купила електронний годинник, а вiн не йде. Хотiла домовитись, щоб замiнили. Якби був продавець, а не продавщиця, може б, i домовилася. Жiнцi з жiнкою завжди важко домовитися.
Те ж саме каже й моя Люба, i в екстремальних ситуацiях посилає мене. Але майже завжди - безрезультатно.
- Хто їх купує, такi каблучки? - спитав я.
Ми вийшли на вулицю.
- Старi професори для молоденьких коханок. А ви б не купили, якби по-справжньому кохали?
- Немає логiки. Старi професори для молоденьких коханок. Справжнє кохання не потребує пiдкупу. Для нього, зрештою, немає рiзницi: каблучка на п'ять карбованцiв чи на п'ять тисяч.
- А самi милувалися дiамантами.
- Я на них надивився.
- До?
- В Канадi.
- Ви були в Канадi?
- А що ж тут дивного. Провiнцiя, вона нинi... Один мiй знайомий голова колгоспу побував у дев'ятнадцяти країнах. Я бачив перснi, якi коштують бiльше, нiж оцей будинок.
- Це мiй будинок. А ото моє вiкно.
- Одне вiкно?
- Одно. Адже я живу сама.
Я хотiв запитати, чому вона живе сама, й не одважувався. Хотiв затримати її й не знав як.
Бiля крайнього пiд'їзду цiлувалася парочка. Обоє - напiдпитку.
- Я не запрошую вас сьогоднi... В мене розгардiяш... Та я й стомилася... Заходьте коли-небудь. Ось моя адреса i телефон. - Вона розщiбнула сумочку й дiстала вiзитну карточку.
- Кiлька знайомих вже запрошували мепе, щоб заходив "котiи-небудь",- сказав я, тримаючи в руцi вiзитну до карточку, iї по збирався заходити до Iнни, але мене чомусь образила вiзитна картка.
Iпна знiяковiла, навiть трохи розгубилася - вона вперше за кiлька годин розгубилася, взяла назад вiзитну карточку, довго шукала щось у сумочцi, мабуть, олiвець або ручку, й, не знайшовши, вiдкрутила густо-червону помаду й написала на вiзитцi навкiс: "Заходьте обов'язково". Всмiхнулася, махнула рукою i зникла в пiд'їздi. Я постояв якусь хвилю, пройшов кiлька крокiв, зупинився. Всi будинки здавалися менi однаковими. Та так воно й було. Я подумав, що сюди вже нiколи не прийду. I нiколи не побачу Iнну.
Менi стало чогось шкода. Й не того, що Iнна сьогоднi не запросила мене до себе. Адже вона написала на вiзитцi губною помадою "заходьте обов'язково". Мабуть, вона написала її покуту за свою холоднiсть, за отой бiлий клаптик паперу, який вручають на прес-конференцiях. Але ж я можу зайти. Менi стало шкода чогось у минулому, й... трошки жаль себе. Спробував розвеселити себе iронiєю. "Чого тобi ще треба, ти наївся, напився, провiв день у товариствi красивих жiнок, i одна з них запросила тебе до себе, й тобi мало?" Iронiя не допомогла. Я думав про домiвку, про рентгенiвський знiмок, про Едика й розумiв, що у мене попереду темна невiдомiсть, що кожної митi менi загрожує шквал, обвал, камiнний або селевий потiк, який може розчавити мене, як черепашку. Ну, розчавити не за всiх випадкiв... А пом'яти, вiдкинути кудись убiк на муки й нудно нидiння. А потiм я карався сущою дрiбницею: я з'їв такий розкiшний обiд, а мiй син сидить на ковбасi та помiдорах... Я навiть iкри йому забув узяти. Треба було попросити в Марiї шмат iндички та кiлька картоплин. Я було i подумав... Клята соромливiсть. Нерозумне селюптiю, од якого я нiколи не одвикну, якого не виб'ю з себе нiякими Цiцеронами, Декартами та Монтенями.
Зазирнув до одного магазину, до другого, але нiчого ни знайшов, купив двi начки вафель, морозива ii з тим прийшов у номер. Нi вафель, нi морозива Едик не захотiв, а доїв ковбасу та випiв чаю iз згущиним молоком. Аж по вечорi сказав, що дзвонила мама.
Ми полягали спати, нi я, нi Едик знову довго не спали. Едик двiчi ходив до туалету, повертаючись звiдти за другим разом, просто з пляшки випив види й присiв на стiлець. У темрявi бiлiла його постать в голубiй майцi.
- Ти теж не спиш?
- Не сплю, - сказав я.
- Не любиш готелiв?
- Ти спостережливий.
- А менi готелi подобаються.
Я усмiхнувся.
- В молодостi менi теж подобалися готелi та мандрiвки. Подобалося все нове. Я тодi мрiяв об'їздити весь Радянський Союз. I побувати в багатьох країнах свiту.
- Справдi? - чомусь зрадiв Едик. Я не бачив у темрявi його обличчя, але радiсть засвiтила його голос.- Я теж... хочу побачити увесь свiт. I побачу.
- Ти дуже самовпевпепий, сину.
- Розумiю... Може щось i статися. Завадить... Але я по сидiтиму склавши руки.
- Самi по собi мандрiвки - не мета, - обережно сказав я.
- Звичайно, - пiдтримав Едик. Нас знову повертало на розмову, схожу на ту, яку вели другої ночi на новому мiсцi.
- Справжня мета...- Я несподiвано загнувся. Хiба я знав, якою є справжня мета. Звичайно, в загальних рисах знав. Але iстишю, глибоко... Цього, мабуть, не знає нiхто. Боявся загальних слiв, боявся сентенцiй, якi набили у всiх оскому. Хоч, може, цi сентенцiї й справедливi.
- Авжеж, - знову обiзвався Едик. - Я тебе розумiю... Ти за мене хвилюєшся... Може, панiть подумав, що я поступаю в медичний iнститут, аби кудись поступити. В такому випадку я мiг би пiти до нашого, педагогiчного... I навiть не в iнститутi справа. А в тому, що пiсля нього... Звичайно ж, не таке: отримати двокiмнатну квартиру, купити iрпiнську стiнку, наплодити дiтей, вечорами грати в мiсцевiй самодiяльностi або працювати дiльничним агiтатором. На свято - два кiлограми свинини, а також торт "Вєточка". Раз у два мiсяцi запрошувати гостей - голову колгоспу, директора школи...
Едик говорив i говорив, але я його бiльше не слухав. Адже я знав i так, що вiн скаже далi. Сам того пе розумiючи, сип переповiдав мое життя. Й розпочав з того моменту... наплодити дiтей. Вiд свого власного народження, iнтерпретувавши його таким чином. Отже, я зробив помилку?
Помилку я зробив тiльки одну. Коли мрiяв про те, що хоч один мiй син досягне вершин, яких не досягнув я. Вiй прославиться сам, уславить наш рiд. I ось тепер я розумiв, що все то - дурницi. Що зрештою для батькiв найважливiше, аби дiти були справжнiми людьми. Я тепер боявся лише одного: той або той зiб'ються з шляху, сплутаються з поганою компанiєю, стануть п'яницями або хулiганами. Якби котрийсь з них оце зараз став хорошим комбайнером, я не бажав би нiчого кращого.
- ...I немає в свiтi нiчого сталого, - проривається з глухої пiтьми Едикiв голос. - Як казали колись - святого.
- А де воно вiзьметься, - й далi думаючи своє, кидаю я.
- Бачиш, ти теж подiляєш мою думку.
- ...Де воно вiзьметься, коли такi думки бродять у твоїй i в iнших головах.
Едик знову гарячкове промовляє до мене. А менi у вухах тiльки лящить його голос.
- ...Ти мене не слухаєш? - запитав Едик.
- Та щось... хилить на сон.
Едиковi голi пiдошви ляпотiли по паркету ображено.



День одинадцятий

В менi вже бринiв ранок, а я все ще борсався в снi, сидiв у своєму лiкарняному кабiнетi пiсля обходу. Щойно когось розпiкав, нелегко було перекинутися на розмову з двома лiкарями iз тубдиспансеру, якi прийшли за порадою. Не приховаю, менi приємно, що до мене йдуть радитися лiкарi з iнших лiкарень. Лiкар я, мабуть, не найвищого штибу, не першої руки, але хоч я не старий, проте належу до того викопного племенi, представникiв якого майже не залишилося на планетi. Принаймнi в нашому краї їх дуже мало. Нинi вiк вузької спецiалiзацiї, новацiї, експериментiв, а я експериментiв не люблю i знаю не тiльки свою пiдшлункову чи лiве вухо, а потроху знаю все, всю людину, всi її болячки. Ще в нашiй областi залишився один хiрург, який оперує майже все, та один невропатолог, якого виїдають за всезнайство i не можуть виїсти колеги. Так, у нашiй клiнiцi чимало кращих за мене спецiалiстiв по окремих профiлях, навiть у тiй же терапiї, але я їм не заздрю i перед ними не торопiю.
А ще я вмiю виступити на нарадi, скласти довiдку, прочитати лекцiю, ось, мабуть, через це - й головний. Я щойно розпочав розмову з колегами, як до кабiнету вбiгла старша сестра й сказала, що хворому Бабiєнковi рiзко погiршало. Я не мiг у таке повiрити, адже щойно повернувся з обходу, бачив усiх хворих, та й погiршення в основному трапляються пiсля вихiдних та свят, а сьогоднi середа...
З тими неприємними думками та клопотами й прокинувся.
Потинявшись кiлька хвилин по кiмнатi, здерши з себе рештки сну, вирiшив сходити на базар; зiбрав кульки, вкинув їх у сумку, сказав Едиковi, що буду години за пiвтори, й спустився униз сходами. За два будинки вiд готелю зупинився: продавали ковбасу, її продають надвечiр, пiсля роботи, та й то не кожного дня, а це чомусь продавали вранцi.
Чекати довелося довго, я вже шкодував, що прилiпився в кiнцi цього хвоста, але й пiти без ковбаси вже не вистачало мужностi. Як кажуть, гидко їсти, жалко кинуть. Тут уже мене полишило вiдчуття власної волi - дiяла психологiя черги. Психологiя черги особлива, вона не схожа нi на яку iншу.
Черга - це мовби один органiзм, але до певної мiри й до певного часу, а далi вiн починає смикатися епiлептичне, розривається на частини, хоч знову ж за якимись своїми законами. Ковбаси зосталося мало, й позад мене спалахнули голоси: "Давайте по пiвкiлограма, не бiльше!" З голови черги невдоволено пробубонiло: "Чого це по пiвкiлограма? Беру, скiльки треба. Не спекулюватиму ж нею".- "А хто тебе знає", - з хвоста.
З лiвого боку пiдходять тi, хто має право купувати поза чергою: iнвалiди, учасники вiйни. Спочатку на них поглядали не зовсiм приязно, а все ж терпляче. Але закiнчується ковбаса, уривається й терпiння. "У них е свої магазини!", "Жiнки вилежуються, а цих посилають!", "Та й багато ж їх залишилося..." - хтось прикушує язика, засоромлюється. Черга стискається, намагається перегородити пiдхiд з лiвого боку, черга гойдається, нервується. I я вiдчуваю, що иже теж мовби зрiсся з нею, i по менi передаються з голови у хвiст усi вiбрацiї й хвилювання. Особливе нервування охоплює бiля самого прилавка. А що, як по вистачить? Та, зрештою, не вмер же я досi без неї, не вмру й далi. Нарештi подаю грошi, купляю також десять пляшок мiнеральної води, вертаюся до свого номера. Смикнув дверi, але вони не вiдчинилися. Смикнув дужче, постукав кулаком. Нiякої вiдповiдi. Я пам'ятаю, що не вiдпускав заскочку, а Едиковi взагалi байдуже, замкненi дверi чи не замкненi. Може, защiмкпулися самi, а Едик заснув i не чує? Постукав дужче, прислухався - тихо. "А може, вiн кудись вийшов?" Я лппiив сумку пiд дверима й пiшов до чергової. Вона вiдчинила шухляду столика.
- Ключа немає.
Вернувся до дверей i злякано почав гатити двома кулаками.
- Зараз, iду, - пролунало десь у кiмнатi. Клацнув замок, дворi розчинилися, й повз мене шаспула червона, розпатлана Лiза. "Лисавета".
- Вона прибирала у ваннi, а я дивився телевiзор. Екран телевiзора справдi миготiв, але телевiзор ще не нагрiвся, програма з'явилася тiльки за кiлька секунд. "Доброго ранку, - привiтала мене дикторка. - Починаємо програму "Здоров'я". Едик стояв знiяковiлий, але не вельми, а я розгубився вкрай. Я для чогось потяг пляшки до спальнi, а тодi вернувся назад i почав виставляти їх бiля холодильника, не збоку, а перед дверцятами, й потiм не мiг їх вiдчинити. У сорок сiм рокiв ми знаємо про iнтимне життя майже все. Знаємо, розумiємо потреби естетичнi й фiзiологiчнi, й однак все те в повсякденному життi закрито вiд нас чистим запиналом, ми не пiднiмаємо його щогодини, щодня, бо тодi само життя втратить святiсть i смак. Пам'ятаю, як одружився мiй старший син, i привiв у квартиру невiстку, й вони жили в однiй кiмнатi, а я з дружиною - в iншiй, i нашi лiжка стояли бiля однiєї й тiєї ж стiни з рiзних бокiв, i я першого ж вечора пересунув лiжко до iншої стiни, й чогось менi було мовби нiяково, а потiм звик, i нiякiсiнької незручностi не почував. То - природне, то - життя.
А тут мене мовби щось приголомшило, пригнiтило, скрутило важкою гужiнкою серце. "Швидко ж вiн облагодив цю справу". Але не в цьому рiч. Зараз - всо робиться швидко. Проте... в такий час... здачi вступних екзаменiв. У готелi... I навiть не в цьому сiль. А в тому, що це - Едик. Адже вiн такий... нiяковий, цнотливий. Такий розумний i розважливий. Й щовечора розмовляє по телефону з Катею: "Заєць... кiзочка... дорога". I все це - в сiмнадцять з половиною рокiв. А ти, а ти в сiмнадцять з половиною не гриз уночi пiд собою дошки?.. Не задихався, прокинувшись, з жаги? Не був готошiй продати душу за те, щоб провести нiч з якоюсь потiпахою?
Так, i гриз, i прокидався, й був готовий продати. Та не продав. Хоч i траплялася це одна пагода. Колись у трамваї притиснулася в кутку гарячим тiлом ще молода й гарна жiнка, тiльки п'яна, й рот їй мовби повело убiк - розвезла фарбу, й дихала горiлчаним духом в обличчя: "Ходiмо зi мною, хлопчику. Ходiмо зi мною, студентику". Й тремтiв, немов у лихоманцi, й серце стукотiло, аж цо почула п'яна молодиця. "Ой, як у тебе стукотить серденько. Бiдне. Тодi, може, не треба".
То були iншi часи, - шукаю я якогось оправдання. Тодi ми всi були однаковi. Тодi нашi дiвчата були нам тiльки товаришами або коханими, о, якщо двое закохувалися, то кохання оберiгав увесь курс. На того, хто покинув, дивилися як на здрайцю, як на пiдляка. Їх навiть проробляли на комсомольських зборах. Хоч це, звичайно, дурниця. Я подумав, що, мабуть, призвiдця в цiй справi не Едик, а Лiза. У неї вiдверто розбещенi очi, вона просто пасла. ними Едика. Ну, звичайно ж, Лiза прийшла сама. Але й це не заспокоювало мене. Я чомусь боявся залишитися з Едиком на самотi. Я й не залишився до самого вечора. Цьому сприяло те, що коли я повернувся iз базару та пiдiйшов до чергового адмiнiстратора, щоб заплатити за проживання, вона менi сказала, що ми повиннi вибратися з номера. Спочатку я навiть подумав, що це пов'язано iз Едиком та Лiзою, але адмiнiстраторка додала: номер заброньовано по завтрашнє число, зараз лiто, туристичний сезон, i готель займе велика група iноземних туристiв. Менi цей готель настирився до печiнок, я був би радий його покинути, особливо пiсля того, що сталося двi години тому, але де жити далi. Я розгубився. Номер менi вибив Аркадiй Васильович. Може, звернутися до нього? Очевидно, вiн має зв'язки, не дарма ж вiдхопив номер у такому готелi.
Але не хотiлося менi звертатися до Аркадiя Васильовича. Вже й так зобов'язаний йому по зав'язку.
В повнiй безнадiї я кинувся по готелях. Не чекати ж наступного ранку, коли нашi чемодани винесуть па вулицю. Вiльних мiсць не було нiде. Я знав, що люди якось влаштовуються, вкладають у паспорт пару червоненьких й нодають адмiнiстраторовi. Але я не вмiю. Одначе, виявляється, в цьому свiтi є що спiвчутливi люди. В готелi на тiй же Русанiвцi я сказав адмiнiстраторцi, що я - лiкар, приїхав iз Сумщини з сином i нам немає де мешкати, й вона, повагавшись, взяла нашi паспорти.
Едик, звичайно, вважав, що я помiняв мiсце проживання у зв'язку з ранковою пригодою, а я йому нiчого не пояснював. Вiп iшов попереду, нагнувши голову, й насвистував якийсь не зовсiм веселий, але й не зовсiм сумпий, менi здалося - глузливий - мотивчик. Кожен нiс по одному чемодану. По своєму.
Кiмнатка виявилася маленькою, без холодильника i телевiзора, й виходила на пiвдень, але я був задоволений. З кiмнати було видно дорогу на Бориспiль - на мою Сумщину, й обвiдний канал, на якому iнодi вмикали фонтани. Могутнi струменi води били високо вгору, їх зносило вiтром, i сонячної пори над каналом вставало кiльканадцять райдуг.
Кiльканадцять райдуг... i жодної - моєї.



День дванадцятий

Я сказав Едиковi, що чекатиму на нього не тут, на лавочцi в палiсаднику, а по той бiк дороги, в парку. Там прохолоднiше й затишнiше. Але до "своєї" лавочки пiдiйшов. Там сидiв Олексiй Дiгтяр. Вiн не гортав, як минулого разу, гарячкове пiдручника, а щось стругав маленьким ножиком з перламутровою колодочкою. Я зрозумiв, що вiн це робить, аби не нервуватися.
- То як вашi справи? - запитав, сiдаючи поряд.
- Вiсiм.
- Зрозумiло. А що ж це ви стружете?
- Лiсовичка.
Вiп показав маленького смiшного чоловiчка, з великим носом i одвислою нижньою губою. Чоловiчок менi сподобався.
- Вдатний, - щиро сказав я.- Може, у вас талант?
- Який там талант. У нас всi хлопцi на тракторному станi бавляться. Механiки i трактористи. Сторож у нас - колишнiй лiсник, па цьому дiлi сколупнувся. Якось пiшло на суперечку. Ну й - розохотилися. Наш стан - пiд лiсом. Хлопцi з усiх пнiв i дерев настругали всiляких потвор... Увечерi аж страшно дивитися. Бригадир хотiв позрубувати, але голова не дав: нехай, каже, краще дерево портять, анiж горiлку цмулять. Ну, цмулять хлопцi й горiлку...- Олексiй пiдвiв чубату голову. - Туди, в художнiй, поступити важко. Та й не тягне мене. Хочу стати лiкарем. I стану. Свого доб'юся.- Вiн заховав ножа й пiдвiвся.- Пiду подивлюся, як дiвчата трусяться. Менi iнодi їх аж шкода. А вам справдi ця штукенцiя сподобалася?
- Сподобалася.
- Тодi вiзьмiть.
- Дякую. Нi пуху...
- К чорту...
Олексiй похилитав до iнституту. А я ще раз глянув на кумедного чоловiчка, сховав його до кишенi й побрiв без мети. Обiйшов Пушкiпський парк, пройшов повз кiностудiю, де працював наш майже земляк, Довженко, вiн - iз Сосницi, це по той бiк Десни, а наше мiсто по цей бiк, випив у гастрономi томатного соку, постояв бiля танка, що навiчно вмерз у гранiтний постамент бiля станцiї метро. Сказав "навiчно", й хочу в це вiрити... Хочу вiрити, що йому не доведеться сповзати iз постаменту... Я був зовсiм малий i не пам'ятаю, як вповзали до нашого села хрестатi танки, я пам'ятаю два танки, якi загрузли у багнюцi ляхiвських болiт. Вони там стояли довго. Вже через п'ять рокiв в одному вбило хлопця з нашої школи - Климчукового Кольку, вiдкручував якусь гайку, могутня пружина зiрвала рiзьбу й знесла Кольцi пiвчерепа.
На Брест-Литовському проспектi, навпроти банi, загородила перехожим своїми вагами дорогу товста тiтуся в бiлому халатi. Скiльки цих вагiв у мiстi! Стаю на ваги.
- О, такий стрункий мужчина. Сiмдесят п'ять. Навiть без ста грамiв, - тарабанить тiтуся.
Чорний кiгтик впивається ще глибше. Там вже проступила кров. Нi, вирiшую твердо, бiльше нiяких зважувань. Принаймнi до кiнця екзаменiв. Цi слова пролупали обiцянкою. А обiцянки я викопую.
Повертаю в густий, темний, як лiс, парк полiтехнiчного iнституту. Повз мене швидко проходить високий сивий чоловiк, його погляд спрямований кудись уперед, вiн нiкого но бачить, а бачить щось лнчпо й втiкає вiд нього. Цей вираз на людському обличчi менi знайомий - чоловiк перенiс iнфаркт, йому потрiбно багато гуляти на повiтрi. Мимоволi зважую свiй i його баланс на цьому свiтi. Поспiшливо затираю обидва.
На широкому пеньковi примостилася парочка. Голова дiвчини схована на грудях у хлопця, довгi хлопчачi патли накрили обоє облич. Цiлуються. Вони не дивляться на людей, i люди намагаються не дивитися на них. Двоє дiвчат сидять на одному кiнцi лавочки, курять сигарети. Цi теж не дивляться на людей. Алеями парку молоденькi мами возять у колясках малят, на лавочках сидять вступники полiтехнiчного iнституту й затято вигризають з пiдручникiв важкi теореми та формули. Вже їхнiй вигляд навiває смуток. Я побрiв далi. Й нарештi знайшов чим задурити собi голову. За крайнiм корпусом iнституту грали в скраклi якiсь дядьки. Здоровеннi дядьки, трохи молодшi за мене, цiляли важкими, обкованими залiзом, палицями в "кулеметне гнiздо", в "лiтак", "ковбасу". Виявляється, то вiдбувалися республiканськi змагання з цього виду спорту. Щоправда, особливого захоплення в мене тi змагання не викликали, кожен дядько однiєю палицею змiтав з блискучого листка жерстi всю фiгуру. Так добрий косар змiтає з пательнi смажену ковбасу. Спортсмени й були схожi на косарiв, тiльки тi жилавiшi, худiшi й смаглявiшi.
Ми колись теж грали в скраклi. Й наша гра була значно цiкавiша. Нашi фiгури не стояли на пательнi, попаде якась скракля в ямку, й спробуй її звiдти виколупати. Вибивши хоч одну скраклю, ми пiдходили на половину вiдстанi вперед.
А дядьки змiтали з тiєї самої вiдстанi за один раз всi п'ять цурупалкiв.
Коли я вернувся на край парку, Едик уже чекав мене там. Вiн пiдняв над головою п'ятiрню й стиснув її в кулак. Я зрозумiв: цей жест - мужнiй i строгий, мав нас примирити. Але нам нiчого миритися. Ми не сварилися.
Я втомлено сiв на лавочку. Не знаю, що мене втомило, але почував утому смертельну. Може, це мене зморила спека? Чи хвилювання за готель? Справжньої радостi вiд Едикової п'ятiрки немає.
- Я вiдповiв на всi запитання. I на додатковi теж, - каже Едик, даючи цим зрозумiти, що його п'ятiрка заслужена.
В цю мить я помiчаю по той бiк дороги схожу на циркуль постать. Вона якась розтрiпана, розхитана, розгвинчена, хилитається на одному мiсцi, наче не знає, куди їй iти. Едик помiчає мiй напружений погляд, обертається.
- З нашої групи чудик. "Поступлю... Я вже втретє... Знаю всi секрети. I мене знають". Бiгав до декана... Трояк. Може змотувати удочки.
Лiсовичок, якого я мiцно стиснув у кишенi, хруснув. Я подивився на Едика, й вiн сполотнiв. Закусив нижню губу, вiдвернувся.
Олексiй Дiгтяр стояв посеред дорогiї, машини гальмували й об'їжджали його. Ось вiн ступив що крок, побачив нас, i враз його обличчя набрало осмисленого вигляду, губи йому пересмикнулися, й вiн вже певнiше ступив уперед, перейшов дорогу. Але до нас не пiдiйшов, повернув праворуч.
За всю дорогу до готелю ми з Едиком не обмовилися жодним словом.
В готелi, де ми жили ранiше, ресторан обслуговував тiльки iноземцiв, а тут, на новому мiсцi, харч давали всiм, i я повiв Едяка обiдати. Все-таки йому потрiбно поїсти гарячої страви. Цього разу Едик не опирався, сумирно та покiрно чвалав за мною. Вiльних столикiв у ресторанi не було. Ми довгенько тупцяли в проходi, а потiм Едик легенько смикнув мене за рукав.
- Отам.
Я побачив, що з-за столика подає нам рукою знаки якась дiвчина. Здивувався й пiшов за Едиком. Ми сiли за столик. Навпроти нас сидiли дiвчина i лiтня жiнка. Певно, мати дiвчини. Обидвi були страшенно схожi мiж собою. Худi, довговидi, таранкуватi i якiсь злинялi чи виморенi. В старшої ще й зморшки бiля очей та на шиї, якi вона прикривала бiлою газовою косинкою. Вигляду злинялостi, вимученостi додавало що й волосся - рiденьке, свiтле-жовте.
- Елла. З шостої групи, - вiдрекомендував дiвчину Едик.
- А це моя мама, - обняла за плечi жiпку дiвчина.
- Галина Михайлiвна, - вимучено всмiхнулася та.
- А ви як тут опинилися? - запитала Едика Елла.
- Переїхали.
- Витурили нас звiдти, - уточнив я.
- I в якому номерi живете? - допитувалася Елла. - Ми тут з самого початку. Обридло - страх.
- Там ще гiрше, - сказав я. - Швендяють iноземцi. В ресторан не пускають. I дуже дорого.
Едик та Елла заговорили про екзамени. В Елли - п'ятiрка i четвiрка, на факультет, куди вона поступає, складати математику не потрiбно. Отже, поки що у нiх з Едиком приблизно рiвнi шанси.
- Кажуть, що в медичному iнститутi ведучим предметом вважають хiмiю? - чи то запитала, чи ствердила Галина Михайлiвна.
- Мамо! - докiрливо вигукнула Елла. Вона вважала, що мати повелася нетактовно, адже якщо хтось набере рiвну з Еллою кiлькiсть балiв, то Елла матиме перед ним перевагу.
Обiд тягнувся довго, втомлено й нудно. Ми всi вже добряче потомилися. Говорили про тутешнi, київськi, цiни, про готельнi порядки, про абiтурiєнтськi справи. Оте непорозумiння з провiдним предметом було помiж Еллою та її матiр'ю єдиним. Я помiтив, що вони дивно гармонiювали мiж собою, вони мовби доповнювали одна одну - в розмовах, смаках, звичках. Вони навiть посмiхалися однаково - широко - очима, i ледь-ледь - вустами.
Вiдтодi я щодня бачив їх, вони ходили, обнявшись, як двi подружки, й, очевидно, були двома подружками. Я по заздрив Галинi Михайлiвнi - надто вже безколiрна, надто малоприваблива була з вигляду її дочка, але кожного разу, коли я дивився на них, менi теплiло в грудях. Зi мною вони вiталися i розмовляли ввiчливо, приязно, привiтно.
Пiсля обiду ми вiдпочивали, Едик - на лiжку, я - в крiслi. Я просто не звик вiдпочивати вдень лежачи. На лiжку я можу заснути й тодi не спатиму всю пiч. Сама по собi зав'язалася розмова про майбутнiй твiр з української лiтератури. Колись ми всi складали два екзамени - з української i з росiйської лiтератур. Тепер - на вибiр. Виходить можна й не знати рiдної мови. Кому це потрiбно? Що за цим стоїть? Не знаю.
- Я писатиму на вiльну тему, - сказав Едик.
- Краще писати про щось конкретне. Якщо, звичайно, знаєш матерiал. А ти знаєш. Прочитав усю класику, яка по програмi, й просто багато читав. Нащо тобi вiльна тема? Там можна розтектися мислiю по дереву. До речi, само по мислiю, а мисiю. Я нещодавно читав у якогось вченого, що мислiю - помилка. Та й як можна розтектися мислю по дереву? А мисiя - це вивiрка, бiлка, яка лiтає по гiлках дерева. Отак i ти розлетишся. Пурх туди, пурх сюди.
- На вiльну тему, якщо правильно написати... Тобто iдейно... Ну, густо iдейно, то вони побояться чiплятися.
-Iдейно, iдейно...- мимрю я. - Iдея сама повипiiа текти з серця й диктувати слова. Iдея, вона... Вона здобiльшого ходила у порваних штанях. Принаймнi з них починалася. А твої джинси коштують сто двадцять. Зароби на них сам.
- Е, батьку, старорежимнi в тебе думки. Китайськi.
- Мабуть, я не так висловився. Визнаю. - Я витер пiт на обличчi. - Душно, одчини й другу половинку вiкна.
В кiмнатi справдi стояла задуха. Пряжило сонце. Пронизувало промiнням кiмнатку, а зашторити вiкно не можна - задуха ще бiльша. Мабуть, лiпше вийти до каналу та посидiти на лавочцi.
- Серед вiльних тем обов'язково буде щось або про Батькiвщину, або про Перемогу, або про працю, - розмiрковує Едик. - Треба зробити один зачин i завчити його. Щоб пiдiйшов до будь-якої теми. Щось таке: "Прапори епохи майорять над нашими головами..."
- "Прапори епохи" - погано.
- Ну, знаєш...
- Висмiяв уже таке в п'єсi Корнiйчук - "барабани епохи".
- Ну, тодi так: "Як сяйно зорi, що опромiнюв своїм промiнням планету...".
"Здорово, шибеник, в'яже, я так но зумiв би. Хоч не вео в тiм в'язаппi й до ладу". I вголос:
- "Опромiнює планету" - не годиться. Та ще й "опромiнює променями".
- Та це ж я так, для прикладу, - ображається Едик. - Спочатку треба скласти, а тодi вiдредагувати, шлiфувати. А найкраще - дiстати якийсь журнал або стару газету, святковий помер. Там є отакi статтi.
Признатися, я таких статей не читаю. I шукати журнали та газети, в яких вони надрукованi, не збираюся.
Я встаю з крiсла, одягаю пiджак.
- Вiдпочивай, - кажу, - а я пiду прогуляюся.
- Тату, - зупиняє мене Едик. - Треба було б подзвонити...
- Кому? - дивуюся я.
- Мамi... i всiм iншим... Тим дядькам, якi приходили... Ми ж помiняли готель. Квiти, якщо їх по полiтати...
- Мамi подзвоню увечерi. А дядьки... Якщо їм потрiбно, знайдуть нас самi.
На вулицi пряжить сонце, i в моїй душi теж, як у порожнiй пустелi. Вiтер i сухий пiсок, i навiть немає марева.
Увечерi я дзвоню з номера додому. Навдивовижу Люба бере трубку.
- Ми помiняли готель, - кажу я. - Запиши номер телефону. Записала? З тобою хоче говорити Едик, - i передав йому трубку.
- Здрастуй, мам...- Едик розгубився. - У нас все гаразд. Двi четвiрки й п'ятiрка. Але це добре, я знаю по групi... Батько мене годує... Через два днi українська письмова. Так, так! О'кей!
Тепер у нас одна кiмната, винести матрац нiкуди. Я лягаю на лiвий бiк, обличчям до стiнки, мiцно стискую зуби. Десь я читав: якщо мiцно стиснути зуби, а ще краще - затиснути зубами сiрник - не будеш хропiти.
Обiйдемось без сiрника. А якщо й захроплю - невелика бiда.



День тринадцятий

Снiдати пiшли в ресторан. З'їли по яєчнi, по порцiї налисникiв i випили по кавi. Налисники були смачнi, виявляється, й на теренi громадського харчування можна спекти не гiршi, нiж удома, млинцi та загорнути в них сир.
По снiданковi Едик виписує з книжечок - я навiть не знав, що вiн їх узяв з собою, - вiршованi цитати.
- Треба з якогось такого поета... маловiдомого, але хорошого: щоб здивувати їх.
"Якби я був деканом, - зненацька подумалось, - i знав оцього хлопця отак, як знаю зараз, зроду не прийняв би його до вузу". Я злякався власної думки. Деканом... Легко сказати... Але я не декан, а батько. Крiм того, вiн поступає не на фiлологiю, а на медицину, - спробував пiдкорегувати себе, але одразу ж збився з орiєнтиру, iнша думка заступила цю. Фiлологiя мав справу з душами мертвими, примарними, вигаданими, ними можна крутити, як циган сонцем. А медицина... Там - жива людина... Жива людина на лiкарняному лiжку. Нi, у фiлологiї також не мертвi душi. Там - учнi. Дiти. Я притьма втiк вiд цих думок:
- Треба повторити те, що ви вчили за програмою.
Едик посмiхається. Я не розберу, посмiхається схвально чи iронiчно. Його посмiшка менi не подобається все дужче й дужче. Якась вона... неначе наклеєна на губи. Неначе вiн знає щось таке, чого не знаю я.
Едик записував i пiвголосом бубонiв якiсь вiршi. Я прибрав у номерi й рiшуче виклав на стiл пiдручники та хрестоматiї. Едик невдоволепо вiдсунув убiк збiрники. До кiмнати несмiливо почали заходити гостi. Прийшов Чiпка i похмуро став бiля порога, пришили покалiчений Андрiй Волик та Маланка з вузликом у руцi, брати Бесараби сiли просто на пiдлогу й почали карбувати людськi кривди, всi вони не знали, чиї гостi - мої чи Едиковi, - й трималися дещо насторожено, скуто. Неначе не туди потрапили, неначе не було їм тут мiсця. Але потроху обсвiйчилися, розговорилися, адже були знайомi мiж собою - жили на однiй книжковiй площi - i вже не дивувалися, коли Гудзя порiвнювали з Чiпкою, а Гафiйку з Нимидорою.
Годинi о шостiй пролупав телефонний дзвiнок. Я не помилився: Аркадiй Васильович сам розшукав нас.
- Так чого це ви законспiрувалися? - м'яко картав мене. - Я ледве вас знайшов. Обдзвонив усi готелi...
Менi стало соромно, що завдав стiльки клопотiв цьому хорошому чоловiковi.
- Поки переїхали... Збирався подзвонити...
- Що робите? Як настрiй?
Про настрiй Роговий запитує кожного разу, мабуть, вважає, що в такий спосiб додає оптимiзму.
- Штурмуємо. Гриземо.
- Щось у вас голос не штурмовий. Чи заштурмувалися? То ходiть розвiйтеся. Я ось теж кiнчаю роботу. Я хвилину вагався.
- А де на вас чекати?
- Де? Ну, скажiмо, бiля пам'ятника Пушкiну. Пiдїхати на метро вам зручно?
- Зручно.
Я прогулювався попiд бiлими березами, що крилом огорнули пам'ятник великому поетовi. Мугикав якiсь рядки - здається, з Пушкiна, й поглядав у бiк iнституту. Голосу в мепо немає, i я мугичу тiльки тодi, коли мене нiхто не чує. Тротуаром поспiшали перехожi, здебiльшого студенти - в цьому кутку Києва чимало iнститутiв та технiкумiв. Раптом я побачив важку постать. Заклавши за спину обидвi руки, зсутуливши плечi, асфальтовим хiдником важко ступав ректор iнституту Черкаський. Крокiв за двадцять позаду йшов Роговий. Очевидно, вiн побачив Черкаського. Я повернувся спиною до тротуару. Я не хотiв зустрiчатися з Черкаським. I вже зовсiм потерпав, аби вiн не побачив мене з Роговим. Хiiилип п'ять споглядав струпнi берiзки, а коли оглянувся, Черкаського вже не було. Бiля пам'ятника неквапливо роззирався Роговий.
Ми привiталися з ним i мовчки пiшли до метро. Коли б це був хтось iнший, я, мабуть, збожеволiв би вiд нiяковостi, вiд одiєї мовчанки, але з Аркадiєм Васильовичем можна мовчати. Ескалатори везли нас упиз, назустрiч пливли бiлi, сiрi, коричневi плями облич, безлiч облич - радiсних, стомлених, схвильованiї х, заклопотаних, вони мовби й не мали до мене нiякого стосунку, а все ж вибивали десь там у моїй свiдомостi непомiтнi ямочки.
Я звик у лiкарнi до великої кiлькостi облич, але вони не впливають на мене таким чином, то - пацiєнти, моя увага зосереджена на одному - на їхнiх хворобах, на їхньому самопочуттi, й вирази їхнiх очей, колiр їхнiх облич я сприймаю тiльки з цього боку. А тут, пробi, незмога запам'ятати обличчя навiть справжнiх красунь. Колись у селi я знав кiлька красунь, то були гордi й неприступнi дiвчата, а тут їх безлiч, менi здасться, вони девальвують красу самою своею кiлькiстю. I якоюсь мiрою девальвується все iнше - любов, ненависть, падiя, адже все це - в колi людських iдей, коли б воно акумулювалося в нас вiд усього цього тлуму, ми всi або поставали б суперменами, або збайдужiли до краю. Але не стається нi того, пi iншого. А може, потроху й стається. Хiба ми не байдужiємо в такому ось натовпi?
Я сказав про це Аркадiєвi Васильовичу. Вiн усмiхнувся.
- Ви просто втомилися. Вас втомило велике мiсто, спека, екзамени.
- Мене взагалi втомило життя, - зненацька сказав я й здивувався. Адже, по-перше, це неправда, а по-друге, чого розкриваю душу цьому чоловiковi? Може, через те, що вiй такий спокiйний i нелукавий? Сильний чоловiк, якому дуже важко живеться. Неймовiрно важко. Я - лiкар, i можу уявити, що значить мати таку хвору дружину й двоє дiтей. Мабуть, йому хтось допомагає по господарству, але моральний вантаж тисне на нього день i нiч.
- Тодi помiняйте життя, - зненацька сказав Роговий.
- Помiняти життя? А хiба це можливо? Це ж - помiняти себе.
- Є люди, якi мiняють. Саме так - починають жити iнакше. Я не знаю, чи мiняються вони самi.
- Але до цього призводять якiсь великi катаклiзми в їхньому життi.
- Очевидно. Розчарування. Смерть. Проте буває: "Та доки я житиму отаким пентюхом".
- То йому тiльки здається, що вiн помiняв життя. Вiн лишився таким самим, як був.
- Можливо.
- Є люди, якi увесь вiк судяться я i свiтом, б, якi все життя кудись вiдчайдушне дряпаються. Вони й далi будуть судитися з ним, тiльки тихенько. Є в мене один знайомий... У принципi - непоганий чоловiк. То вiн менi нещодавно зiзнався: од першого дня прагнув у iнститутi посiсти мiсце завiдуючого лабораторiєю. Домагався все життя. Перепрацьовував. Переймав на себе безлiч громадської роботи. I ось - став. Через рiк - на пенсiю. "А я, - каже вiн, - i в кiно не сходив".
Ми пiдiйшли до будинку, в якому жив Аркадiй Васильович.
- Зайдемо до мене, - запропонував вiн.
Я хотiв вiдмовитися, а потiм подумав, що, можливо, Роговий запрошує мене, щоб трохи погамувати, приглушити самотнiсть, й погодився.
- Гаразд, тiльки я...
Вiн зрозумiв, м'яко взяв мене пiд руку.
- В мене є.
Я це бачив усiєї квартири Аркадiя Васильовича, але вiтальня, куди вiн мене завiв, була розкiшна. Велика, напiвкругла, вона виходила двома вiкнами i круглим заскленим балконом у неширокий двiр, за яким зеленiв садок. Од цвору садок був вiдгороджений дротяною стiною.
Аркадiй Васильович розчинив вiкно. Знизу сюди долiтали важкi удари, схожi на рушничнi пострiли.
- Ну ось... Єсть же штанга... А вони однаково - пiд вiкнами, - поморщився Роговий, але особливого роздратування на його обличчi я не побачив. Либонь, його зауваження бiльшою мiрою мало приблизно таке значення: заважають гостевi.
Я поглянув униз. Двоє товстунiв у спортивних формах - чоловiк та жiнка, вибивали палицями килим, що висiв на дротянiй огорожi. А праворуч, зовсiм недалеко, справдi червонiла труба для вибивання килимiв.
- Посидьте, а я трохи поворожу на кухнi, - сказав Аркадiй Васильович. - Увiмкнути телевiзор?
- Не треба. Може, я вам допоможу?
- Е нi, ви - гiсть. Та й я гарний кулiнар, повiрте, це не хвастощi. Просто... навчився. Ну... тодi подивiться мою мiзерiю, - показав рукою на старi цейсiвськi шафи з книжками й пiшов.
Всi iншi меблi в кiмнатi теж були старi, не старовиннi, а просто старi, тiльки письмовий стiл великий i справдi старовинний, антикварний. На столi у маленькiй вазочцi стояла дубова гiлочка з прив'ялим листям i тугими вузликами зелених жолудiв. Я сiв у крiсло бiля столу, на якому лежали якiсь книжки та газети. Узяв одну книжку, другу, але то були методичнi посiбники, i я поклав їх на мiсце. З ножем i цибулиною в руках зайшов господар.
- Скиньте пiджак i галстук, - порадив вiн. - Розслабтеся, вiдпочивайте. ЛАя приготую салат i пiдсмажу бiфштекси. Не з кулiнарiї, готував сам, лежать у холодильнику.
Я послухався поради Аркадiя Васильовича, зняв пiджак, галстук, ризстiбiгув комiр сорочки й справдi мовби скинув з плечей мiшок у кiлька пудiв. Я пiдкорявся Роговому, й менi ставало легко, хоч щось i опиралося в менi, я весь час з тiм кудись iшов, посувався до якогось фатального рубежу, якоїсь трпвожпої грапi. Це було дивовижно, хтось може сказати, що так менi здається тепер, iнодi i я думаю так само, але часом напливають хвилини - ми всi знаємо такi хвилини, коли мовби провалюємося в своє минуле, пропалюємося i розчиняємося там до решти, i всi тодiшнi вiдчуття спалахують у нас, ми вириваємо їх звiдти, вони згоряють, як iскри, проте залишається слiд, i по ньому ми знову й знову вiдновлюємо своє минуле - все було саме так.
Я пiдiйшов до крайньої шафи, побiг поглядом по корiнцях книжок. Словник Брокгауза-Євфрона, шiсть старих томiв iсторiї, дореволюцiйне видання Арiстотеля, альбоми. Хотiв перейти до iншої шафи, але зацiкавився альбомами. Менi захотiлося подивитися на сiм'ю Аркадiя Васильовича, на дружину та дiтей, особливо на дружину. Я взяв обидва альбоми, сiв у крiсло й поклав їх собi на колiна. Певна рiч, Аркадiй Васильович не розсердиться, що я гортаю альбоми, вiн сам запросив мене подлубатися в шафах.
В альбомах панував хаос. Фотографiї не були поприкрiплюванi, лежали пачками, старi й новi, i годi було добрати якогось ладу. Кiлька зовсiм старих фото, проте не пожовклих, були тодi хорошi майстри: хлопець у фiрмонному кашкетi якогось училища чи школи, солдат при шаблi - мабуть, дiд Рогового, а може, й не дiд, а далекий родич, чи й зовсiм випадковий чоловiк, знову той-таки солдат у вiйськовiй формi, але без погонiв i кашкета. Я перевернув фото, зворотний бiк списаний дрiбним почерком, хiмiчним олiвцем, деякi слова порозпливалися, стерлися цiлi рядки, але внизу можна було прочитати: "...а ще пришлiть ворочок пшона i сухарiв з пiвпуда, бо тут... (кiлька слiв зiтерлося) хазяїна чотири корови, а молока но дає". В кiнцi - на кiлька рядкiв поклонiв. Очевидно, фото - з полону, австрiйського чи нiмецького. Далi лежали трохи новiшi фотокартки, чоловiк двадцять дядькiв i тiток бiля облупленої стiни хати, попереду паруиок з квiткою па кашкетi та дiвка у вiнку, ще фотографiї дядькiв i тiток. Гамазей, машини, до кабiни прибитий прапор, у кузовi - мiшки, на мiшках - троє дядькiв везуть здавати перший хлiб.
Я взяв другий альбом. I одразу натрапив на те, що шукав: фотографiя всiєї родини Аркадiя Васильовича: вiй, дружина, дочка i син. Розташувалася родина на старовинний кшталт, фотографувалися десь в ателье: два стiльцi з топкими гнутими спинками, на них у трохи неприродних позах сидять Аркадiй Васильович та його дружина, дiвчинка сидить у матерi на колiнах, хлопчик (старшенький, рокiв десяти) стоїть бiля батька. Обличчя дружини- невиразне, камiнне, та й у дiтей теж личка повитягувалися, очi широко повiдкриванi; я уявив сцену, яка передувала фотографуванню, i сумовито усмiхнувся. Дiтям мили вуха, їх одягали в чисту одiж, наставляли, щоб поводилися зразково. Мабуть, фото забажали батьки Аркадiя Васильовича або його дружини, насамперед фото внукiв, а тi чварували, i їх або побили, або на них дуже нагримали. Я перегорнув кiлька порожнiх сторiнок i натранив па цiлу пачку фотографiй недавнiх, кiлькарiчної давностi, й то - лише самого Аркадiя Васильовича. Роговий в аудиторiї, в президiї якогось засiдання, на риболовлi - тримає в руках спiнiнг (тримає невмiло), групове фото, зроблене на якомусь курортi - пальми i великi бiлi квiтки, ще одне групове фото.
Я вже перекинув його, та рантом щось майнуло перед моїми очима. Й щось сторожко напружилося в менi, так буває, коли за вiкном трамвая чи автобуса промайне знайоме обличчя, промайне й зникне, а в пам'ятi щось затримається, i не можна з певнiстю сказати, знаєш ти того чоловiка чи обiзнався. Я зiюву вiдкрив фото. Волика група курортникiв бiля клумби-фонтана - стояв на однiй нозi камiнний лелека, в нього з дзьоба текла вода, а довкола росли кактуси та якiсь квiти. Курортникiв багато: дна ряди сидiло й три стояло. Очевидно, це було звичне мiсце для фотографувань, iнакше де б вони взяли пiдставки-лавочки. На другiй лавочцi в центрi сидiла Люба, а бiля неї сидiв... Аркадiй Васильович. Я вiдчув, як у мене мовби задерев'янiло серце, а потiм там щось розiрвалося, й утворилася порожнеча, в яку падало щось крихке й холодне. Я не мiг опам'ятатися, не мiг нiчого втямити, щось у менi зробило все це за мене: припущення, обрахунки, висновки. А вжо в наступну мить я збагнув усе чiтко, послiдовно й страшно. Здавалося, нiчого особливого не сталося - звичайно курортне фото, мало туди з'їжджасться людей, мало хто й бiля кого сiв чи став на фотографувапня. Курорт наш, медичних працiвникiв, Люба i Роговий брали путiвки кожне окремо. Але ж Люба менi не сказала, що познайомилася з Аркадiєм Васильовичем на курортi, вона вигадала, буцiм познайомилася з ним у своєї подруги, що Роговий - двоюрiдний брат тiєї подруги. Несосвiтенна дурниця, в яку я повiрив. I жодного подiбного фото у нас вдома немає. Я пам'ятаю всi Любинi фотографiї. Та й - свiтку: оце б Роговiї iї клопотався за сина подруги двоюрiдної сестри!
Я стиснув кулаки. Нехай будуть проклятi всi курорти i... всi жiнки. Ядуча злiсть, пекучi сльози душили мене. Менi було так гiрко, так образливо, що я аж застогнав. Образливо, що зраджений, обдурений, що сиджу ось у цiй кiмнатi й чекаю, поки Аркадiй Васильович засмажить менi в утiху бiфштекс. Це було значно гiрше, нiж Любине захоплення патлачем-маестро. Там вона сплутала мистецтво з його недолугим жерцем, там я мiг боротися, па щось сподiватися, намагатися щось пояснити собi. А тут?
I що ж менi робити тепер? Побiгти па кухню, вхопити кухошюго ножа й вгородити йому в спину! Але на таке я не здатний. Та вiн i не винуватий. Не вдiвець i не одружений... А тут пiдвернулася курортна дамочка. Вiн ще й так... сумлiнно сплачує свiй борг. Мене знову затiпало й затрусило. Але думка вже працювала чiтко. Я мушу втекти, поки сюди не вернувся Роговий. Я не зможу дивитися йому в очi, не зможу з цим розмовляти. На акторство в цей момент я не гожий. Розiграється сцена, в якiй, можливо, ще й виглядатиму жалюгiдно. А як що я можу виглядати?
Я схопив зi спинки крiсла пiджак та галстук. Добре, що не роззувся. Ступаючи, як злодiй, на носки черевикiв, вийшов у коридор. З кухнi мене не видно, там щось шкварчало, з дверей тяглися сизi пасма диму. "А що, як зараз вигляне?" Замок на дверях був простий, проте, коли я вiдводив заскочку, вiп клацнув. Хряпнув дверима й помчав по сходах. Менi здалося, що в той момент, коли я зачиняв дверi, хтось здивовано вигукнув позаду. Я не знав, чи правильно зробив, залишивши на столi розкритий альбом. Мабуть, правильно, адже я не зможу розмовляти з Роговим навiть по телефону.
Я не знав, куди йду. Невiдь як опинився в парку над Днiпром. Я хилитався, як п'яний. Менi страшенно болiло в грудях. В головi товклися думки, неначе оскаженiлi конi. Трiскалися попруги, рвалося повiддя. Воно було мотузяне. Я то завдавав Любi катiвницьких мук - знищував її найвитонченiшим способом, то волав до неї, до її совiстi, її проклятої совiстi, то... сповiдався перед дiтьми, хотiв, щоб вони пожалiли мене. А хто з них може мсие зрозумiти, хто пожалiє? Вовка, Едик? Вовка, можливо, й пожалiв би... Я метав блискавицi, а вони поверталися назад i палили моє серце.
Е нi, що все - помста, жалощi? Нiчого цього не буде, я i далi носитиму в душi оскаргу та бiль... Можливо, довго? Я розжалобився, а потiм таки взяв себе в руки: я - лiкар, а хто ж iще мусить подавати приклад iншим на цiй грiшнiй землi? Вже попiдводилися з лав останнi парочки, вже мiлiцiонер пiдозрiло поглядав на мене, вже мигнули й погасли лiхтарi, залишилися тiльки "дiжурнi", такi ж одинокi, як i я. Їм горiти всю нiч. А я десь пiд дванадцяту вернувся в готель, не вмикаючи свiтла, роздягнувся i впав у лiжко. Я не здивувався, якби зараз почув вiд Едика: "Що, загуляв, пахан, а ще козирував на мене". Але Едик нiчого не сказав, тiльки плямкнув губами й натягнув на голову ковдру. Вiн завжди спить так - натягнувши ковдру на голову.



День чотирнадцятий

Наступного ранку я прокинувся з важкою головою. Я погано спав - не мiг заснути ще й тому, що надто дзвенiло у вухах, то вже не був тонкий мелодiйний дзвiн, то гули розбитi дзвони, гули на пожежу, на гвалт, на нещастя. Але яке ще нещастя можна менi провiщати? Менi пе хотiлося вставати, розмовляти з Едиком, готуватися з ним до екзаменiв. Ми читатимемо вiршi про високу та щиру любов, про офiру, а я приколихуватиму, неначе хвору дитину, свiй розпач i думатиму ту саму думу.
Я сказав Едику, що маю завершити одну лiкарняну справу, й пiшов. Я тинявся вулицями, я зайшов до музею, але не мiг довго затриматися в жодному залi. Все менi було нецiкавим, все видавалося неправдивим. I всюди - кохання, кохання, кохання. Наївне, щире, досвiдчене, лiниве, таке, що спонукає на подвиги, на жертви, кохання бiляве, чорняве, руде - будь ти прокляте! Неначе немає на свiтi нiчого iншого, неначе воно - руде, бiле, чорне - не закiнчується однаково. Обквецяли ним все - роботу, боротьбу, подвиги, об'єлеїли, обшептали. Якщо любов - дозволено все. Вкрасти, вбити, зрадити, бо то - в iм'я любовi! Вона велика, вона свята, в її iм'я можна пожертвувати всiм. Гой, станьте вбiк, ви, дрiбнi, куцi, нiкчемнi,- йде кохання. Чоловiк убив! Вiн не винуватий, вiн покохав. В кiно, в книжках, по радiо - скрiзь вона. Кохайтеся, кохайтеся, кохайтеся. Свiт ошаленiв i рекламує тiльки кохання. Як зубну пасту, як цукерки, як моднi джинси. Колись жили в iм'я що чогось - самого життя, поступу, дiтей. Колись кохання ховали, колись це була таємниця за сiмома печатками, а тепер ось воно, дивiться, пiдглядайте, молодi люди, видивляйтеся iз схрону, в щiлини, як треба кохатися по справжньому. Надто роздратувала мене одна картина: стоять на якiйсь незрозумiлiй твердi хлопець та дiвчина, закохано дивляться одне одному в очi й тримають на своїх руках земну кулю. Ох, яка тонка думка: любов тримає планету! Бачите, яка вона всесильна. Бачите, якi вони могутнi, боги, та й годi. Боги! А що б з вами було, якби... пу якби вона хоч трохи пригальмувала свої оберти навколо осi? (Кажуть, вона ледь-ледь, на один мiкрон пригальмовує, й тодi клiмат значною мiрою мiняється). Або на Сопцi побiльшали плями чи зпикли зовсiм? Всесильнi! Катаєтеся на нiй, як дiти на каруселi, вчепилися в її золений кожух, ще й виїдаєте його до сiрих дiрок. Найкраща логепда, яку ви придумали, - про Iкара. Полетiв - i булькнув. Всесильнi! Вклонiться їй i подумайте, як її зберегти, як її не понищити. Ви нiчого цього пе творили й не дали свiтовi нiчого, ви тiльки перебовтуєте та перелiплєте її нiчний замiс, i берете, берете, берете та самовихпаляєтеся.
"Ви, ви... - раптом спалахує в менi. - А сам? Чим ти кращiй за цих, нещасний егоїсте?.. Нi, я не егоїст. Я - для людой. Для них, для їхнього здоров'я".
Хо-хо, для людей... А не для себе? Хiба ти вколював не для себе? Все - для себе. Ну, ще для сiм'ї. Бо вона - твоя. Хотiв, щоб любила дружина, щоб слухалися дiти, щоб були тиша та спокiй. Хiба це не для себе? Й навiть iз сином... Оце зараз. Хiба оце все- Роговий, Онищенко, Рая - не для себе? Щоб не гризла Люба, щоб не муляв удома очi син. Спровадити в iнститут i - спокiй та тиша. От i маєш... спокiй. Маєш Аркадiя Васильовича.
Я застогнав. "При чому тут це? Те, що сталося, не має жодного стосунку до Едика, до iнституту. Зрадила дружина, от i все".
Й знову пiдступний, злий голос... "А сам... А сам хiба не поїдав очима жiнок. А вони ж - всi чужi. Й хiба не ходив з Ларiоновим на iменини до двох мальованих краль? На невиннi iменини. А там були тiльки двi кралi i Ларiонов. А той бiгав помолодiлий на двадцять рокiв. I веселий, як дурник. Лiтав метеликом, пурхав горобчиком, i все нашiптував: "Закохайся, закохайся. Ох, якби ти знав... Свiт перемiниться... Яке це щастя". I ти трохи не повiршi. Ти знав, що не випив його повною чарою, не вiдчув на всю силу, й пiдеш з цiєї землi, гаразд не знаючи, що це таке. Ти кохав Любу, але так, як кохав би будь-яку гарну жiнку, покохав за красу, а не за те, що вона Люба з доброю, глибокою i нiжною душею. Ти увесь вiк, сам того не знаючи, чогось шукав. Зiзнайся отако пiд дулом пiстолета, наведеного власною рукою, - скажи правду!"
"Просто я сумував за тим. Але я но шукав. I не залицявся тодi на iменинах. Хоч жiнка була дуже красива".
"Бо не сподобалася та друга дiвка..."
"Не тому, що не сподобалася. Хiба можна закохатися силомiць?".
"Хороше виправдання".
"Яко не є, а тiльки..."
Я помiтив, що вже давно йду по вулицi. Потроху заспокоювався. Хоч у грудях i далi стояв бiль. Щось мовби одвалювалося од душi, живе чи мертве... Й неначе по нiй пройшли чобiтьми. Може, то тягнеться за чобiтьми i одпадає багно? Засохле багно з кров'ю. I водночас я почував, як щось у менi помiнялося. Бiль лишився, але я вже дивився на все мовби з далекої вiдстанi. Мене вже майжо не хвилювало, поступить чи не поступить мiй сип, i я не думав, як поведуся, повернувшись додому. Щось у моїй душi зачерствiло, неначе взялося твердою шкоринкою. Навiть те... найстрашнiше не страхало мене. Хоч висiло в головi й далi важкою хмарою. I та хмара день вiд дня густiшала. Менi здавалося, що та хмара - однакова, темна, а насправдi було но так, вона вже зробилася лiлово-чорна. То - колiр гангрени. А хто, як не лiкар, найкраще знав той колiр. Я вирiшив бiльше не перевiряти вагу, але хiба не почував, як провисає на менi одяг? Сьогоднi врапцi пасок затягнув ще па одну дiрочку. Мабуть, я знову розжалоблюю себе? Я лiкар i не маю на це права. Лише на це не маю. На все iнше - маю. Ось доведу всю справу до кiнця... Тобто зачекаю, поступить чи не поступить Едик. Вiн поступить, i я приїду додому й кину дружинi в обличчя: "Ось... Поступив. Моїми, твоїми стараннями. Радiй. Проте моїх заслуг у цьому дужо мало. В основному це заслуга твоя. Твоя з Аркадиєм Васильовичем". Отак завершу цю справу. Й тодi... Я не знав, що буде тодi. Я хотiв змити з себе цi думки, розтрусити, розгубити їх, я тукав нових вражень i не знаходив їх. У книжковiй крамницi купив книжку "Нечаев i нечаївщипа". Купив цю книжку свiдомо, я не хочу бiльше чигати вигаданi припудренi iсторiї про кохання. Лiпше я читатиму про одного з найбiльших негiдникiв свого часу.
В коридорi готелю зустрiв Галину Михайлiвну та Еллу. Я знову подивувався їхнiй дивовижнiй схожостi, схожостi в усьому, навiть у виразi облич i очей. Вони йшли, взявшись за руки, неначе двi подруги, й, прихиливши одна до одної голови, тихо розмовляли. Зi мною вопи привiталися, як з давнiм знайомим.
- Ми йдемо обiдати, - сказала Галина Михайлiвна. - Вам мiсця займати?
- Не знаю, - чомусь трохи розгубився я. - Запитаю сина.
Едик обiдати не захотiв. Вiн поглядав на мене здивовано й трохи занепокоєно, мабуть, щось помiтив у менi. Увечерi сам закип'ятив чай i порiзав ковбасу та хлiб, що й сказав:
- Їж, тату. Бо ти чомусь схуд.



День п'ятнадцятий

Я провiв Едика тiльки до метро. Я боявся зустрiтися з Аркадiєм Васильовичем. I пе хотiв бачити Євгена Сидоровича. Взагалi, не хотiв нiкого бачити. За екзамен майже не хвилювався: як буде, так i буде. Та як воно ще може бути, коли прийматиме екзамени Раїса Максимiвна Тирса. Райка!
Я вернувся до номера i читав про Нечаева. Про цього чоловiка, який вважав, що людинi дозволено все, що боротися можна й потрiбно будь-якими засобами, аби лишень досягти кiнцевого результату, про чоловiка, що зумiв обдурити навiть недовiрливого могутнього Бакунiна.
Вiчне питання, вiчна боротьба думок - що ж дозволено людинi? Якi вудила, якi гальма потрiбнi для неї i коли їх включати. Гальма - такий пристрiй, що, зрештою, вмикає їх одна нога. Конструюють, роблять машину десятки й тисячi людей, а натискав гальма хтось один. I вилiтав скло, й розбиваються лоби, ламаються ребра та хребцi. Й нiхто не повинен ридати, бо полетить пiд колеса. Врештi хтось примудряється вдарити по нозi, яка натискає на гальмо, й лiмузин набирає все бiльшої й бiльшої швидкостi, того нiхто не помiчає, за кермом нiхто не стежить, в машинi панують радiсть та свобода, радiсть взаємної довiри, веселощi, й раптом в божевiльнiй панiцi хтось гукає: "Стiна, попереду стiна..."
Й тодi... Тодi теж можливi варiанти. Або машина врiзається в стiну, або хтось дужий хапає в руки кермо й натискав на гальмо. Порятувавши, вiн уже їде так, як хоче сам.
По якомусь часi не витримую, вiдкладаю Нечаева i їду до iнституту. Чвалаю по алеї, назустрiч менi ллється студентський потiк. Либонь, письмовий екзамен саме скiнчився. Бiля "моєї" лавочки нервово тупоче Онищенко.
- Куди ви запропали?.. Ви... повиннi бути на мiсцi, - вперше одчитув вiн мене.
Я байдуже стенаю плечима. До нас пiдходить Едик. Його обличчя пашить рум'янцем. Здоровим i трохи нервовим.
- Здається, твiр менi вдався.
- Дуже добре, дуже добре, - белькоче Євген Сидорович, - Вiтаю, так сказати, наперед. Ну, я побiг. Так як називаються тi лiки? Раунатин? Голова дiрява. - Вiн вдає, що нишпорить по кишенях. - У вас немає ручки? А в тебе? - Едик подає йому свою ручку, Онищенко дiстає блокнот, вiдступає задки, шкрябаючи пером. - Так-так... По три таблетки... Перед їжею. - Повертається i йде. Вiн забув вiддати Едиковi ручку.
Я мовчки спостерiгаю це лицедiйство. Вдаю, що все це менi байдуже, а фарба заливає щоки. Я вчинив, як справжнiсiнький лiберал. Я не давав Едикову ручку Онищенку. I не наздогнав його та не вiдiбрав її. "Конi не виннi".
Покрадьки бликаю на Едика. Хитрою тiнню по його обличчю пропливав здогад. Мiй син до ката здогадливий. I тонкий. Вимахує руками - пiсля довгого сидiння робить гiмнастичну вправу - й починав розповiдати про екзамен.
Писав вiн на вiльну тему. Й переконаний, що написав гарно, твiр йому вдався, зачин, який придумав удома, пiдiйшов, i цитати теж. Вiн подивився на мене майже переможно. "Вчись жити, пахан, - прочитав я в його очах, - i не вiшай носа".
В готелi вiн сам, добровiльно пiшов на вулицю й принiс у графинi квасу та двi порцiї морозива. Склянку квасу я випив залюбки, а морозиво вiддав Едиковi - я його не люблю. Вiн його теж не вельми любить, але з'їв двi порцiї - в науку менi.
Пiсля обiду ми валялися на лiжках, я сподiвався, що засну, але так i не заснув. Я не спав уже двi ночi.
Увечерi Едик пiшов у кiно, а я залишився в кiмнатi сам. Спробував читати, але не читалося. Сiв бiля вiкна, дивився на фонтани, що бадьоро посилали вгору тугi струменi води. Внизу пiд вiкнами шурхотiли шинами автомобiлi, лунали приглушенi голоси.
Моє серце оповила важка туга, стало так тоскно, що хотiлося кричати. Я взагалi нудьгую в готелях, а зараз хотiлося завити по-вовчому. Завию - покличуть мiлiцiонера, скажуть - п'яний. Тисла низенька стеля, стискали жовто-рудi стiни, навiть висота (сьомий поверх) лякала мене.
Я одягнув пiджак i вийшов з готелю. Вдень покрапав дощик, i в повiтрi стояла прохолода. Я брiв без мети вздовж каналу. Останнi рибалки змотували вудки, на травi сидiли парочки, й двоє старих, вiн - iнвалiд, з-пiд лiвої холошi виглядав протез, вона - дорiдна тiтуся - вкладала в кошики пакети, очевидно, сидiли тут давно, обiдали або й пiдвечерювали - провели день над водою. По той бiк каналу на узвишинi мчали по трасi машини, бiгли червонi трамваї, вбираючи в свої черева та викидаючiї з них строкатi гурти людей. Люди йшли по сходах вниз, до мосту.
Далi я блукав майже безлюдними вулицями i якимись переходами через двори, знову виходив до каналу її знову повертав назад. М'якi, напоєнi дощем сутiнки спустилися на мiсто, великi бiлi будинки стояли, неначе кораблi на рейдi. Мабуть, таке враження складається вiд того, що зелень була молода, не затуляла їх. А може, така асоцiацiя виникла вiд близької води. Сутiнки чужого мiста завжди сумнi.
Скрикнула сирена, сяйнули фари - повз мене промчала машина "швидкої допомоги". I щось скрикнуло в менi, я захвилювався й не одразу заспокоївся, хоч збагнув, що ця машина но має до мене нiякого вiдношення. Мабуть, щойно в менi спрацював рефлекс. Один час - невдовзi по закiнченнi iнституту - я теж працював лiкарем "швидкої допомоги". Назавжди запам'ятався й перший виїзд, мабуть, вiн багато в чому визначив мене як лiкаря, а може, i як людину.
Здоровенний парубiйко лежав на тахтi й читав книжку. До цього вiн кiлька разiв блював i скаржився на бiль у животi й розладнання шлунку. Я тиснув йому на низ живота, пiдгинав ноги - нiякої реакцiї. Привезти такого до лiкарнi - накликати на себе кпини й насмiх всього медичного персоналу. Скорше всього парубiйко вчора перебрав, а може, закусювали якоюсь гидотою, й тепер не признається в тому. Фельдшер, який був зi мною, махав рукою: "Поїхали. Здоровий, як лут". Але чимось мене тривожили очi хлопця. Не схоже, щоб вiн обманював. Фельдшер пiдсунув хлопцевi папiрець, i той написав, що в лiкарню лягати вiдмовляється. Вiн i справдi в ту мить почувався краще й засоромився викликом. А лiкарi з свого боку дуже часто страхуються, думають не про хворого, а про себе. Є такi, й чимало.
Сьогоднi я вже знаю, яка то складнiсть, яка неповторнiсть - людина, неповторна кожна клiтина, кожна волосинка. Розкажи я комусь iз спецiалiстiв, то й з мене смiятимуться - пiсля великої перевтоми у мене клацає в головi. Десь злiва, пiд черепом. Клацає за кожним кроком. Коли це почалося - подумав, щось попало в шапку, кiлька разiв скидав її, витрушував, обдивлявся, розтуляв рота, тягнув ноги, а воно клацало. Я навiть пожартував сам над собою - вiдпала клепка. Клацає й понинi. I нiхто в те не повiрить. А то - мiй лiчильник, який рахує решту мого часу. У когось iншого - свiй, iнакший лiчильник. А ще в мене за кiлька днiв перед тим, як заболить серце, починає десь на тiлi пульсувати жилка. На руцi, на нозi, на шиї... швидко й тонко - тiнь-тiнь-тiнь. Жоден терапевтичний довiдник, жодна дисертацiя не вказують на таку ознаку. I, по-моєму, такого попереджувального пристрою немає нi в кого в свiтi.
Решта викликiв тiєї ночi були не складнi. А я не забував хлопця. Й двiчi дзвонив йому по телефону. У нього пройшов бiль i блювота припинилася. Я подзвонив ще раз, з автомата, коли звiльнився з роботи. Й потiм притьма бiг на роботу, вхопив машину; розбризкуючи калюжi, лякаючи Перших перехожих, мчали ми з увiмкненою сиреною по ще сонному мiсту.
Ми ледве встигли привезти хлопця до лiкарнi, апендицит лопнув уже по дорозi до операцiйної. Хлопця вдалося врятувати, а я пiсля того тяжко переживав i хотiв залишити службу в швидкiй допомозi.
Я вже втомився, але менi не хотiлося вертатися до готелю. Раптом я помiтив, що повз цей будинок проходжу вдруге. Зупинився, подивился вгору. Здається, ото - Iннине вiкно. Воно свiтилося.
З легеньким тремтiнням у серцi пiдiйшов до телефону-автомата.
- Алло! - голос чистий, високий.
- Добрий вечiр. Це дзвонить ваш недалекий сусiд... Я заблудився.
Вона впiзнала.
- Не вигадуйте байок. Так обманюють дiти.
- Я не обманюю, а жартую.
- Ще гiрше. Де ви?
- Бiля вас, внизу.
- Якщо вже додибали сюди - заходьте.
- А ви... пробачте... Може, я сам нав'язуюся?
- Менi, нi...
- А кому ще?
- Гомеру.
- Хто це?
- Побачите.
Я пiшов у гастроном i купив торт та пляшку шампанського. Пiднiмався лiфтом, не мiг нiчого пояснити собi. Менi здалося: я прийшов сюди лише од свiдомостi того, що мене нiхто не чекає. Воно й справдi було так, але не зовсiм.
До мого приходу Iнна переодяглася. Була в червонiй сукнi, - квiтчастий халатик висiв на спинцi стiльця, вона винесла його в коридор, повiсила на вiшалку, її ноги в золотому капропi ступали по м'якому червоному килиму м'яко та грацiйно. Я сполохано вiдвiв вiд них очi. Квартира в Iншi - однокiмнатна, охайна, на пiдлозi лежав великий червоний килим, стiни обклеєнi шпалерами з кораблями. Таких шпалер я нiде не бачив. I дужо багато картин на стiнах - кiлькома рядами, од середини стiни майже до стелi. Й на шафочках, на сервантах - скульптурки, деякi з них химернi та незрозумiлi для мене. Але навiть я втнмив, що все це не ширвжиток, а справжнi мистецькi вироби.
- Є двi роботи Кавалерiдзе, - просто, без вихваляшiя сказала Iнна. - Оця i оця.
Вона менi здалася зовсiм не схожою на ту Iнну, яку знав ранiше. Вона хвилювала мене простотою i скромнiстю, якоюсь особливою домашнiстю, яка таким жiнкам вельми пасує. Щоб не дивитися на неї, я знову почав розглядати картини. Серед них було дуже багато пейзажiв з широкою перспективою, а також пейзажiв морських, з кораблями та безкiнечною далечiнню.
- В дитинствi я хотiла кудись утекти,- усмiхнулася Iнна.
- А потiм? - вдавано байдужо поцiкавився я.
- А потiм зрозумiла, що куди б не поїхала, скрiзь буду я. Я, я й ще раз я. Та й що я могла? Я - не хлопець. Ало щось залишилося у пам'ятi з тих днiв.
- Я теж хотiв плавати.
- Мабуть, не дуже хотiли, - мовила Iнна. - В кожнiй людинi горить якийсь вогник. Iнодi навiть кiлька. Треба лишень, щоб хтось на нього подмухав, розджохав. А це буває дуже рiдко.
- Ви... шкодуєте за якимось вогником, що не спалахнув? - поглянув я на неї, i вона подивилася па мене, й щось таке, що розпочалося мiж нами за Марiїним столом, вiдновилося знову. Це не була жага, це було... боюся помилитися... вiдчуття якоїсь близькостi, породженої чимось таким, що мало збутися й не збулося, обопiльного смутку, доброго спомину, навiть спiвчуття. За вiщо спiвчуття, я не знав. Iннинi губи були чутливi й нiжнi, я знав це, хоч ще й не доторкнувся до них, як знав також i те, що обов'язково доторкнуся. Iнна ходила за моїм стiльцем, подавала на стiл, я спиною вiдчував її i вiдгадував усе, що вона робить.
- У вас дуже затишна квартира, - сказав я. - Менi тут дуже подобається, i звiдси я, мабуть, не пiду. - Я вiдчув, що знову пожартував невдало. Зрозумiла рiч, це був не зовсiм жарт, але й жарт також. Зi мною таке трапляється дуже часто - пожартую i в ту мить вiдчую недоречнiсть власного жарту. Звичайно, можна б сказати цi самi слова якось iнакше, тонше або пiд iнший настрiй. Менi то бiльше соромно, що в принципi я дуже тонко вловлюю настрiй, атмосферу в товариствi, навiть "кон'юнктуру атмосфери", й тодi можу розвеселити товариство до знемоги, я балансую на гранi двозначностей, двозначностей дотепних, але не вульгарних, я кепкую над iншими, але насамперед над собою, менi лишень потрiбно "розкуватись", вiдчути себе серед своїх.
- Ще побачимо,- сказала Iнна, i я не зрозумiв, як це 'сказано. В цю мить вiдчув, як щось стрибнуло менi на . колiна. Це був великий попелясто-бiлий кiт. Вiн пiдняв хвоста, замуркотiв i потерся об мою руку. Я помiтив, що в нього тiльки пiвхвоста, i здивувався. Погладив кота, й ртой низько вигнув спину, нахилив убiк голову, тихесенько ' м'явкнув.
- Ну ось, тепер можете залишатися. Гомер вас признав,-сказала Iнна.-Гомер, тпрусь. Знай своє мiсце.
Кiт ще раз муркнув, стрибнув на пiдлогу й пiшов у коридор. Вiн iшов трохи дивно, попiд самою стiною, в кутку повернув i знову ж таки попiд стiною, пiд прямим кутом, вийшов за дверi.
- Гомер, спасибi тобi, - сказав я навздогiн котовi.- I все-таки - чому Гомер?
- Бо слiпий. Хiба ви не помiтили? Безхвостий i слiпий, ще котеням собаки одбатували хвiст i видряпали очi. Почує на сходах пса - шаленiє й стрибає на дверi. А менi, хазяйцi, не знає чим i догодити. Боїться, щоб не вигнала, знає, що неповноцiнний. Ходить на унiтаз. Коли їсть, нiде й крихiтки не залишить. - Iнна поправила руками зачiску. - Ну, чого ж ви сидите, вiдкорковуйте шампанське.
Я подумав, що саме час подзвонити по телефону Едиковi й сказати, що я сьогоднi не прийду.



День шiстнадцятий

Я прокинувся вiд того, що в мене хтось вовтузиться на колiнах. Це був Гомер. Iнна вже не спала.
- Прожени кота, - попросив я. - А то я його боюся... Якийсь вiн не такий, як всi iншi коти.
- А нащо його проганяти?
- Ти ж розумiєш сама.
...Потiм ми знову лежали поруч i дивилися в стелю, на якiй чiтко вiдбився узор фiранки. Iнна поцiлувала мене й сказала:
- I все одно ти не годишся в коханцi.
- За якими ж то графами? - усмiхнувся я. - За якими якостями? Фiзичними чи душевними?
- Ти дуже переживаєш i весь час про щось думаєш. Ну, тепер кажи, що ти самотнiй, тебе нiхто не розумiє...
- Я справдi самотнiй - з недавнього часу. А ти... ти не самотня?
Її повiки повiльно опустилися й знову склiпнули.
- А хто тепер не самотнiй?
- Ну чому ж. Я впевнений, ти користуєшся успiхом у чоловiкiв.
- Це зовсiм iнше. Але давай не розжалоблювати одне одного. Коханцям це не личить. Скажи лiпше якийсь компимент.
- Ти менi здаєшся по-справжньому розумною.
- Для жiнки це не комплiмент.
- Тодi що ще тобi сказати? Здається, я вчора увечерi сказав усе.
- Тодi... це були лестощi.
- Менi важко змагатися з твоїми аспiрантиками...
- Якими аспiраптиками?
- Ти ж сама казала, що з вулицi коханцiв не водиш, тобi вистачає своїх аспiрантiв i лаборантiв.
- А-а. Ти таки справдi не розумiєш жартiв.
- Я не розумiю тебе.
- А що тут розумiти? Ми завжди кажемо, що нас не розумiють... Набиваємо собi цiну. А самi дуже рiдко розумiємо когось. Так, як оце ти зараз.
- Буває, люди проживуть життя й теж не зрозумiють одне одного.
- Важливо спробувати зрозумiти. Якщо спробувати щиро, тодi здебiльшого все буде гаразд. Ну, а вже коли... Тодi треба розлучатися.
- Ти розлучилася, побачивши, що всi твої намагання марнi?
Вона повернула до мене обличчя. Менi здалося, з її очей виплiскує страх.
- Хiба ти... нiчого не знаєш?
- Ну... тепер всi розлучаються.
Вона знову дивилася в стелю.
- Мiй чоловiк i моя дочка загинули...
В мене по тiлу побiгли холоднi мурашки.
- Як це сталося? - запитав я, бо що ще мiг запитати.
- Купалися в морi. Був шторм. Невеликий. Чотири бали. Вiн узяв дочку на руки, стрибав з нею в хвилях, їй було десять рокiв. Його збило хвилею... Очевидно, вiн шукав її... I вже не виплив сам.
- А ти? - одважився я що на одне запитання.
- Яв той день не пiшла на море.
Тугий холодний обруч стиснув мої груди. Всi мої думки розгубилися, в головi стояла холодна каламуть. Крiзь неї пробився здогад, що тодi вона й зiйшлася з Марiєю, прихилилася до неї. Не знаю, чому я так подумав. Iнна сiла, тримаючи простирадло на грудях.
- Одвернися. Я одягнуся.
Ми пили каву, i їли принесений мною вчора торт, i перемовлялися про щось дрiбне, стороннє. Я вiдчув, як нас мовби щось рознесло у два протилежнi боки, так розносить, розламавши навпiл, одну крижину рiчкова течiя, я не мiг пояснити, чому так сталося й що ж роздiлило нас. Здається, я не припустився нiякої нетактовностi... Крiм хiба тiєї, що не знав, не розпитав нi в кого ранiше про Iннину трагедiю. Ми не сердилися одне на одного, не почували й тiнi неприязнi, просто ми не могли розмовляти в попередньому тонi. Мабуть, щоб перебороти цей бар'єр, потрiбно багато часу. Адже я тiльки тепер зрозумiв, що Iнна важко торувала сама собi шлях, що вона жiнка мужня й талановита i, очевидно, сприймала всi отi мої баляндраси з невеликою дозою гумору та скидкою... на мою провiнцiйнiсть. Кохання такої жiнки потрiбно завойовувати довго й терпляче. А може, мене пригнiчувала думка, що я прийшов до Iнни не з великої вiдваги, на яку мене кинуло палке кохання, для якого немає перепон, що це не кров бризнула iз зарубцьованої рани, а прокапотiли затруєнi їддю злостi сльози. Я прибився сюди, аби погамувати самолюбство... самолюбство рогоносця? Що пал мiй - не пал любовi, а вогонь помсти? Тепер ми з Любою квити? Це мене привело до Iнни? Нi, не це. Воно тiльки... додало смiливостi. Мовби дали дозвiл... I це потьмарює радiсть того, про що мрiяв, марив стiльки рокiв, а точнiше - фантазував. Усi ми живимо фантазiями.
Радостi справдi немає, якась гiркота, неначе поїв травм з полипом. Звiдки таке порiвняння? Трава - прiсна, а полин - гiркий. I це знову властивiсть моєї вдачi - прихмарювати сопочко, яко так рiдко заглядає до вiкна. Цiєю думкою я ображаю й Iпну. Але прогнати її не можу. Якби все це сталося ранiше, з великого кохання, я був би щасливий i страждав безмiрно. О, я вмiю страждати, може, це єдине, що я вмiю. Страждати за себе, за Любу, за дiтей, за родичiв, за знайомих i отруювати теплi погожi днi. Але таки досить. Нинi у мене є серйознiшi пiдстави для страждань. Коли я закiнчив важку для мене процедуру зав'язування галстука, Iнна пiдiйшла до невеликого однотумбо вого столика, вiдчинила верхню шафу й дiстала звiдти невелику синю папку.
- Тебе не обтяжить, якщо дам тобi почитати оцей опус? Це - два роздiли з моєї докторської дисертацiї. Основнi роздiли.
- Якщо я щось зрозумiю...
- Це - в обмiн... Я читала твою книжку. В цiй моїй роботi є одна думка... Одним словом, почитай.
Приємне тепло розлилося менi в грудях.
- Я прочитаю швидко. Менi зараз робити нiчого.
...Едик у мене нi про що не запитував. Вчора по телефону я йому сказав, що здибав старого товариша й переночую в нього. Едик гортав пiдручники, а я читав Iннину роботу. Iнодi Едик що-небудь запитував у мене, i я йому вiдповiдав, але вiдривався вiд Iнниної роботи знехотя, вона захопила мене. Я читав дослiдження про вживання хiмiчних препаратiв у медицинi, й знову по-новому бачив Iнну, я якось особливо вiдчув, що кожен абзац писала вона, перед оцим реченням, мабуть, довго сидiла замислена, а оцi пiдрахунки робила ранiше, а це слово виправила в поспiховi на iнше. Незвичайна жiнка... I не випадково вона вибрала собi в подруги Марiю.
Я не помiтив, що давно не читаю, а думаю про Марiю, про Iнну, про їхню дивну дружбу, про Iннину квартиру, намагаючись розгадати по нiй її хазяйку.
У мої роздуми ввiрвався телефонний дзвiнок. Кiмнатка в нас маленька, i його дзеленчання наповнило її по вiнця в одну мить. Я пiдняв трубку, в нiй пролунав голос Євгена Сидоровича. Той голос був такий нерiшучий i тоненький, що, здавалося, вiн ось-ось перерветься, пересохне, як пересихав кволий струмок лiтньої пори.
- Я не хотiв дзвонити... А потiм подумав... Щоб не було несподiванкою. Ваш син може розгубитися на наступному екзаменi. Лiпше все знати ранiше.
- Що трапилося? - грубо обiрвав його я.
- Сам не розумiю. Ваша землячка... Одним словом... поставила за твiр трiйку.
Я не знаю, чого мене так приголомшили Онищенковi слова. Адже вважав, що менi вже байдуже, якою буде решта оцiнок в екзаменацiйному листку Едика. Менi здавалося, я навiть хотiв, аби вiн зрiзався. Тодi б все стало на свої мiсця. Так, буде вдома буря, а я скажу... Скажу, що було б переспати ще з кимось, що ж ти плуталася тiльки з одним. Гнiздився в моїй головi й такий варiант помсти. Але тiльки варiант. I дуже умовний. Насправдi я й далi вболiвав за Едпка. I тепер сидiв, i трубка тремтiла в моїй руцi.
- Як трiйка? - видихнув у трубку.
- Трiйка. Але ви не вiдчаюйтесь. Ще можна боротися... Аркадiй Васильович вже знає. Ваша землячка...
- Iдiть ви к чортам собачим iз своїм Аркадiєм Васильовичем! - раптом заревiв я.
Едик дивився на мене злякано. По його красивому обличчю розповзалися бiлi плями. В одну мить вiн став маленьким i жалюгiдним, його очi блиснули зрадливим блиском. Вiн розумiв, що це - катастрофа. Мотор вiдмовив, внизу - лiс, лiтак ще летить, але летить вже тiльки по iнерцiї. При такому конкурсi втрата одразу двох балiв - втрата всiх шансiв на вступ. "Ваша землячка" - зринуло в моїй головi. Так вилiтає з води пущена з дна порожня закоркована пляшка. Навiщо вона це зробила? Едик не мiг, просто не мiг написати погано. Вiн краще за всiх у школi писав твори, їх вмiщували до стiнної газети, посилали на районну i навiть обласну олiмпiади...
Руки мої й далi тремтiли. Але тремтiли вже не вiд хвилювапия, а вiд гнiву. Я висмикнув з кишенi записник, вигрiбав папiрцi з номерами телефонiв. Не знав, для чого дзвоню, - щось змiнити вже неможливо, просто хотiв сказати Тирсi найприкрiшi слова, якi запеклися в серцi.
- Рая?.. Раїса Максимiвна? Це ви? Це ти?.. Я хотiв довiдатись... Мене здивувало... Хто дзвонить?.. Вiктор... Вiктор Iванович Кириченко. - Я замовк. Мовчала й Райка. Мабуть, мiй дзвiнок запопав її зненацька. По довгiй хвилi вона тихо сказала:
- Я не могла... поставити йому бiльше. - Знову запала довга пауза. Я вже опанував собою. В головi несподiвано майнуло: "Наївна чи дурна?".
- Розумiєш, я не можу в це повiрити, - сказав я. I раптом Райка вибухнула. I я в одну мить почув голос колишньої Райки, розвихреної, прямої, як спиця, запеклої, такої, якою пам'ятав отам у лiсi, в школi i якої тепер не хотiв пам'ятати.
- Нецiкава робота. Нещира. Просто - погана. Егоїст у тебе син, хитрун. На полiтицi граб.
- По-моєму, за це трiйок не ставлять.
Райка мене не слухала.
- Вiн пише: "Кожного ранку, йдучи до школи, я кладу квiти на могилу Кирпоноса..." А могила Кирпоноса тут, у Києвi. Як вiн мiг класти на неї квiти, йдучи до школи?
- Це ж образ, образ, - тепер кричу вже я. - Як ти не розумiєш. Яка ти вчителька...
Раїса враз притихла й сказала втомлено, але так само безкомпромiсно:
- Кон'юнктурник вiн, та ще й безграмотний. Вже в першому реченнi слово "Союз" написав з маленької лiтери. I ще... кiлька помилок. А потiм - шпори. Всю руку обписав... Я не захотiла... Не захотiла тобi ганьби. Тут набивався менi в допомогу з ручкою один шпиндик. То я його шугонула.
Я мовчки поклав трубку. Десятипудовий тягар упав на плечi, притиснув, i я сiв на лiжко. Осiннiм листопадом крутилися в головi думки. I серед них одна - твереза, холодна, гостра, мов колiйський нiж. Думка про те, що з цiєю оцiнкою можна боротися. Особливо - при пiдтримцi... Євгена Сидоровича. Або й самому пiти до ректора. Кiлька помилок у публiцистично-пiднесенiй роботi... Отже, їх не так i багато. Скiльки дозволяється зробити помилок у такiй роботi? Якi дурницi лiзуть до голови. Звичайно, Райка... Я й зараз не мiг примиритися з нею, i зараз у моєму серцi стримiла проти неї гостра скалка, але ж вона... права. Я сам казав Едиковi майже такi самi слова. I мiг же вiн написати про Чiпку та Грицька. Була така тема: "Порiвняльна характеристика Чiпки та Грицька з твору Панаса Мирного "Хiба ревуть воли, як ясла повнi?". Ще вдома ми разом аналiзували твiр Мирного.
- Що... таке? - запитав Едик. Його рот повело кутиками в боки, й Едик був схожий на викинутого на берег пiчкуря.
- Ти користувався шпаргалкою? - в свою чергу запитав я.
- А вона впiймала, впiймала! - раптом закричав Едик i з його очей потекли сльози. - Зараза монгольська, вонюча кобила... Стукотiла копитами бiля дошки... "Пишiть спокiйно, не хвилюйтеся".
Я чомусь дивився на Едиковi руки. Вони були чистi, з пещеними нiгтями на довгих пальцях, такi руки дуже подобаються дiвчатам. Едик ще вчора позмивав з долонь цитати.
- Дуже багато граматичних помилок, - сказав я неправду. - Проте не все ще втрачено. Треба готуватися до останнього екзамену. - Я не вiрив у те, що кажу. - I вiдповiдати вагомо, спокiйно, впевнено. Покладатися тiльки на себе. Предмет ти знаєш. - В кiнцi мiй голос став дуже схожим на голос Євгена Сидоровича, i я замовк.
Едик витирав кулаками сльози й з недовiрою дивився на мене. В цю мить менi здалося, що вiн дивиться на мене в презирством i ненавистю.
- А чого не приходять цi самi?.. - раптом запитав вiн.
- "Жучки"? Д'iвопив же ось один.
- Дзвонив. Але не прийшов. А другого не видно зовсiм. Я мовчки стенув плечима.



День сiмнадцятий

Я сидiв у Iнни й обговорював з нею роздiли, якi вона дала почитати. Щойно я вiдкрив папку, вопа дiстала з ящика столу пачку "Кента". Сiрникiв не було, вона пiшла за ними на кухню. На столi лежав Iннин капелюшок, мабуть, скинутий в поспiховi. Я взяв у руки бiлий капелюшок, погладив його. М'який ворс залоскотав пальцi.
Iнпа вернулася з сiрниками. Я бачив, як тремтiв у її пальцях вогни її на кiнчику сiрника. Iнна хвилювалася, отже, приймала мою думку всерйоз, i я аж запишався. Мене знову бентежила ця жiнка, бентежила якось особливо, менi було тривожно й трiшки сумно. Очевидна рiч, пiсля того, як я сказав, що йду до неї, вона мене чекала. Але як вона мене чекала? Чи хоче вона менi сподобатися? Нi, таки не знаю. На нiй сiрий строгий костюм, бiла з коротким комiрцем кофточка. На обличчi - трiшки косметики, коротке волосся зачесане вгору й заколоте набiк. Менi дужо подобається така зачiска, вона хвилююче оголює шию. Кiлька волосинок вибилося, вони здаються беззахисними. Iнна вiдчула це й пальцями лiвої руки пiдiбрала волосинки. Сама вона не здається менi беззахисною. Я подумав: той, кого кохала ця жiнка, був або дуже щасливий, або дуже нещасний. Ще вчора увечерi я мiг її про це запитати, але сьогоднi таке запитання пролунало б безтактно. Також я думав про те, чи прийду ще коли-небудь у цю кiмнату. Не так, як зараз, а без папки, як учора. Цього я не знав. Це залежало вiд неї, вiд мене й ще вiд чогось, про що я _боявся думати й не мiг не думати. Менi здавалося, що саме з цiєю жiнкою я вiдчув би всю повноту життя. Проте не був упевнений, що змiг би досягти цього тепер. Ким би я був з нею? Вiктором Кириченком чи чоловiком Iнни Строєвої? До речi, вопа залишила своє прiзвище, сполучивши з прiзвищем чоловiка, я прочитав це на пайцi: Галицька-Строєва. А може, ми й тодi не були б щасливi? Перетворилися на суперникiв або завадило ще щось. То не просто затерте пояснення: не зiйшлися характерами. Ми он з Любою теж не зiйшлися характерами. Прожили життя й не зiйшлися. Спiвiснували. Донедавна я тим вдоволь-пявся. "Залiз черв'як у хрiн та й думає, що в свiтi немає нiчого солодшого".
"I все-таки, якби поруч зi мною була така жiнка, як Iнна, то, може б, i я... то, може б, i я звершив щось значне в життi".
"Так-так. Якби щезли Емми, то щезли б i Нельсони".
А може, навпаки - саме через Емм ядра вбивали Нельсонiв, а мудрецi ставали жалюгiдними примiтивами. Одначе менi такi крайнощi не загрожували нiколи.
У коридорi задзвонив телефон. Я вже знаю цей дзвiнок. Дзвiнки, як i людськi голоси, не схожi один на одного. Я поїду й колись подзвоню зi свого мiста по цьому телефону. Якщо... звичайно, залишуся живий.
Iнна пiшла й вернулася здивована: тебе. Я був здивований ще дужче, нiж вона.
- Я нiкому не давав твого телефону.Вiд хвилювання в мене спiтнiла рука, якою вхопив трубку.
- Слухаю.
- Тату, - пролунало в трубцi. - Тату, куди ти подiв кип'ятильник? Я не можу його знайти. А потiм... дзвонила мама. Вона каже, щоб ти пiшов до Аркадiя Васильовича. Вiн теж дзвонив i запитував, де ти.
Мене обпекло жаром. Менi здалося, я кручу в руках вузлик, а в нього десятки кiнцiв, i я не знаю, за який ухопитися. "Звiдки вiн узяв Iннин телефон? Чому Люба подзвонила вдень? Навiщо я Роговому?" Нижньою губою злизав краплину поту над верхньою. Гарячково нишпорив у кишенях, вивернув просто на тумбочку все, що в них було. Так, я забув Iннину вiзитку з написом губною помадою "Заходьте обов'язково" бiля телефону. А може, вiн ще й заглядав у папку, звiрив вiзитку з прiзвищем власницi папки й таким чином встановив, де я ночував минулої ночi. Люба, може, й дзвонила, а може, й не дзвонила, а Роговий ни дзвонив напевно. Вiн менi бiльше не подзвонить нiколи. Юний негiдник цього не знає, вiн вигадав телефонний дзвiнок Рогового. Вiн мене шантажує. Шантажує тим, що скаже Любi, де я ночував. Вiн боїться, що не поступить. Ще вчора вiн запитував, чому не приходять Роговий i Онищенко. Мабуть, вважає, що я їх одшив, корабель пливе без керма, от через те й трiйка.
Червоний туман застелив менi очi. Я чую слова, якi прориваються крiзь дзвiн кровi у вушах: "Ах ти мерзотнику". Хто це їх менi нашiптує? Це я сам шепочу їх.
Квакає у руцi трубка. Очевидно, Едик, не дочекавшись моєї вiдповiдi, злякався й поклав свою. Я кидаю трубку. До хрускоту стискаю кулаки. Менi хочеться кричати, бити, ламати все довкола... Ламати в чужiй квартирi? Я бачу в темнiй глибинi дзеркала, освiтлений маленьким бра, чийсь ощирений рот. Хто то стоїть передi мною? Якийсь знервований чи злий чоловiк. Хто вiн? Негiдник? Порядна людина?
В коридор виходить Iнна. Вона стривожено дивиться .на мене.
- Що там сталося? Хто це дзвонив?
- Нiчого не сталося.
- А все-таки?
- Дома... неприємностi.
- Якi? Хтось захворiв?
- Син розлучився... Старший син, - бовкаю я. - I взагалi... Пробач, Iнно. Я пiду. Одним словом... - Я махнув рукою.
Iнна спочутливе киває головою. Я беру свiй портфель, намагаюся вичавити усмiшку.
- Бувай...
- Бувай, - каже Iнна й дивиться на мене, як дивляться лiкарi на хворих. Я знаю цей погляд. Вiн такою мiрою закумуфльований, що простий смертний нiчого не прочитає по ньому зроду-вiку.
Я крокую вулицею. Назустрiч менi йдуть люди. Я не бачу облич. Тiльки - бiлi плями. Маски. Ширми. Старi, потрiпанi, новi, такi, яких не розбереш, скiльки вони прослужили, заштопанi, пiдфарбованi... Краєм тротуару пливе витрiпана, в зморшках ширма, за нею - iнша - ясна, чiтка, з намальованою усмiшкою. Такою, як у мого Едика. Так, так, я бачив тiльки ширму... Всi днi, всi роки - ширму. Коли, вiдколи я бачу її?
Я переходжу дорогу, на мене ледве не наїжджає машина (в цю мить у головi пунктиром пролiтає постать Олексiя Дiгтяра серед дороги), бреду навмання, набираючи в черевики пiску. Я не шукаю сходiв, не шукаю стежки, йду i йду кудись вниз i враз натикаюся на синю стрiчку води. Далi йти нiкуди.
Далi йти нiкуди! Ми завжди i скрiзь наштовхуємося на перепони. Вони нас зупиняють, iнколи рятують. Iнколи ми об них розбиваємося. Я лупаю очима, розглядаюся, нiби вийшов з туману. Та це ж Днiпровий рукав. По той бiк - Гiдропарк. Бурунять воду човни, бреде попiд берегом рибалка, лiниво кидає блешню. Вiн сам не вiрить, що може щось упiймати.
Ми часто в життi кидаємо блешню без жодної надiї, просто не лишається нiчого iншого. Я вiдступаю на кiлька крокiв, сiдаю на зелений горбик. У скронi й далi стукають молотки: гномики-ковалики роблять свою роботу - в грудях порожнеча, i десь у нiй - тонюсiнький, як голочка, бiль. Бiль у вакуумi. Але тепер я вже можу мiркувати. Я хочу дiйти iстини. Якої я хочу дiйти iстини? Тiєї, великої? Якої не дiйшли всi разом за тисячi рокiв? Нi. Своєї, маленької. Як це сталося? Коли це сталося? Коли? I чому?
Чому - не знаю. Неначе ж... все було як у людей. Купував черевички, рукавички, штанцi. Водив на прогулянки. На гойдалку-коня, на карусель. По алейцi слiдом за голубами: диб, диб. "Гулi, гулi". Пiдставляв спину i бiгав, як баский кiнь. Читав про Iвасика-Телесика та Чипполiно. Допомагав розв'язувати задачки про двi труби: в одну вода наливається, в другу - виливається. Проводив "душерятiвнi" бесiди на нiч - був впевнений, що так потрiбно, що виконую велику виховну роботу. Ще й намагався подати "в цiкавiй формi". Щоб син не позiхав. Вiн слухав. I кудись дивився. Iнодi щось запитував. Може, я вчив його но тому, що треба, й не так, як треба? Я намагався прищепити дiтям любов до працi, пошану до святого хлiба, вчив на контрастi, навiть тримав для цього "наочне приладдя". Здається, справдi нiчого переконливiшого й вигадати не можна. У мене в банцi лежить шматок окупацiйного хлiба. Сталося це так: ми саме обiдали, коли нiмцi, що вiдступали, почали виганяти з села людей. Вони заскочили до нас зненацька, мати щойно налила в миску юшки й поклала на стiл хлiб - шматок ячника вперемiшку з викою i половою. Тим окрайцем, завбiльшки в кулак, можна було вбити вола.
Два тижнi гнали нас нiмцi розгрузлими осiннiми дорогами, а потiм ще два тижнi ми ховалися в ярах на Засуллi, i вже по тому вернулися додому. Миска з юшкою так само стояла на столi, i бiля неї лежав хлiб. Юшка загусла, затвердiла, мати виколупувала її ножем, а хлiб так зачерствiв, що його не можна було розбити й молотком. Мати чомусь закинула його на полицю в сiнях, де вiн дужо довго валявся серед осколкiв i мантачок, а коли через два роки хтось iз нас, дiтей, прибiг з ним до неї й запитав, що це таке, вона довго хитала головою, заплакала i поклала той осушок в черепочок па суднику й при нагодi показувала :знайомим, а також нам, дiтям. Замавши власну сiм'ю, я забрав той окрайчик i поклав у скляну банку з кришкою i потiм часто показував своїм дiтям. На чорному антрацитному зрiзi видно остюки i золотавi, блискучi, схожi на нарости лишаю, кружальця просяної полови. Вiд одного погляду на той хлiб у мене ставало важко в шлунку. Одначе на хлопцiв та наочна агiтацiя чомусь не дiяла. '_Можливо, поганий з мене агiтатор, можливо, щоб все те осягнути, не потрiбно дивитися на той хлiб, а поносити йго в шлунку, але мене до болю ображало, коли хтось iз них, вловивши паузу в моїх повчаннях, пiдступно-поштивим голосом кликав: "Вовко, Вовко, йди, батько хлiб показуватиме". I стояли навпроти мене смиреннi, а в очах скакали бiсики. Потрiбно зiзнатися, що виховнi моменти - виховними моментами, а я й далi почувався, як i всi ми, грiшнi.
Купував дiтям лижi, iграшки, велосипеди. Були одягненi, нагодованi, вмитi. Моя дружина (намагаюся судити цiлком тверезо) не найгiрша з матерiв. Вона любила їх. "Так чому ж, чому ж тодi вони не такi, якими я хотiв їх бачити?", - заглушуючи шум у вухах, без голосу кричу я. Чому в п'янички Квача, який живе в моєму будинку на першому поверсi, такi гарнi хлопцi. Обидва працюють, вiддають матерi грошi, захищають її вiд батька. Ага - випяток. Бояться бути схожими на батька. А чому в Полян-ьких такi ввiчливi, такi скромнi дiвчата? Їхнiй батько працює на базi, мати - в гастрономi. Увесь будинок бачить, як щовечора пiрить вона з гастроному важкого кошика. Так, i це виняток. Але i в сiреньких Млинченкiв дуже порядна дочка, я знаю, вона була в нас у лiкарнi на практицi!
Тодi чому нашi дiти не стали такими, як їхнi? Причина цьому - наша зайнятiсть, заклопотанiсть? Тс, що ми iнколи сваримось, що Люба сягає у сварках зi мною i з ними крайнiх меж? ("Слинько. Зараза". -"Сама ти зараза".). В тому, що вони завжди знали: у батька є грiш, нехай не ї жмикрутиться, як жлоб. Вони мали все, бiльшого самi вже не зароблять. Нiчого дертися вгору, пробиратися через хащi. Причина в тiй поiнформованостi, яку мають, в нечесностi самого вселенського свiту - в кiно i книжках то й знай показують, як тисячi вiкiв обдурюють одне одного в свiтi люди i як можна обдурити краще? У втратi почуття святостi? Почуття цнотливостi?.. Справедливостi?..
О свiте, як же ти виховаєш своїх майбутнiх мешканцiв? Нi, я не годен знайти вiдповiдь на всi отi "чому?". Залишається ще - "коли?". Тодi, як просили, щоб їв мапну кашу, а вiн не хотiв їсти, i ми ставали перед ним дибки? Коли не захотiв ходити до дитячого садка i ми пожалiли його, забрали звiдти, найняли няньку, а вона була хитрою i недоброю?
Коли упросили нас, щоб ми купили цуценя, а потiм не хотiли вставати й водити його на вулицю, й довелося вiддати цуценя сторожевi з автобази? Коли вiдкрутили з товаришем у iнвалiднiй колясцi фару, а потiм звернули на двiрниччиного Гриня, двiєчника й балбеса? Коли ясної сонячної днини у пiонерському таборi пiонервожата i вчителька вчили дiтей, як проводити пiонерськi збори, як писати протоколи, i всi дiти не слухали, пустували, а Едик сумлiнно та з натхненням мережив рядками сторiнки? Коли у восьмому класi учнi поїхали в трудовий табiр i Едик сказав, що бiльше не залишиться там, бо вони, мовляв, роблять дурну роботу: рвуть моркву, складають на купки, а ту моркву потiм нiхто не забирає, вона гниє, а вони рвуть i складають новi купки? Ми повiрили, та так, воно, певпо, й було, i сказали директоровi табору, що їдемо в санаторiй, мусимо забрати iз собою сина. Щоправда, наступного року ти наполiг, i Едик знову поїхав у табiр. З класу їх поїхало тiльки четверо.
Чи це вже сталося аж у десятому класi, коли класна керiвниця обiцяла витягнути й Едика на медаль i не витягла?
А може, вже аж тепер, як уперше прийшли до нас Роговий i Онищенко?
Й на цi запитання я також не мiг вiдповiсти.
Важка образа на свiт, на Любу, на самого себе пекла менi горло, на неї накочувалася iнша хвиля - гнiву, й творили такий коктейль, що вiд нього можна було похлинутися. З усього цього хаосу, з хитросплетiння запитань i вiдповiдей випливало тiльки одне: мiй син - негiдник, послi-дущий пiдляк, топкий i пiдступний лицемiр, i таким вже залишиться назавжди. Це не заноси й перекоси, вiн дiє продумано, тверезо, вцiляє у сонячне сплетiння. Нiякi прорахунки виховання не можуть його виправдати: вiн розумiє все й свiдомо керує своєю поведiнкою. Якби йому вдалося стати на першi сходинки, вiн, мабуть, справдi пiшов би далеко, пробирався б угору спритно й винахiдливо, пролазив пiд ногами, дряпався по головах, вiдпихав з дороги тих, що загавилися, когось, може, зiпхнув би i в прольот...
"В душi нi трепету, нi спiвчуття, нi навiть наївного подиву перед тим, що вiдбувається навкруги". "Дурнi, от i мучаться". "Що це таке,- жахаюся я.Звiдки? Якiсь галюцинацiї? А-а, з Нечаева. Це його слова. Того страшного чоловiка".
"Ну, це ти вже занадто, - нашiптує менi якийсь голос. - Утiшся. Твої сини - не найгiршi. Не п'яницi, не хулiгани, не бандити. Едик - гарний на взiр, здоровий, розумний. I може, й справдi ти ще колись пишатимешся його успiхами".
Не треба менi його успiхiв. Його кар'єри, його слави. Менi потрiбен чесний син. А вiн таким уже нiколи не стане. Вiн житиме, як жив, i, можливо, поступить на той рiк, й нiхто нiколи не здогадається, який вiн насправдi. I десь живе дiвчина, яка стане його дружиною. Добре, якщо це буде така ж пройдисвiтка, як вiн сам...
I раптом, неначе снайперська куля з далекої вiдстанi, мене вражає думка: чим ти клопочешся? Над чим побиваєшся? А може, воно вже тобi зовсiм не потрiбне? Я пiдхоплююся. А що ж... одним махом - все. Поїхати й добити до кiнця. Портфель iз знiмками зi мною, я вiдносив у ньому Iннi її роботу.
Я почуваю, що це рiшення не породжене хвилиною розпачу. Воно зрiло давно, я до нього готувався всi цi днi.
Що ранiше розшукав телефон Петра Огира й дзвопив йому на роботу. Набивався провiдати. "Приїзди, коли хочеш", - сказав Петро. Петро працює в онкологiї. Я не знаю, чому вибрав його. Ми з ним нiколи не дружили, щиро кажучи, вiн менi нiколи не iмпонував. Ото вже було справжнє село, таке репане, що могло шокувати й мене. Та де там село, белебень, глухий, вiдлюдькуватий хутiр. "Тiтко, - кричить вiн у гастрономi через голови покупцiв до похмурої, яка вперто маскується косметикою пiд дiвчину, продавщицi.- Ваш ковбик жарений на смальцi?" - "Это не ковбик, это сальтисон". - "А на смальцi чи на салi?" - "Нахал. Дурак. Не мешай торговать". Петро здивовано чухає потилицю: "Хлопцi, чого вона з'єрепенилася?"
Мабуть, я вибрав Петра через те, що вiн, як менi здається, не зможе приховати правди. О, в цих справах ми досягнули вiртуозностi. Можливо, це єдина в свiтi брехня, вiд якої не повиннi вiдмовитися люди. Але я не хочу i її.
Сьогоднi субота, проте я знаю, що Петро в лiкарнi. Зiбрав про нього чималу iнформацiю й вивiв з неї, що їхати менi потрiбно саме до нього.
З чверть години простояв у черзi на таксi, а за пiвгодини вже був у онкологiчнiй клiнiцi. Я йшов швидко, широко та впевнено вимахував портфелем, не розглядався, й чергова не зупинила мене. Менi не хотiлося марнувати час: викликати Петра по телефону, виписувати перепустку. Вже аж у кiнцi довгого коридора вiдчув, що в мене в грудях напружилася якась линва, а ноги в колiнах нiби розм'якшилися, ледь пружинять. Я змусив їх ступати твердо.
Петро Огир стояв за столом у своєму кабiнетi, складав на купу якiсь папки, мабуть, iсторiї хвороб. Вiн мене не впiзнав. Перший чоловiк, який мене не впiзнав. Зате я впiзнав його одразу, хоч, леле, змiнився вiн неймовiрно. Передi мною стояв огрядний товстий чоловiк з великою, зовсiм лисою головою,- тiльки вiночок волосся нижче вух, як у святого Петра в мультиплiкацiйних фiльмах, - великим носом, великими губами та великими добрими очима.
- Би знаєте, сьогоднi я не зможу вас прийняти, - вибачливо сказав вiн.
- А коли, Петре?
Вiн заморгав бiлими повiками, його рука несамохiть ковзнула до потилицi.
- Чи не Вiктор, хай тобi бiс!
- А нащо вiн менi, твiй бiс?
- Ну ти ж i той... замаскувався пiд молодого.
- Якби замаскувався пiд молодого - упiзнав би.
Ми обнялися. Пiсля кiлькох фраз ("Ну, як воно?" -"Та так, живемо"), Петро вже по-справжньому скрушно пошкрiб п'ятiрною потилицю.
- Ти хоча б подзвонив... Така петрушка вийшла... Я з двома чуприндулами зiбрався на рибалку. З нашими, рентгенологами. Хотiли заскочити додому, перевдягтися, й - гайда.
Линва в моїх грудях обвисла.
- То що ж, їдьте. Iншим разом... Я сам рибалка... Сковородочнiк.
- Як це? - не зрозумiв Петро.
- Ну, є поплавочники, є донники, а є сковородочники.
Петро смачно зареготав.
- Розкажу хлопцям.
I враз у моїй головi сяйнула спасенна думка.
- А ви б не взяли мене з собою?.. Завтра недiля... Та й взагалi менi тут кiлька днiв робити нiчого. Син поступав до iнституту, а я блукаю, як потороча. Якби знайшлися якiсь старi штани...
- А що ти вмiєш робити, якщо ти сковородочнiїк? - примружився Петро.
- Дрова рубати, картоплю чистити. Смiшити: стаю на голову й кукурiкаю.
- Ну, такий кадр нам пiдiйде.
- В мене немає нiяких припасiв, так я... горючим.
- А це вже - кинь. Хабарiв не беремо. Ну, все. На коня, незаможник!
Обоє "чуприндулiв" чокали Петра бiля "коня" - жовтеньких "Жигулiв". Вопи справдi були чубатi, худi й чубатi, тiльки один - високий, а другий - низенький.
- Микола Лiтнiй,- простягнув руку високий.
- Микола Зимовий, - простягнув руку низенький. Я спантеличено крутив головою.
- Ну, це - щоб не плутати, - пояснив Петро. - Два Миколи. Один i справдi народився влiтку - як i вiдповiдний святий, а другий - взимку.
Я придивився пильнiше, щоб не поплутати: менi здалося, що мусило б бути навпаки: Зимовий Микола був чорний, як жук, а Лiтнiй - неначе облитий сметаною.
Петро та Миколи справдi затрималися недовго. Поки вони переодягалися, я сходив у крамницю, купив таких-сяких припасiв, а також подзвонив з автомата Едиковi. Я сказав тiльки одну фразу: "Їду в справах у район", i поклав трубку. Яке його дiло - у який район. А подумає про iнше - нехай думає.
Вирушали двома машинами - Петро i Лiтнiй Микола мали завтра вернутися, Зимовий Микола залишався на три днi й через те їхав своїм "Москвичем".
Їхали по забитому машинами проспекту Дружби народiв, через мiст Патона, повз Русанiвську набережну, i я бачив наш готель, i своє вiкно, на мить у моїй головi майпула думка про те, що Едик лишився сам, наодинцi зi своєю трiйкою, на мить менi стало його шкода, одначе я не вельми розжалобився. У мене вистачало iнших думок, iнших болiв. Бiля старого кладовища повернули праворуч, далi "Жигулi" покотилися змiїстою стрiчкою асфальту повз якiсь хатки, повз обтоптанi рибалками озерця, через мiстки, пiд якими шумiла вода, й знову задзвенiла стрiлою стрiчка асфальту, а праворуч i лiворуч миготiли садки та паркани, а також будиночки на високих пiдмурiвках - очевидно, восени їх пiдтоплювала вода, будиночки на курячих нiжках тяглися довго, менi вже почало здаватися, що це кiлька їх бiжать наввипередки з машиною, а потiм вони захекалися й зупинилися, а ми вискочили на луг. Лiтнiй Микола натиснув на газ.
- Не лети, як дурний з гори, - сказав Петро. - Дай хоч оковi порозкошувати на цих травах.
- Треба встигнути пiймати риби на юшку, - заперечив Микола. - Тобi б тiльки розкошувати. Лiнтюх нещасний... Не дарма од тебе й жiнки втiкають.
- Не вигадуй, - сказав Петро.
- Чого не вигадуй?
Петро помацав свого великого носа-кушку.
- Ну, нехай двi, а третя?..
Микола збавив газ, об'їжджав розбитий вiдтинок дороги.
- А третя чому? - запитав я. Петро безнадiйно махнув рукою.
- Третя... Я не був на нiй одружений. Тiльки збирався.
- Два роки збирався, - кинув через плече Микола.
- Треба ж придивитись до людини. Кожного тижня їздив у Лiски. Цiкава молодичка. Пацан у неї. Василько. Тихцем просив у мене грошей на квитки в кiно та на цукерки дiвчатам. Високий такий пацан, ще й боксом займається. Паханом називав... коли грошi просив. А в минулу недiлю я приїхав, а по двору якийсь чувак у майцi ходить. "Йди сюди, каже, побазаримо". Я й пiдiйшов. А вiн як урiже по уху. Я й з копит. Вiн замахнувся чоботом... На щастя, Василько нагодився, та батька пiд дихало. Ледве водою одлили. - Петро знову помацав носа, неначе хотiв упевнитись, що вiн на мiсцi. - Не був я на нiй жонатий. I не мiг бути. У неї чоловiк у тюрязi сидiв, а тодi випустили його.
Я одвернувся, щоб не засмiятися. Тепер машина бiгла по невисокiй дамбi, яка пролягла помiж озерець та болiт, порослих верболозами, ситнягом i очеретом. Було видно, що тут мiлко - посеред широкого чималенького плеса стояла чапля, сiра, знерухомiла, вона була схожа на корч. Я ледве її розгледiв. Декiлька разiв дорога пiдбiгала до широких рiчкових розливiв, на яких гойдалися на якорях або мчали моторки, на берегах, неначе потомленi бегемоти, стояли машини, дуже багато машин i наметiв, але й обшири тут - велетенськi. Проїхали кiлька шлюзiв, бiля них теж дрiмали бегемоти-машини, а бетоннi плити облiпили рибалки - риба йде на свiжу воду.
Далi машина вискочила на iншу дамбу, вищу, й повернула праворуч. З гори було видно, що дороги-дамби сходяться пiд прямими кутами й розлiновують луг на велетенськi квадрати. Я подумав, що цi прямi бетоннi дороги мовби забирають у лукiв часточку їхньої таїни. Мабуть, колись через цi луки теж пролягали дороги. Але то були iншi дороги. Й iншi не тiльки через те, що не бетоннi. Колись вони були природнi, їх прокладала нагальна потреба, хтось один iшов чи їхав першим, кудись добивався, кудись проривався, застрявав, вибирався й знову їхав, потiм на його слiд трапляли iншi, виправляли, скорочували ту першу стежку, утоптували, аж поки не з'являлася дорога. Вона обминала озеречка, горнулася до горбикiв, збiгала в долинки. Тепер дороги прокладає не нагальна життєва потреба, а розрахунок. Фотографується дiлянка, наперед на ватманi проектується траса, люди зрiвнюють горбики, засипають долинки... Зникають таємницi, зникає напруга мандрiвки. Так, зникає й вона, напруга. Колись все здобувалося тяжко. Через те й пам'ятали, хто перший пробивав дорогу, коли i як те було, i як у кiнцi дороги вiн збудував хату, i як потiм поруч виросли iншi хати. Й знали гаразд, хто i як будує, пам'ятали справжнiх майстрiв, тих, що будують хати, роблять колеса, кошики, майструють вози, копають криницi. Все те зникло, розчинилося в iмлi рокiв. Тепер ложки всi однаковi - ширвжиток, їжа рiзна, а ложки однаковi. Бо їжа не однакова.
Мабуть, немає нiчого дурнiшого, подумав я, як зiтхати по тiй напрузi, од якої рвалися жили, по дерев'яних колесах i дiжах для тiста, але по чистих, незатоптаних луках i по нескаламучених криницях людство зiтхатиме, доки й вiку його. Одне неможливе без iншого, одне заперечує iнше. Мабуть, ще й через те, що ми зв'язанi з луками, лiсами, рiками пуповиною, ми народилися серед них, бiля них i в нашiй кровi вони закодованi такими, як були тодi, за часiв нашого дитинства. Дитяча пам'ять - найтривкiша, й наше дитинство здається нам найблагодатнiшим вiком.
З дамби повернули праворуч, з'їхали на мисок, який вiв до пiщаного пiвострова. Пiвострiв простягнувся в довжину метрiв на триста, його правий берег був вищий i круто спадав до широкої затоки, яка ген отам, у долинi, зливалася з Днiпром, лiвий - низенький, пологий, переходив у болото, поросле куширем, лататтям, ситнягом i очеретом, що рiс кущатi. Подекуди понад берегами кучерявився верболiз, на бiлий, сипучий пiсок наступало життя, а трави росли латками. На березi стояло з десяток машин.
Ми знайшли собi зелененьку оазу з трьох чи чотирьох кущiв та латки дерну, поставили машини, й, поспiшаючи, навiть по нап'явши намету, похапали вудки та кинулися до води, аби до вечора зловити риби па юшку. Безкрає водяне плесо зоддалiк переливалося голубiнню, але коли я пiдiйшов до берега, вода здалася менi неживою, мертвою. Жодної хвильки, жодного брижа й жодного сплеску. Я рибалка не найвищого класу, але з одного погляду на воду скажу: ловитиметься риба чи пе ловитиметься. Не знаю, як i чим це пояснити (iнодi риба ловиться, хоч вона й не сплескує на поверхнi), але "неповна" вода чимось вiдрiзняється вiд "ловецької". Менi здається, по нiй розтеклася невидима плiвочка, й вона якось особливо вiдсвiчує.
Мiй здогад пiдтвердився дуже швидко. Поплавки незрушно стояли на поверхнi, неначе хто приморозив або приспав їх. Вже Петро закинув двi донки, вже Лiтнiй Микола десь накопав глею ii розмiшав, розтопкав у ньому пiвкаструлi пшоняної кашi, пiвпачки "Геркулеса" та хлiбину, вже Зимовий Микола надув човна й разiв два оббатожив спiнiнгом берег туди й назад, а в нашiй сiтцi вiльно розгулювали двi верховодки та йорж, завбiльшки в мiзинець. А яка то юшка без риби? А яка то чарка на природi без юшки? А яка балачка без чарки? Петро та два Миколи зав'язали суперечку: випускати чи не випускати йоржа.
- А розкаже там, у водi, якi бездарнi йолопи стоять на березi, - казав Петро.
- Тож i добре, - заперечив Лiтнiй Микола. - Може, хоч тодi вона припливе на наш корм.
- А перекине хвостом казан, - не здавався Петро. Збоку могло видатися, що вони сперечаються насправжки. А вони просто притлумлювали досаду. Й тодi я вирiшив пiти на авантюру. Менi дуже хотiлося прислужитися хлопцям, показати їм, що взяли мене не даремно, хвастонути, бути їхнiм благодiйником (отако лiнькувато, нiби байдуже викинути з човна сiтку з рибою: "Ну, здасться, на юшку вистачить"), а може, що й через те, що потiм менi доведеться звертатися до них у справi, важкiй i фатальнiй для мене, i я хочу, щоб вони були зi мною правдивими й щирими, бо хiба можна бути неправдивими з отаким смiливим i бойовим хлопцем.
На авантюру наштовхнув мене чималенький камiнь, обв'язаний навхрест мотузком - готовий якiр - i флотилiя човнiв, що чорнiла далеченько на плесi. Я знав: там - течiя, там - глибина, а значить, там i риба. Щоправда, на те, щоб ловити рибу з човна, потрiбен спецiальний дозвiл, спецiальна лiцензiя, але ж хiба у всiх, що ото крутять спiнiнги отамо, на сонячнiй дорiжцi, є лiцензiї? Либонь, немає нi в кого. Я швидко змайстрував донку, в Зимового Миколи знайшовся кормачок. Щоправда, цей спосiб риболовлi нинi теж заборонено. Але ж я не їду ловити на продан; Менi впiймати лише на юшку.
- Може, не їдь? - висловив сумнiв Петро.
- Морiтурi те салютан! - вигукнув я i хвацько вiдiпхнувся вiд берега.
Я вигрiб трошки нижче вiд дерев'яної та гумової флотилiї - теж невеличка хитрiсть - їхнiй корм зносить до мене. Шугонув в воду камiнь, вервечка бульбашок потяглася вiд нього. Камiнь iшов у глибiнь довго - ледве вистачило мотузки. Човна розвернуло в один бiк, у другий, врештi вiн зупинився на припонi.
По днищу сичала вода, течiя закручувала бiля бортiв тугi спiралi. Пiшов у глибiнь грузок з кормом та наживкою. Спочатку я не ловив, постукував кормачком по дну, вибиваючи кашу, й знову викручував кормачок нагору, "заряджав" його. Пiдманював рибу. Врештi перестав пiдманювати, тримав вудлище в руках. Месина напнулася, тихенько виспiвувала, я вiдчував її тугий опiр, вiдчував груз на днi, - варто ледь похитнути вудлищем, i вiн вiдiрветься, в цю мить я й сам був наструнений i легкий, в менi прокинувся пращур, отой давнiй лiсовий рибалка з берегiв Десни, волохатий i винахiдливий у пошуках здобичi, в природному прагненнi вижити самому й не дати загинути родинi, родовi. Так, то й мiй рiд, вiчний рiд мисливцiв та рибалок, то моя земля, iншої я не знаю й не хочу, а без цiєї но зможу жити. Щоправда, я також не знаю, визнав би мене своїм нащадком отой мiй далекий пращур чи нi. Якби подивився па мене ось такого, скоцюрблепого, як пес на купинi, в якiйсь голубiй кацавейцi (штормiвцi) i рожевiй ярмулцi, з металевою штукенцiєю в руках, чи визнав би, побачивши отаким Днiпро i отакою Десну, отакими береги, лiси й пасовиська?
Сiп-сiп, сiп-сiп; я пiдсiкаю й вiдчуваю, як на днi опирається рибина. Викручую месину, беру спiнiнг у лiву руку, правою намацую пiдсаку. Мої руки тремтять, мов серце б'ється прискорено, воно чує здобич. Звiр прокинувся, звiр бореться за своє iснування. Ширяю пiдсакою, рибина сплескує на поверхнi води, поспiшливо ширяю ще раз i враз вiдчуваю, як стало легким, майже невагомим вудлище. Рибина зiйшла. Я сам збив її пiдсакою. Наживлюю гачки вдруге. Сiп-сiп, сiй-сiп. Звiр роздратований, звiр голодний, але, на вiдмiну вiд людини, вiн стає обережнiшим вдвiчi, обачнiшим, спритнiшим. Я виловлюю рибину i вкидаю її в сiтку. Це лящ, а може, лящик чи навiть пiдлящик, невеликий, горбатенький, мiдяно-бронзоиий.
По якомусь часовi до того пiдлящика долучаются ще два. I раптом: сiп-сiп-сiп. Ривок, удар, ще ривок. Мов серце тремтить, моє серце спiває, на ту мить воно забуло про все: задушливу кiмнату в готелi, Едика, Любу, рентгенiвськi знiмки в портфелi. Воно напоєне боротьбою, молоде й пристрасне. Воно таким запрограмоване й пущене в свiт. Не зiйшла б, не зiйшла б, це велика рибина. Я чую її опiр, вона важко йде з глибини, вона бореться за своє життя, вона злякана, очманiла, не розумiє, що це тягне її нагору. Вона знає всiх хижакiв у своїй стихiї, але вона велика, вона їх не боїться. А це її зборює якась iнша сила, могутня й жахна. Вона й не знала, що iснує така сила, вона не знала, що над кожною силою е iнша сила, i в свiтi немає найдужчого. Мене теж душить страшна й примарна сила, перед якою я маленький i безпомiчний, як булька на водi, як порошина.
Майнуло навiть у такий час, майнуло й згинуло, а в серце срiбним хвостом б'є радiсть: лящ, велетенський, кiлограмiв на два з половиною лящ вже стрiпує в пiдсацi.
Мої руки ще тремтять, i вже не зовсiм гаразд почуваю, що дiється там, на днi. Може, вистачить, може, пiднiмати якiр? Нi, ще, я ж упiймав чотири рибини менше як за годину. Ще одну-двi рибини.
Мабуть, саме на пiдтвердження того, що понад однiєю силою в свiтi панує iнша, чую за спиною тривожний крик:
"Iнспекцiя!" Тепер вже в моєму серцi трiпоче панiчний страх. Я увесь час пам'ятав про неї, небезпека, здавалося, висiла у мене за спиною, вона потьмарювала менi радiсть риболовлi, але я сподiвався, що все обiйдеться: стiльки човнiв, стiльки рибалок, певно, вони тут ловлять кожного дня. Я оглянувся: до нас i справдi наближався великий сiро-зелений катер. Зривалися з припонiв човни, ревiли моторами, розлiталися вусiбiч, як великi срiбнi рибини.
Я зрозумiв: моторки втечуть, ну що може їм зробити катер: наздожене одну, ну - двi. А ми, тi, що на гумових човниках, не втечемо нiкуди. Ми i е здобиччю великої сiро-зеленої рибини.
Тепер вже я був здобиччю i дiяв за її законами. Дiяв, як запеклий, лютий браконьєр. В мене на колiнах лежав нiж. Я перерiзав мотуз, який тримав якiр, перерiзав месину й шпарко кинув у воду весла. Моя перевага перед iншими невдахами рибалками полягала в тому, що я був з цього краю "флотилiї", а iнспекцiя розпочала прочiсувати її од фарватера.
Я швидко грiб до берега, але не до крутiшого, де стояли й нашi машини й куди, я вже здогадався, неодмiнно припливе iнспекцiя, а до пологiшого - в болотянi нетрi. Я не оглядався, тiльки хлюпали весла та скрипiла гума. Оглянувся вже на краю болота: катер iнспекцiї гойдався посеред води, до його борту було приарканено кiлька човнiв. Решта втiкали до острова. Я проскочив-переповз через пiщаний гребiнь, який вiдокремлював рiчку вiд болiт, i одразу ж попав у густе царство куширу, рiзаку, водяних лiлiй та iншого зiлля. Я зрозумiв, що катер сюди не зайде. Але вони можуть пристати до берега й побредуть пiшки. Отже, не спускати вiтрил, туди, далi, в болотяну люкрозу. Водяна кропива намотувалася на весла, я вже ледве грiб, час вiд часу зупинявся й оббирав її з весел. Вряди-годи натрапляв на чисте плесце, проскакував його, а потiм знову човен сiдав днищем на болотяне зiлля. Гребонув ще кiлька разiв, прибився пiд кущ ситнягу й кинув весла. Я дихав, як загнаний кiнь. Аж тепер помiтив, що менi ще й заважала сiтка з рибою, вона тяглася позаду, гальмувала. Забрав її в човен, але вона застрибала бiля моїх нiг, опустив знову у воду. Зненацька мою увагу привернуло якесь гудiння, я пiдвiв голову й побачив сiро-зелену щоглу. Зiпонув я переляку ротом i, гнаний страхом, скочив у воду. Ломився через очерет, через осоку, падав, пiдводився, пробивався далi й далi в болото. Коли вже зовсiм не стало снаги, зупинився у високих хащах осоки та ситнягу. Штани були мокрi, я зняв їх, викрутив i вкинув у човен. Сiв на борт човна, ноги поставив на купину, мокрими рукавами сорочки витирав пiт. З литок цебенiла кров,- порiзав їх рiзаком та осокою,- болiв розбитий об верболозовий корiнь або об випадково закинутий рибалкою камiнь великий палець правої ноги. Я причаївся, прислухався, але не мiг нiчого почути. Моя увага малювала картини розправи над рибалками-браконьєрами. Менi було невимовне соромно, й уже здавалося, що i в душi хлюпає глей i там плаває жабуриння, а лiлiї не цвiтуть i не цвiли нiколи. Я не боявся штрафу, не боявся, що заберуть спiнiнги, - страшно було одного: напишуть на роботу, й потiм я довго не змию ганьби. Навiть не ганьби, просто це буде велике посмiховисько для всiх у мiстi.
Й раптом горло менi зашерхло, там зашкрябало, запекло, неначе потерли сухою осокою, i я подумав: який же я дурний, може, вже менi той насмiх i не страшний. Та й що менi все, пiсля пережитого за остаппiй мiсяць!
Одначе пн пiдводився. Й ще раз подивував самому собi: що ж нас так мiцно тримає на паколi, чому не можемо обiрвати мотузок? Чомусь не можемо. Через те, що замiнити його нiчим? Або вже пiзно? А так. Я надивився в лiкарнi... Там стандарт поведiнки особливо помiтний. Людина ось-ось помре, але ходить на паколi. Той пакiл - служби, домашнього рабства, ще чогось, iнодi хочеться крикнути: рвонися, шарпни завiсу, нехай вона впаде на чиюсь голову... Ось вийду з очерету й скажу: "А плювати я хотiв на вас i на все па свiтi. Й на тебе, не святий Петре, й на вас, не святi Миколи, чому не виручили, чому не виручаєте?"
А як вони виручать? I чого менi на когось плювати? Хiба хтось один винуватий за всi людськi грiхи та недосконалостi? I що взагалi я можу зробити, вчепившись своїми слабкими руками у вселенську завiсу. Рiшуче нiчого. Нiчого, бо й судилося менi... судилося всiм нам... тiльки одне - творити добро, бути людьми, не заплямувати душу злобою, брехнею, злом. Судилося нам... аби кожен дбав нро те. Кожен. Ну, цього нiколи не буде. Але iншого в нас немає, немає iншої вiри, ми не знаємо, як iнакше сповнювати закон людського життя, праведний закон (коли вiн праведний), як мислили великi, найчистiшi пашi попередники; як пройшов вiн крiзь столiття й тисячолiття, вдосконалюючись, принаймнi в теорiї, аж до наших днiв. Будеш правдивий i чистий - будуть правдивi й чистi твої дiти. Оце вiн i є - вселенський закон в "чистому виглядi". Здебiльшого. Не завжди, але в принципi.
Вилазити з осоки таки не було смислу. Тепер я справдi виглядатиму злiсним браконьєром. В цю мить мепi вдалося поглянути на себе збоку: сидить лiтнiй солiдний чоловiк в очеретi й труситься, як цуцик. Але я не засмiявся. Пискнула еа комишинi очеретянка, нахилилася разом з комишиною, подивилася на мене цiкавим оком, спурхнула й полетiла. Випливла на плесо лисуха, кахкнула кiлька разiв, мабуть, її теж щось насторожило - попливла назад. З золеної пiтьми проглядала тiльки бiла цятка носа. Збрижив пiд берегом воду вуж, пошелестiв у осоку. Цвiли в осоцi якiсь дрiбненькi фiолетово-синi квiтки, й на водi, на кушпрi та рясцi тож - бiленькi, наче зiрочки. Менi здалося, я їх нiколи не бачив, а вони вкривали все болото. Тiльки отака лиха пригода вiдкрила менi їх. Мабуть, ми не бачимо дуже багато чого. А воно ж росте i виконує якусь свою функцiю щодо цього болота, а таким чином i щодо нас. Ми зв'язанi з цим свiтом тисячами судин, тiльки не бачимо їх, обриваємо їх слiпо й безжально.
Я мовби впритул подивився в зiницi свiтовi, прасвiтовi простого й мудрого, суворого i жорстокого. Свiте, який же ти топкий, який гарний... Для одних - гарний, для iнших - одноколiрне кiно, яке пiдглянув у щiлину. Як оце нинi я. Фiльм iде для iнших...
Сонце сiдало по той бiк острова, воно здавалося менi наштрикнутим на сниси очеретiв. Немилосердно тнули комарi. Я зробив з очерету вiничка й вiдганяв їх, а потiм нарвав трави й прикидав нею ноги. Я знав, що можу застудитися, проте терпiв. Самотнiсть стиснула менi груди. Така глуха, нiма, аж засмоктало серце. Я був самотнiй серед оцих очеретiв, i сам, як очеретина, як бiла квiточка, до якої нiкому немає дiла.
I думав про життя, як про оцей свiй човен, який то летить за течiєю, то його потрiбно тягнути; то ти гордо й поважно сидишнпа веслах i правуєш, куди хочеш, то тебе несе вода, жене вiтер, заливає хвиля, то ти бабраєшся в болотяному багнi, а то з панiчним страхом раптом вловлюєш пiдступний свист повiтря i вже не знаєш, чи допливеш до берега. У стiлькох кручiях, в стiлькох шквалах побуван мiй вутлий життєвий човник за останнi тижнi! Й жспе його хвилею далi, й несе... несе в червону невiдомiсть. Потiм буде пiтьма... А чи зiйде менi сонце, я вже не зна ю.
Поночiло, рожева заграва на заходi погасла. Почали зриватися качки, їхнi крила зi свистом розтинали повiтря, посли їх у сутiнкову, їм одним вiдому й зрозумiлу високость, часом якась з них натикалася на мене, кидалася вбiк, а далi стрiмко зринала вгору.
Над згусклою тишею плеса, над посвистом качиних крил, над самотньою сумною хмариною по небу косо пропливла жовта цятка - супутник - чудо вiку, рукотворна зоря, кажучи високим штилем. На мить майнуло: чий вiн? Що й кому несе в своєму електронному черевi? Супутник - рятiвник людей, якi зазнали в морi катастрофи, чи iноземний шпигун? Боже мiй, якi маленькi нашi бiди, нашi скарги перед тим невiдомим, що обмотує невидимими линвами всесвiт, який, заплутавшись у них, може шугонути в чорну космiчну прiрву. Але те вiд мене десь далеко-далеко, а бiда тут, у менi, пече мозок i серце й через те вона бiльша за погаслi сонця. Чому нi тодi я думаю про неї, про цю жовту цятку, яка майнула й навiки згинула з моїх очей? Що менi до того - чия орбiта довговiчнiша - її чи моя? А може, оце вона i є - єдина i остання можливiсть тимчасового рятунку - думати про щось iнше, про все те, до чого, хочеш чи не хочеш, а ти таки причетний? Бо де менi ще шукати рятунку? Клянуся всiм найсвятiшим, я не шукаю його там: ви всi теж помрете, тiльки трохи пiзнiше. У мене на вiї разом iз сльозою тремтить iнше: ви - житимете! I мої сини - теж. Вовка та Едик. Мiй великий, мiй малий, мiй недорослий, мiй лукавий молодший син. Вiн теж займе в отому гiгантському колесi вселенської краси та довершеностi своє мiсце. I, може... може, вистачить у нього душi та розуму розглянутися, передумати й далi простелити свiй слiд рiвно.
Але ще одна думка врубується в ту. Чи вистачить часу? Ця думка дивно вплiтається в ледь чутний шелест очерету, в глухе чмакання i хлипання. То хлипає болото. Сивенький пар в'ється над ним i тане над сивими чупринами очеретiв. Зовсiм недавно я десь читав: якщо й далi викидатимемо в повiтря стiльки ж вуглекислого газу, як викидаємо сьогоднi, то незабаром може наступити "нарниковиii ефект", в результатi якого Земля перетвориться ось в таке болото - рай для жаб. А нам же загрожує не тiльки "парниковий ефект". Нинiшнi чотири вiдсотки зросту енергетики всього лише через сто шiстдесят рокiв призведуть до того, що видобута людиною енергiя буде рiвна радiацiї, яку вiдбиває Земля. Й тодi розпадуться зв'язки в бiосферi, розтане на полюсах лiд. Земля шугоне в трiас. I це ще не всi загрози. Спалювання кисню. Забруднення води. Хiмiя! Кiбернетика!.. Скiльки ж то дамоклових мечiв занесено над вами, мудрi голови, а ви або смiєтеся бездумно, або люто сваритеся i в своїй слiпотi не бачите, що кожна хвилина може стати останньою. Невже не схаменетеся! В iм'я всiх матерiв, дiтей, внукiв i правнукiв! У мспе одiїа смерть, а у вас вже десять чи й бiльше.
Iз загуслої ряски на мене витрiщилася жаба... Може, вона все розумiє i спiвчуває менi? Або радiє, що незабаром для неї настане рай!
Якi дурницi беруться до голови, й гарне мiсце та гарний час вибрав я для цих своїх мудрувань. А може, це й є найкращий час... Ранiше не було коли подумати. А тут все вигострилося до леза бритви. Менi вже, власне, байдуже... Нi, не байдуже. Якби мiг, я оце б пiдвiвся над болотом, пiдняв до хмар руки й закричав на весь свiт через усi болота i океани таким голосом, що у всiх зледенiв би мозок. Здається, я чую голос... То кричить хтось iнший, кого обсiли подiбнi думки. А-а-а, i-а-а. "Вiть-а-а!" Зрозумiв, що то хлопцi кличуть мене. Я побрiв на крик, тягнучи човен. Я вже був неспроможний пробиватися до рiчки й плисти по нiй. Я тягнув човен за шовкову шворку, яка впивалася менi в руки, провалювався в ковбанi, вилазив, падав, пiдводився й плуганився знову. Коли я вийшов на простiр, на пiсок, па менi не було жодного сухого рубчика й жодної цятки, не заляпаної багном або ряскою. Побачивши мене, хлопцi аж поприсiдали до землi, а Петро навiть полiз рачки. Вони реготали, мов божевiльнi. Мабуть, у мене справдi був дуже кумедний вигляд - затятого браконьєра, рiчкового розбiйника, але мене їхнiй смiх розiзлив до нестями, я плювався та лаявся вже як справжнiй браконьєр:
- Чого повитрiщали вирла, чого ржете. Рибалки... Прийшов би хтось, забрав рибу, тодi я не сидiв би в очеретi.
Я полiз у воду одмиватися. А хлопцi ще трохи посмiялися й розвели багаття, вони налили менi пiвсклянки горiлки й змусили випити: "Заслужив. Дми. А ми зараз юшку зваримо. Ох i юха буде! А ти грiйся й сушися".
Юшка вдалася на славу. Ми розташувалися бiля багаття, сьорбали гарячу - вiд вогню чи перцю - юшку, обпiкалися, а Петро розповiдав:
- Зi мною оце теж недавно сталася рибальська притичина. Приїхав я додому в село, запитую в мами: де тато. Вона й каже: "На ставку. Сiточку кинув". Пiшов я до ставка, а по дорозi й думаю: "Давай пожартую, пiдлякаю тата". Залiз у очерет та як гиркну: "Ти що тут робиш?" А тато о'гако здригнулися й у воду - бульк. Я до човна, витяг їх, а вони мокрi i п'явка у вухо впилася... Тату, кажу, я хотiв пожартувати. А тато як схоплять весло та як уперiжать мене по спинi.
Ми вибухнули реготом. Петро роззирався на всi боки, вiн не розумiв, чого ми смiємося. А ми смiялися и смiялися i були схожi на чортiв у пеклi (тiльки казан треба бiльший) - вогнянi вiдблиски стрибали по наших обличчях, на яких чорнiла сажа, й зуби блищали страховидно. Шугав над нашим багаттям кажан, десь угорi просвистiла крилами качина зграя. Вода була тепла, таємнича, в небi вирiзьбився молодик, i па водi прослалася ледь помiтна дорiжка. Такими дорiжками ходять тiльки смiливцi. Лiворуч далеко-далеко сяяла вогнями Трипiльська ДРЕС, вогнi вiдбивалися у водi, здавалося, то велетенська армада кораблiв вирушила у плавання й суне на нас. А очерети стояли нiмi, таємничi, як i тисячу лiт тому, коли ще в них жив рогатий та iнша нечисть, i, як i тисячу лiт, плакав десь на купинi кулик.
Я настягав потертого, полишеного попереднiми рибалками сiна й лiг. Дивився у зоряне небо, тут-таки воно було небом, i я обертався разом з ним (а може, й не обертався, є й така теорiя) i слухав куличка, й почувався самотнiм i загубленим серед цих зiр i цих болiт. Менi було чогось шкода, а чого, я не знав i сам, i не хотiв дошукуватися причини, аби не провалитися, неначе крiзь тонку кригу, в небезпечну глибiнь. Я вирiшив лiпше думати про зорi. Про зорi звичайнi, якими вони були од вiку, а не про записанi в небеснi карти об'єкти, не про космос. З якогось часу вiн перестав мене цiкавити, я втомився вiд iнформацiї про нього, вiд безкiнечних гiпотез про те, що вiн може нам дати й чого не дасть, про квазари та чорнi дiрки неба, про небесних братiв, за якими дехто зiтхає до слiз. I є серед тих зiтхальникiв такi, що вже й жити не можуть без зоряного брата, а брата рiдного, який живе в Кобеляках, не навiдували по десять рокiв. Живiть спокiйно, небеснi брати, я до вас не полечу. Бо й як порозумiтися з вами, можливо, схожими на павукiв або амеб, коли на цiй зеленiй кульцi не можуть порозумiтися iстоти, схожi одна на одну, як двi краплi води.
Пiдвiвшись на лiктi, поглянув на Днiпро. У водi купалися зорi, срiбний пилок опадав з неба на широке плесо. Важко стиснулось серце: мабуть, цю красу я бачу востаннє.
Я заснув з зорями в очах.



День вiсiмнадцятий i дев'ятнадцятий

Цi два днi я ловив рибу. Петро i Лiтнiй Микола поїхали в недiлю увечерi до Києва, а ми з Зимовим Миколою залишилися ще на пiвтора дня. Риба клювала погано, упiймав кiлька густiрок, а далi тягав з дна чорних, головатих, схожих на первiсних ящурiв, йоржiв. Микола вицупив з болота чорного слизького лина та вловив кiлька краснопiрок. I хоч нашi поплавки дрiмали на плесi, я однак майже нi про що iнше, як про те, щоб упiймати добрячу рибину, не думав. На рибалцi я бiльше нi про що не думаю, день пролiтає, як одна мить, i тiльки там я вiдпочиваю по-справжньому.
Трохи заважали своєю метушнею рибалки, їх наїхало з мiста достогибслi, й не стiльки то були рибалки, скiльки вiдпочивальники, а то й виливальники. Бейкалися берегом, каламутили воду, кидали в неї пляшки, витоптували траву й з якоюсь скотинячою тупiстю рвали та жбурляли в болото тугi чорно-коричневi качалочки. I все щось смажили па бензинових та газових плитах - гiркувато-солодкий запах паленого м'яса слався понад водою - i жували, жували. Деякi люди, здається менi, зробили метою i способом життя насолоди. Пожрати, попити, зiрвати, понюхати й кинути квiтку, навiть якщо не понюхати, то зiрвати й кинути, щоб не зiрвав хтось iнший. "Краще зiрву я". Отож i спробуй подумати про мету життя. Для чого живуть? Окремi - щось створити. Сукупно всi - так думали протягом вiкiв - для майбутнього. Треба осушити ще оцей гектар болота, прокласти ще одну дорогу, навчити грамотi ще сотню бiлявих зiрвиголовiв, i тодi настане час... наступлять суспiль щасливi днi. Що в тому щастi вони робитимуть - нащадки не знали. Люди жили поступом, жили для тих, що прийдуть потiм. То, може, як казали деякi мудрецi, мета в самопiзнаннi, самовдосконаленнi - робити себе кращими, тодi й свiт ставатиме кращим. А чи стаємо ми кращi? Кращi тканини, краща горiлка, кращi колеса - то напевно. А ми, ми? Та й хто тепер клопочеться тим? Рiвновага в свiтi порушилася, й нi для чого i нiколи людям думати про вдосконалення душi, про фiлософiю душi, та й, зрештою, про лiтературу i навiть медицину. Технiчнi вiдкриття в кiнцевому результатi служать однiй метi, i, мовби втiкаючи од чогось, люди живуть куцими насолодами, хвилинними втiхами.
Боже мiй, скiльки крутих спiралей намотав на мою душу свiт, - втомлено подумав я. Так намотується на одиноку степову грушу павутина бабиного лiта. Скiльки iнформацiї - потрiбної i непотрiбної - запало в звивини мозку, скiльки пристрастей примушували прискорено скорочуватися серцевi м'язи, зношуючи їх. Iнодi менi здається, що я _ввiбрав у себе увесь свiт... Хоч насправдi я не ввiбрав майже нiчого, а те, останнє, зникне в одну мить, як зникали всi, значно крутiше й досконалiше закрученi, спiралi.
Висiли, як градовi тучi, чорнi думки, але я випихав їх за обрiй, менi вдавалося вiд них вiдкараскатись. Душа вiд них вiдкараскатися не може, вона згнiчена й стривожена, але чорнi круки думок лiтали десь угорi. Може, вони й не сiли б менi на плечi, якби Микола раптом не сказав:
- У вас поступає у медiнститут син, а в нас хрещениця.
- У кого це - у нас? - запитав я.
- У Петра, у мене i в Лiтнього Миколи. У всiх трьох.
- Як це може бути? Микола усмiхнувся.
- А ось так. Два мiсяцi тому в нас оперувався один дядько з Житомирщини. Просто дядько, їздовий на фермi. Розрiзали - й закрили.- Микола розтулив i стулив докупи борти старого пiджака. Вийшло дуже переконливо.- Пiзно. А дядько - хоч звiдкiлясь i дознав, що в нього, - не панiкував, не звинувачував лiкарiв, навiть не поскаржився жодного разу, тiльки одним i бiдкався: "Не кажiть нiчого Наташi, бо ще не поступить. Оце якби вона поступила, я й помер би спокiйно". I ми втрьох вирiшили: нехай iнститут розвалиться, нехай ректор лусне - Наташа поступить. У нас там така мережа... Миша не проскочить поза нами.
Я скинув кашкет. Розстiбнув сорочку - пiт заливав мене з пiг до голови. I в ту мить вiдчув, як падають згори круки. З одного боку, Миколина розповiдь була мовби якимось виправданням для мене. Вони теж "проштовхують", та ще й таранно. А з iншого... Нi, я не мiг стати з ними на однiй кладцi, навiть наблизитися до них не мав права, вони клопочуться зовсiм iнакше, про чужу їм людину, про - сироту. Ще не сироту, але... "Моральна аморальнiсть". А я? I в цю мить щось рвонулося в менi, закричало: "А ти... Ти теж... Хiба не однаково!" А розум холодно карбунав, ш'тiаче рубав на цвяхи дрiт: "Не однаково. У тебе - невiдомiсть. I твiй син - негiдник. Вiн лицемiр i шантажист. У нього немає нiчого святого. Який же з нього може бути лiкар? Лiкар... вiн найближче бiля серця. Ближче навiть, нiж поет. Ось цi хлопцi - лiкарi. А твiй син не лiкуватиме людей, а робитиме кар'єру. I вiн її дробить, це я знаю. Й, може, його нiхто не розгадає. Адже вiн такий розумник i скромняга. Не хулiганить, не п'є, не курить. Живе собi, та й годi. I вже нiколи не стане порядною людиною. Лiкар - це совiсть, спiвчуття, доброта i милосердя. Я через те й мучуся увесь вiк, що не знаю, чи я по-справжньому милосердний. Хтось iз великих сказав: коли входиш в лiтературу, витирай ноги. Лiкар повинен мати стерильним все. А в твого сина - плiснява на душi".
Я вiдбивався, я просився, я проклинав: круки не вiдлiтали, вони клювали мене i вечiр, i нiч, i наступний день. Боже, як я втомився. В фiзицi є термiн - втома залiза. Не знаю, як втомлюється залiзо, але моя втома, мабуть, бiльша.



День двадцятий, останнiй

Ми з Миколою Зимовим повернулися у вiвторок пiсля обiду. Я вийшов з машини навпроти Русанiвки, Микола поїхав додому, потiм вiн ще поїде на роботу.
Едика в номерi не було. Речi - порозкиданi, стояв такий розгардiяш, що коли б я не знав, що це стиль життя мого сина, то подумав би, що вiн тут з кимось бився навкулачки, а потiм утiк.
Я поскидав на купу речi, помився пiд душем, поголився, одягнув чисту сорочку. Заглянув до холодильника, до шаховки - пустота торiчелева. Треба поповнювати запаси. Взяв портфель i замкнув номер. Постояв бiля готелю, роздумуючи, в який бiк податися. Перейшов через дорогу, рушив по тротуару до мосту i за кiлька крокiв побачив Галину Михайлiвну та Еллу. Вони йшли менi назустрiч, обнявшись, як двi подружки. Проте я одразу помiтив, що їхнi обiйми якiсь не такi, як завжди, вони сплелися руками за плечi надто мiцно, здавалося, мати й дочка пiдтримують одна одну. На їхнiх безколiрних аскетичних обличчях застиг однаковий вираз глибокої втоми.
Я привiтався з ними, на мить загнувся, не знаючи, як матися - пройти мимо чи зупинитися й поговорити. Я таки зупинився й запитав, що тiльки й мiг запитати в такому випадку:
- Ну, як вашi справи?
Галина Михайлiвна ворухнула сухими пергаментними губами й мовила:
- Нашi справи вже скiнчилися. Взяли на завтра квитки.
- Чому? - знову запитав я, хоч мiг би й не запитувати.
- З твору - "четвiрка", з бiологiї - "трiйка". Прохiдний бал на наш факультет без атестата - шiстнадцять, - сказала Галина Михайлiвна. - У нас - чотири екзамени.
Впала глуха, як бiля покiйника, мовчанка. Я почував якусь величезну незручнiсть, неначе це я був винуватий у тому, що вони не добрали одного чи двох балiв, неначе я заступив їм шлях. Я розумiв, що це дурниця, й однак вiдчував, що червонiю... I враз помiтив, як болiсно засмикалися губи в Галини Михайлiвни, я чомусь злякався, я но хотiв, щоб вона говорила далi, але вона сказала:
- З бiологiї - "трiйка". Зрiзали. Елла знає бiологiю. Має грамоту. Я сама - вчителька бiологiї. Це дужо несправедливо.
- Мамо, - вигукнула Елла. - Не треба!
- Хiба неправда? - в очах у Галини Михайлiвни блищали сльози.- Тi, в кого є блат... У високих чинах...
- Мамо, - смикнула її за руку Елла. - Перестань. Вибачте, Вiкторе Iвановичу, - звела вона на мене великi, сухi, мученицькi очi. - Мама дуже перенервувалася.
Я хитнув головою й пiшов. Я йшов швидше й швидше, далi майже бiг. Я нiчого не бачив, нiчого не помiчав, я стояв у вагонi метро спиною до людей, i перед моїми очима з шипiнням i свистом мчалися товстi чорнi змiї кабелiв, а за ними чорнiла пiтьма, в глибинi якої мрiло мертвецьки блiде трикутне обличчя. То було моє обличчя. У мене в головi палало, як у горнi, розжареними цвяхами вискакували якiсь слова й падали розплесканi, розплющенi пiд вагою молота. Тим молотом була правда. А ковадлом - моє власне серце.
В очах менi потеплiло, я сердився, я гнiвався, що такий тонкосльозий, мабуть, це хвороба зробила мене таким, хвороба i все iнше, ранiше я тримався, тримався за всiх ситуацiй, я знав, що повинен триматися, однак хтось iз нас мусить триматися, iнакше в свiтi не можна жити, та й на менi родина, на менi лiкарня... А зараз десь переломилася, стерлася зазубринка, маленька зазубринка, яка тримає все велетенське колесо, колесо рiвноваги, впевненостi й надiї.
Вiд зупинки метро я йшов трохи повiльнiше, але в головi й далi палало, i стрибали цвяхи-слова, я не мiг їх осягнути, зiбрати докупи, але їхню суть розумiв гранично точно. Я повинен викласти їх там, у деканатi чи ректоратi.
...Густа прохолода осокорiв бiля довженкiвського саду, гарячий асфальт тротуару, широкi алеї iнститутського палiсадника. На алеях, на майданчику бiля сходiв юрмилися вступники.
Я побiг по сходах угору.
I враз почув над головою:
- Тату!
Передi мною стояв Едик. Вiн посмiхався й тримав бiля плеча руку зi складеними докупи пальцями, неначе хотiв ними приклацнути. Едик ступив на двi сходинки вниз.
- Тату, все о'кей! Тiльки що менi сказав Євген Сидорович. Вже вiдбулося засiдання комiсiї. З бiологiї - п'ятiрка.
Едик i далi посмiхався й дивився на мене великими блакитними очима. В тих очах переливалися умиротворення та радiсть. Едик великодушно прощав менi мої промашки та грiхи.
Я нахилив голову й ступив уперед. Але я ступав уже тiльки по iнерцiї. На верхнiй сходинцi зупинився. На мить заплющив очi, а коли розплющив їх, побачив усе ясно, жорстоко й реально. Навiть мiй бiль був iншим. Це був бiль сорому й безнадiї. Ну що я їм скажу? Що менi допомагав Аркадiй Васильович, що вiн переспав з моєю дружиною, але я цього не знав... Мене приймуть за божевiльного, менi нiхто не повiрить, а якщо й повiрять, то хто скасує власнi рiшення i власнi постанови! Цiлковите безглуздя. Як говорять гравцi: гру зроблено. Все iнше лишилося для нiчних аналiзiв. А зараз я бiльше не можу про це думати.
Ще з пiвгодини бездумно блукаю в парку. А тодi заходжу до гастроному, купую пляшку коньяку. Марочного, найдорожчого - "Двин". Грошi в мене є, грошi прислала Люба. Хвилину роздумую i купую ще одну пляшку. Я нiколи не пив з горя або з радостi i не знаю, як то воно буває потому: легше чи важче. Однак, почуваю, пити сам не зможу. Я беру таксi i їду в клiнiку до Петра. По дорозi зупиняю таксi й купую в лотку, що стоїть просто на тротуарi, два кiлограми яблук. Петра в кабiнетi немає, проте кабiнет не замкнений, я сiдаю на стiлець, на той самий стiлець, на який сiдають хворi, й чекаю його. Петро входить i потирав лисину.
- А, браконьєр, - каже вiн, i його широке, як днище и дiжi, обличчя розпливається посмiшкою.
Я мовчки ставлю на стiл одну, а потiм другу пляшку коньяку. Петро витрiщається на мене, в нього аж вiдвисає, як у вiслюка, нижня губа. Вiн не може повiрити, що я, лiкар, прийшов до нього, лiкаря, в кабiнет i пропоную пити коньяк. Але вiн, звичайно, цього не каже. Ця велика вухата тварина (за наших студентських рокiв "тварина" - була найвища похвала) дуже тонка й розумна за деяких ситуацiй.
- Ти що, когось пограбував? А я думав, ти тiльки браконьєр.- Вiн дивиться на годинник. - Ну, гаразд. Робота скiнчилася... В нас є один чулан... Сховай поки що... А я покличу хлопцiв. До речi, як твої iнститутськi справи?
- О'кей! - кажу я.- Пройшов.
- I наша хрещениця теж пройшла, - посмiхається Петро.
Вiн веде мене по коридору, далi ми повертаємо до великої кiмнати, в якiй тiльки одне вiкно й те чомусь угорi, Петро вiдчиняє ще однi дверi, лiворуч, впускає мене до маленького чуланчика, в якому стоїть маленький столик, три стiльцi та завалений папками стелажик бiля стiни. Вiн виходить i за кiлька хвилин повертається з обома Миколами. Лiтнiй Микола несе ще один стiлець, Зимовий Микола - чотири склянки. Я дiстаю з портфеля коньяк i яблука.
- Нагода поважна, - каже Петро. Вiн неначе виправдовує мене перед Миколами. Вони посмiхаються, - вони теж вибачають менi таку безтактнiсть: чоловiк трохи отетерiв на радощах.
- Закуска тiльки така, - показую на яблука.
- Нiчого, - посмiхається Зимовий Микола. - I не таке переживали.
Важка руда рiдина тече в склянки. Ось вони вже повнi. Проте нiхто не бере їх до рук, мабуть, чекають, коли вiзьме свою гiсть. Я простягаю руку, беру склянку й раптом ставлю її на стiл.
- Хлопцi, - кажу. - Поки ми не випили... В мене є знiмок одного хворого. Вожу з собою з першого дня, та все якось не випадало... Хотiлося б порадитися з вами.
Всi троє трохи дивуються.
- Тягни, - каже Петро. Вiн перший бере до рук лискучий папiр, повертає до свiтла. Примружує одне, потiм друге око. - Типовий канцер, - каже вiн, але й далi розглядає знiмок. - Щоправда, пляма нiби трохи димчата.
Знiмок переходить до рук Зимового Миколи.
- I дуже темна. На канцер не схоже.
Лiтнiй Микола дивиться через його плече.
- Чому не схоже? Пляма - сiра.
- Темно-сiра, майже темна, - не згоджується Зимовий Микола. - Не зовсiм гарний знiмок. Ми робимо кращi. Ти , привозь його сюди. Я ковтаю тугий згусток слини.
- Вiн - тут.
Шестеро очей дивляться на мене. Всi досвiдченi, я не можу нiчого в них прочитати, та й знаю: що б не прочитав, воно менi тепер не допоможе.
Ми опинилися з рiзних бокiв невидимої, непроникної, куленепробивної стiни. Я - по цей бiк, вони - по той. Ще вчора ми були разом, жартували, смiялися, ще вчора ми були однаковi, а зараз - рiшуче iншi. Живе й неживе! Нi, не те. Але щось подiбне. Вони намагаються прорватися крiзь ту стiну, i намагаюся я, але всi ми розумiємо, що те - неможливо. Iснують бар'єри, якi людина не може подолати.
- Ну що ж... Якщо ти готовий, можемо зробити зараз, - каже Лiтнiй Микола.
Я пiдводжуся iз стiльця. Обидва Миколи пiдводяться слiдом за мною.
Чомусь я сприймаю все зовсiм не так, як тодi, коли заходжу ось в такi кабiнети в бiлому халатi. Виявляється, на однi й тi ж предмети може дивитися з однiєї оболонки двоє людей, i цi люди зовсiм не схожi мiж собою. Й нiякi сили свiту не можуть звести тих двох людей в одну людину.
А яка холодна пластмаса екрана. Я притулився до неї грудьми, пiдборiддя поклав у спецiальну ямочку, так, як менi наказав Зимовий Микола. Саме наказав. А чий це голос лунає з сусiдньої кiмнати? Його, Миколин? "Вдихнути. Затримати вiддих. Дихати". Все в наказовiй формi. Нi, це якийсь чужий голос. А точнiше, не чужий, а очужiлий. Там, у тiй кiмнатi, за пультом Микола не має права на спiвчуття, бо тодi погано виконуватиме роботу. Має ч її не має? Не має? Має? А можи, все це менi просто здається? Миколин голос нi трiшечки не помiнявся?
"Вжж-ж, вжж-ж" - двiчi вжикає бiля моїх грудей невидима пилочка. I знову той самий незнайомий холодний голос: "Можна одягатися". I - на терцiю теплiше: "Посидь тут або погуляй надворi".
Вони залишилися в рентгенкабiнетi, а я вийшов на вулицю. Я ходив довкола будинку, ходив по лiкарняному парку, де майже всi лавочки були вiльнi, але не мiг сiсти на жодну. Ходив i ходив i намагався не думати про рентгенкабiнет, про майбутню розмову. Я думав про свою лiкарню (просто неймовiрио, що можу думати зараз про таке: мене вразило обладнання рентгенкабiнету, от би нам хоч половину того, що в там), про Марiю, про Раю, про Iнну, про Iпну я думав найбiльше, я їй так i не подзвонив пiсля того дня й тепер шкодував. Можливо, я вже їй i не подзвоню. Дуже можливо. Я бачив їх усiх неначе через густо сито, нередi мною висiло якесь запинало, крiзь яке не могли пробитися чистi i яснi думки.
Перед порогом зупинився, зiбрався на силi. Важко, але досить упевнено прочинив дверi чуланчика. Петро та Миколи вже були там. Я поглянув на них, i щось затремтiло в моєму серцi, гаряча хвиля заповнила його, аж я хапонуи ротом повiтря.
- Що ж ти, охламоне, пас обманюєш? - сказав Петро. Його очi iскрили радiстю.- В тебе ж нiчого немає. Ось твiй знiмок.
I вiн поклав породi мною на стiл вологу плiвку.
- Маленька, як горошина, плямочка, - сказав Зимовий Микола. - Вже майже розсмокталося. Нiякий це не канцер.
Я дивився на знiмок, я, звичайно, вiрив, хоч силою iнерцiї що був десь там, у чорному темному тунелi, в циклофазотронi, i летiв, як мезон. Потрiбно ще якийсь час, щоб остаточно вийти з нього.
- Ну що ж, хлопцi, - взяв у руки склянку Петро. - Пропоную випити за найщасливiшу людину на землi. Все в нього, як вiн сам сказав - о'кей! Пiдозри не справдилися, син до iнституту поступив, вдома на нього чекає не дочекається кохана дружина... Твоє здоров'я, Вiкторе. Будьмо.
- Будьмо, - сказав я.
Ми випили.
А земля крутилася й далi, летiла, не вiдчуваючи моєї ваги,- мабуть, щасливi люди стають невагомi.
ЮрIй Мушкетик. Обвал